Дмитро Десятерик ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №51, 2022-12-18

Нещодавно в Києві завершився 51-й кінофестиваль «Молодість», в  межах якого глядачі подивилися понад 60 стрічок. Він проходив у незвичний час – перший тиждень грудня замість кінця травня. Однак, усупереч обстрілам і відключенням електроенергії, організатори змогли провести повноцінний кінофорум у столичному кінотеатрі «Жовтень». Ми розкажемо вам про два фільми, що демонструвалися на фестивалі, цікаві і як твори кінематографа, і як зразки авторського погляду на сучасну Україну.

«Я і Фелікс» – драма. Режисерка: Ірина Цілик. Виробництво: Україна, 2022, 92 хв.

Свій ігровий повнометражний дебют Ірина зняла за мотивами роману її чоловіка, письменника і військового Артема Чеха «Хто ти такий?». Артем, у свою чергу, спирався на реальну історію зі свого життя. 

Головний герой на ім’я Тимофій росте у провінційному індустріальному місті (в романі – Черкаси) з емоційно нестабільною матір’ю та бабусею. Нетямущий батько вічно на заробітках в Європі або в юридично сумнівних оборудках. На вулиці – хаотичні 90-ті. Одного дня бабуся приводить в дім нового чоловіка – Фелікса, чим значно урізноманітнює життя родини, і не сказати, щоб у кращий бік. 

Фелікс – колишній контррозвідник, радянський десантник, офіцер ГРУ, нащадок дворянського роду, учасник кількох воєн. Він знає і вміє робити масу цікавих речей, від «зборки-розборки” автомата до класичної музики. Звісно, Фелікс замінює Тимофію відсутнього батька і готовий на будь-які прояви турботи – навіть продати пару гранат, аби купити малому кросівки. Але при цьому він несе в собі всі ці війни, всіх, кого він убив або втратив, він переламаний зсередини, і заглушає цей біль горілкою та дикими нападами агресії. 

Тимофія у молодших класах грає син Ірини і Артема – Андрій Чередник, в тінейджерському віці – Владислав Балюк, дорослого – Володимир Гладкий. Водночас на роль Фелікса призначено доволі несподіваного виконавця – поета Юрія Іздрика, для якого це перша поява на екрані. Цілик уміло використовує його колоритну зовнішність, голомозість, брутальність, цілком поєднувану з вразливістю. Загалом у режисерки вийшов класичний роман виховання про болісне дорослішання молодого хлопця в Україні, котра виривається з чіпких обіймів імперії. По суті, Тимофій  врешті-решт стає набагато кращою версією Фелікса. Він знає, за що воює, він – насправді вільна людина, котра виросла у вільній країні.

Ірина Цілик народилася в 1982 році в Києві. У 2004-му закінчила Національний університет ім. Карпенка-Карого. Зняла короткометражні ігрові картини «На світанку» (2008), «Поминання» (2012), «Дім» (2016), короткометражки «Тайра» і «Малюк» для «Невидимого батальйону» – українського неігрового кіноальманаху про жінок на війні. Авторка поетичних збірок, прози й дитячої літератури. «Земля блакитна, ніби апельсин» (2020) – повнометражний документальний дебют Цілик – отримав приз за найкращу режисуру на кінофестивалі «Санденс» (США).

Ми попросили Ірину розповісти про те, як вона робила фільм «Я і Фелікс».

– В мене доволі складні стосунки з фільмом. Збираю колекцію відгуків, бо дуже важливо побачити, як сприймає його глядач. Я, звісно, бачу, що є вже різноманітна палітра думок. Це й недивно, адже я закладала певну багатошаровість. З одного боку, ця історія для мене про дорослішання тих, хто були підлітками в 90-ті, про цей перехід на наступні рівні гри, попри все, що нас ламало, попри непрості стосунки з дорослими, які самі були дуже поламаними… 

До речі, я цілком змінила погляд на своїх батьків, на бабусь, дідусів, бо тоді все, що мене ображало, травмувало, було незрозумілим, я зараз розумію значно краще. І, звісно, в  такий спосіб, знімаючи кіно, я хотіла поговорити і з людьми мого покоління, і зі старшими, і я вже бачу, що цей номер спрацював. Дуже багато глядачів пишуть мені, що наступного разу приведуть на фільм своїх батьків, дідів, бабусь. Мені здається, це важливо. Тобто вийшла не просто історія, яка могла би тригернути нас спогадами про 90-ті, а трошки більше: про стосунки загалом дітей і дорослих, особливо в часи перемін, і про пошуки себе. 

Дуже мені сподобалась думка однієї глядачки про те, що вона у фільмі бачить ініціацію героя, і для неї Фелікс – такий собі трикстер (англ. trickster – спритник, шахрай, блазень – архаїчний персонаж, що порушує загальноприйняті норми, виходить за моральні межі – прим. авт.), що дав певного копняка головному герою, і Тимофій, який виріс і тепер шукає відповіді на питання «хто я такий?», – загалом це про нас усіх. Ми якраз зараз почали знаходити відповіді, але неможливо не озиратись назад і не згадувати, ким же ми були і з чого ми стартували. Я згадую себе, ту дівчинку, яка ще встигла піти в школу в СРСР, яка писала «Стране Советов слава». Це цілковито інакша людина, і страшенно цікаво розібратися в тому, ким ми виросли, через що пройшли. А зараз багато цих хлопчиків і дівчат стали військовими. 

