Думати поза схемою: спроба відповіді Ігореві Горківу

Ігор Ісаєв ■ ПОГЛЯДИ ■ №7, 2021-02-14

Дорогий Ігорю, – дозволь, відповідаючи Тобі, звертатимуся так, як у житті, а не пишучи в третій особі – Ігорю Горківу. Отже, Ігорю, дуже Тобі дякую за Твою реакцію на мій текст. Дуже тішить, що нарешті на шпальтах «НС» виникла дискусія, котру я називаю у своєму тексті «програмною».

Слово «програмна» – ключове у заголовку і задумі моєї спроби підсумку. Вона – заклик думати нешаблонно, хоч Ти і сприймаєш мій текст так, нібито він є підсумком «громадської роботи багатьох людей»: «Цей текст, попри заголовок, не є синтезом висловів діячів ОУП: критичні вислови членів організації переплітаються з мріями автора». Вірю, що це непорозуміння виникло не зі злої волі.

Завданням же мого тексту булa спроба знайти баланс між питаннями: куди ми йдемо? куди йти мусимо? і головне – куди ми йти хочемо?

Тому я й вжив як одне зі слів-тригерів – слово «мрія». Ти їх називаєш «необмеженими» і зводиш до «„500 тисяч плюс” щорічно для кожного відділу, „50 тис. плюс” для кожного гуртка і вертоліт для голови організації». Я тому і пишу на початку тексту про ідею, бо моя «необмеженість мрій» – не про фінанси. Єдине місце, де я вказую в тексті на щось, що пов’язане з грошима, – це медіаприсутність в інтернеті (проєкт розвитку я вже представив Петрові Тимі, і його фінансова сторона значно скромніша). Я бачив в останні роки медіапроєкти, які зі скромної мрії – при наявності в них потужної ідеї – перетворилися на важливі ресурси. Зрештою, не тільки я про це пишу – візьми будь-яку роботу з соціальних інновацій, у котрій також оперують подібними поняттями (хоч би «The Open Book Of Social Innovation» Робіна Муррея, Жюлі Кольє-Ґрайс і Джоффа Малґена, перша стадія змін в них це – «спонуки, натхнення та діагнози»).

Мій текст, власне, і був спробою діагнозу, та більше – спонуки і натхнення, котрі я окреслив «мрією». «Фактори, що підкреслюють потребу в інноваціях, – криза, скорочення витрат державою, погана ефективність та стратегія, але також натхнення, його іскри, від творчої уяви до нових доказів», – пишуть про зміни спеціалісти. Якщо ми хочемо інноваційності у нас – а, власне, цього від нас вимагає час – то просто мусимо цей етап пройти, і я хотів би, щоби мій текст був у цьому цеглинкою.

У спробах діагнозу якраз важливий конфлікт, про що я згадав у своєму тексті і що Ти, Ігорю, неправильно інтерпретуєш, – як деструкцію, котру протиставляєш «згоді». Ти не даси, і я не дам, і організація не дасть властивої інтерпретації будь-чого, якщо поряд не буде контраргументації, спаринґ-партнера відповідної ваги і вмінь. Без цього і організація, і ідентичність стають «колом взаємного захвату». Саме ідеєтворчий конфлікт я мав на увазі – хоч погоджуюся з Тобою, Ігорю, що будь-який конфлікт може пройти точку неповернення, після якого він стає нищівним. Це ми дуже добре бачимо в сьогоднішній польській політиці, у якій влада і опозиція – протистояння між якими планувалося як щось продуктивне – нині просто з обох боків нищать сенс демократії в цій країні. Бо що занадто, то не здраво, і не тільки в конфлікті, а в будь-якому процесі.

В деяких комерційних виданнях, з якими я співпрацював, головний редактор брав до уваги ідеї, які мають зовсім різне спрямування, а часто конфлікт – ідеї журналістів і рекламного відділу. З цього зазвичай виходив добрий баланс між тим, що суспільно важливе, і тим, що продається. Медіа розвивалося завдяки такому конфлікту – а не через завідоме прийняття однієї з точок зору – котру Ти називаєш «медіальною стриманістю», обґрунтовуючи, що «не все на продаж, не вся діяльність мусить бути скерована на рекламодавця». 

У Твоїй тезі є сенс, проте добре було б, якби Твоя позиція була зіставлена з аргументами того, хто рекламою займається, – і тільки це я хотів сказати, Ігорю.

У нашій організації більшість людей – це безперечно громадські активісти, дуже часто волонтери. Але є також професіонали з інших галузей, ніж громадська діяльність, і важливо розуміти, що вони реагують на дійсність з іншого «стільця»: політики, вчителі, юристи, історики, журналісти, бізнесмени. Це неабиякий плюс, котрим може похвалитися далеко не кожна організація, і важливо, щоб наша аргументація була полігоном до конструктивної дискусії, а не ставала аксіомою. Одна з моїх мрій – про що я не один раз писав і на що Ти, Друже, один з небагатьох, відгукувався – щоби ця дискусія відбувалася в наших медіа, відкрито, а не в зачинених кабінетах. Щоби кожен мав змогу з нею ознайомитися, відчути, що організація не просто відтворює застарілі схеми (знаю це з досвіду «НС»), а інтенсивно рухається вперед. Щоб це сприймалося не як криза, «обнулення» чи «скрутні становища» – про що пишеш Ти. Щоб це не були ті самі слова, які заволодівають нашими поглядами і заважають іти далі, – про що пишу я. І тут між нами немає незгоди, я переконаний, що в багатьох тезах ми з Тобою знайдемо – і знаходимо – спільні точки опертя, хоча й відмінну інтерпретацію чи аргументацію. Знаєш, є такий старий єврейський анекдот: перед однією з молитов половина тих, хто молиться, встала, а інша половина залишилася сидіти. Ті, що сиділи, почали обурюватися на тих, які встали, і навпаки. Ребе вирішив звернутися за порадою до старого Мойше. Представники тих, що стоять і що сидять, теж вирушили з’ясовувати, якої традиції слід триматися: одні казали, що наша традиція – стояти, інші – сидіти. «Значить, стояти/сидіти під час цієї молитви – це наша традиція?» – питав ребе. – «Ні», – заперечив старий Мойше, – «це не наша традиція». – «Мойше, але вони весь час сперечаються». «Ось це і є наша традиція!» – вигукнув Мойше.

Як закид, ти пишеш мені: «сам Ісаєв, як громадянин України, був редактором оупівського порталу prostir.pl (як стартував Простір, а як він закінчив – це інше питання), і також на співпраці з Об’єднанням збудував собі популярність». Тішуся, що Ти представляєш мою популярність як факт, водночас мушу прояснити й інші факти. Портал, котрий я вів, високо ставили експерти, котрі займалися оцінкою проєктів нацменшин (серед яких була Боґуміла Бердиховська), проте закінчив діяльність у 2018 році через брак міністерської дотації і загалом – заполітизовану інтерпретацію «українського» питання. Я погодився вести портал на волонтерських засадах, оплачував його хостінґ, проте минулого року Об’єднання, у порозумінні зі мною, вирішило відключити хостінґ проєкту. На момент закінчення його роботи prostir.pl мав одну з найкращих відвідуваностей серед проєктів нацменшин, володів також непоганою базою мультимедіа, застосовував у своїй праці інноваційні для нашої організації способи донесення інформації про українців у Польщі – як-от тести та опитування. Ти, зрештою, зробив для порталу напрочуд цікавий і популярний тест про Народний дім і український Перемишль. Те, що цей тест пройшло більше людей, ніж кількість української меншини в Польщі загалом, – це успіх і Твоєї ідеї, і копіткої праці редактора над самим порталом як платформою та його охопленням аудиторії.

Ти говориш – що я завдяки ОУП збудував свою популярність, закидаєш мені «хайп» (hype), тобто непотрібний шум. ОУП, з яким я ототожнююся і членом якого є я зі свідомого вибору, – один з елементів моєї ідентичності. Для мене ОУП – не тільки організація, це ідея, це один зі стовпів розуміння того, ким і де я є. А свою, як Ти пишеш, популярність, я якраз і будую на тому, ким і де я є, хоч ОУП тут не єдиний елемент. Я намагаюся писати й говорити полькам і полякам про важливі для українців справи своєю мовою (своєю в сенсі побудови фраз, ідей і речень – бо мова назовні, звісно, польська). Також я пишу про ті речі, про котрі мене просять написати: про локальні і неочевидні теми, про допомогу хворій дитині з України, про іммігрантів у скрутній потребі, про збір коштів на стипендіальну програму «Калина» тощо. Це і є якраз те, про що ти пишеш в контексті «лідера» – «слухати»: я намагаюся слухати тих, хто до мене звертається. Водночас лідер у моєму розумінні не тільки слухає – він також намагається конфронтувати свої ідеї з ідеями тих, кого слухає. Далеко не всі в ОУП підтримали запропонований Петром Тимою проєкт про боротьбу з мовою ворожнечі в інтернеті, або точніше: підтримали, та з великими застереженнями. Можливо, якби цей проєкт був винесений на голосування всім членам організації, вони б його відхилили. Проте лідер якраз не тільки слухає, а й бачить майбутнє: тому проєкт вдалося провести, і його результати відчутні, про що я пишу і польським друзям у своєму блозі, і українським читачам на сторінках «Нашого слова». Бувають часи, коли варто зробити крок поза огорожу, що її перед тобою намагаються поставити, – Тима це зробив, хоча далеко не кожен міг.

А можливо, ти бачиш «непотрібний хайп» у тому, що я зайнявся справою вулиць на честь вбивць в Сагрині – Яхимка в Томашеві-Люблінському чи Басая в Грубешеві? Чи що зорганізував групу громадян, які в підтримку Григорія Купріяновича – і я разом з ними – подали заяви до прокуратури на самих себе, повторюючи правдиві слова Купріяновича про злочин у Сагрині? Чи що таким самим чином, подаючи на себе до прокуратури, протестував проти нової редакції закону про ІНП? Чи був у цьому шум? – Без сумніву був, і про те йшлося. Чи цей шум був непотрібний? – Ні, бо важливо було звернути увагу польського суспільства на ці речі. Прошу, не зіставляй це зі «збиранням лайків» чи «притягуванням контроверсій» – і тим більше, не протиставляй це «згоді». Польсько-українська співпраця має не одне обличчя і не одну схему – і громадянській опір (не плутати з політичною діяльністю) є одним з таких облич. У такі моменти польській владі протиставляюся не тільки я як українець – я роблю це спільно з польськими приятелями, і може в цьому є елемент етосу «Кшижової»? Звісно, не кожен може це робити, наражаючи себе на кримінальне переслідування – і не від кожного це вимагається.

Я знаю, що існує в нашій громаді хибна інтерпретація «провокування поляків» – вона не нова, проте варто не піддатися цій хибі. Радикали не потребують провокації, щоб обуритися: вони завідомо спровоковані вже тому, що вони є радикалами (добре про це пише Богдан Гук у своїй книзі «Ukraina. Polskie jądro ciemności»). Як би «обережно» не поводилися як-небудь помітні представники нашої громади в останнє тридцятиліття, доходило до такого моменту, коли вони ставали перед величезним напором більшості саме як українці. Так ось, коли я розмістив у своєму блозі текст про знищення дошки в Перемишлі (написаний суто згідно з інформацією, що мені надіслала Анна Домбровська) – знаєш, що мені написали у відповідь? «Сo Pan jeszcze robi w tym kraju?», «Ten szkodnik pluje nam, Polakom w twarz», «A skąd ukraiński nacjonalista (banderowiec) wziął się na tej grupie?», «Mieszkańcy Przemyśla nie chcą żeby ukraińscy wyznawcy skrajnego nacjonalizmu pisali nam historię» (ориг. правопис). Подібні слова і спосіб аргументації багатьом із нас відомі, проте їх не отримує полька Анна Домбровська, яка про це пише того самого дня і на яку вказують пальцем «Kresy.pl». Це не є наслідком того, що Ти чи я робимо щось неправильно – так відбувається тому, що ми просто є. І проблема (або, як Ти пишеш, виклик) є, він/вона великі, не варто тут шукати вини, а тим більше займатися віктімблеймінґом між собою.

Окрема тема, про яку Ти зі мною дискутуєш, – це мігранти і меншина, тут Ти закидаєш мені стереотипне мислення в моєму припущенні, що ідентичність меншини з появою масової української міграції все частіше відштовхується також від мігрантів. Що ж, стереотипне мислення можна закинути кожному, хто ставить тези в цій дискусії: просто тому, що в нас немає ще комплексних досліджень взаємин меншини і мігрантів (хоч цим уже займається Патриція Тшещинська з Яґеллонського університету). Сенс, котрий я вкладав у цю частину свого тексту, – подумати про мігрантів не тільки «операційно». Те, що громада їм допомагає – за це, звісно, величезна подяка волонтерам нашої організації. Але варто задуматися, що виникає на стику наших ідентичностей, і як на них дивитися в найближчому вже майбутньому. Сенс цієї абстрактної на перший погляд розмови – дуже важливий, це значить притік нових кадрів і ідей до організації, збереження і продовження величезної історичної спадщини українців Польщі. Поговорімо про це окремо, тут потрібна серія дискусійних текстів на шпальтах «НС», і я дуже хочу, щоби вони з’являлися.

«Українці з меншини, які цим займаються, не роблячи з цього медіашоу, чують, що вони щораз частіше відштовхуються від громадян України у Польщі – це елементарний брак пошани і зрозуміння до суспільної (!) роботи багатьох людей», – пишеш Ти мені, і це звучить як персональний закид. Я писав про те, що відштовхується – як точка відліку, пункт опертя – ідентичність, а не самі люди. Якщо в своєму тексті я применшив чи переінакшив сенс чиєїсь роботи – перепрошую, це не мало таким чином прозвучати.

Проте певна етична обережність, імовірно, не дозволила Тобі прямо вказати, що це особисто я роблю медіашоу та не маю елементарної поваги до громадської роботи представників меншини. Якщо своїм текстом Ти це намагався мені сказати – то це просто неправда. Якщо ж не це – то що саме Ти хотів мені сказати?

Поділитися:

Схожі статті

Війна за Шухевича. Чи розуміє Україна, що вона стала об’єктом «культури виключення»?

Ігор Ісаєв ■ ПОГЛЯДИ ■ №13, 2021-03-28 Ситуація з тернопільським стадіоном – це, без сумніву, одне з найбільших загострень польсько-українських відносин за останні місяці,...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*