Мій Андрій дуже спокійно ставиться до свого акторського досвіду. Він же виріс у кінематографічно-літературній родині, тож для нього це рутина. До речі, на майданчику з ним було непросто, а зараз він трохи підріс, і це відбивається вже на поведінці. Під час прем’єри мене дуже ковбасило, а він сидів поруч, тримав мене за руку і повторював тихо: «Заспокойся, кіно хороше». Я такого не чекала.

Нині працюю над великим проєктом. Треба писати сценарій. Проєкт на роки, бо це буде анімація. Хочу зробити щось суперособисте, інтимне, відверте. Це буде фільм про вкрадену ніжність і молодість, і про оці всі нібито не помітні на перший погляд травми, які ми отримуємо в роки війни. Насправді війна змінює нас на дуже тонких рівнях, і мені хочеться поговорити про себе і своїх подруг. Переважно про жінок, але не тільки про них. Про якісь ледь помітні речі, котрі є дуже важливими. 

«Leopolis night» – короткометражний фільм. Режисер і сценарист: Нікон Романченко. Виробництво: Україна, 2021, 27 хв.

Хронометраж Leopolis Night – лише 27 хвилин, але за образною насиченістю ця картина дасть фору багатьом повним метрам. Стрічка отримала приз за найкращу режисуру на Одеському міжнародному кінофестивалі та була визнана найкращим короткометражним фільмом Національної програми «Молодості», котра проходила в Гамбурзі.

У повній відповідності з назвою картина змальовує одну ніч у Львові. Оператор з Києва Нікон (Нікон Романченко) приїздить зняти спектакль за участі трьох акторок – Солі (Соломія Кирилова), Марії (Марія Кміт) та Поліни (Ольга-Анна Капустяк). Власне сам спектакль займає короткий фрагмент на початку. Далі  компанія вирушає блукати нічним містом. Вони вештаються від наливайки до наливайки, сміються й теревенять, фліртують і фотографуються, валяються просто на бруківці, співають заворожливих народних пісень, танцюють на вулиці і в нічному клубі.  Цей чистий фільм-перформанс здається цілковито спонтанним, наче документальний репортаж, але насправді він ретельно продуманий і прописаний, він збиває з ніг ідеально вибудованим ритмом і чистою кінематографічною енергією. В Україні багато знімають фільмів у містах; але важко пригадати фільм, який би настільки яскраво передавав саму матерію міського життя та буття людей у місті.

Нікон Романченко народився 4 грудня 1991 року в Києві. Навчався в майстерні Василя Вітера у Національному університеті ім. Карпенка-Карого. Один із засновників організації «Сучасне Українське Кіно». Має низку призів кінофестивалю «Молодість». 

Нікон теж відповів на кілька питань «Нашого слова».

– Як до вас прийшла ідея цього фільму?

– Вона виникла з персонального досвіду, коли мене запросили зняти виставу в театрі «Слово і Голос» у Львові. Саме там я і познайомився з акторками театру і після вистави ми вирішили разом пройтися нічним містом та зустріти світанок. 

– Чому ви вирішили надати Leopolis Night саме таку форму?

– Мені хотілося спробувати відтворити певний кураж, а також вхопити інтимну інтонацію всередині кадру. Саме так виникло рішення звузити рамку до 4×3. Це допомагає створити близький портрет людини, яка по-справжньому перебуває в моменті та раптовості. 

– Так, фільм складає враження повної спонтанності. Як відбувалися зйомки? Наскільки це було складно, чи, навпаки, з одного дубля?

– У фільмі був сценарій, ми робили кастинг, освоєння локацій та репетиції. Під час підготовки була намічена траєкторія, за якою рухалися акторки. По дорозі кожна з них могла привнести щось своє, але все це мало працювати на задум. Тут я вдячний акторкам за концентрацію та відчуття органіки. Найскладніше було в людних місцях, коли починався своєрідний «джаз» і тут уже найважче тримати цілісність. Деякі дублі могли тривати по 12 хвилин. 

– Львів теж є героєм картини?

– Є, але скоріше не таким явним. Він більше існує в атмосфері певної святковості, а також спустошення наприкінці фільму. В наступному фільмі хочу спробувати більш детально зробити портрет міста, з його рельєфом і диханням.  

– Зараз, коли вже минув час і є певна дистанція – як ви думаєте, про що ця історія? 

– Щойно ми жартували, що ця історія про ніч, яку в нас на деякий час відібрали через комендантську годину. Але з часом сприйняття Leopolis Night не сильно змінилось. Для мене цей фільм про самотність та бажання літати, коли це вже не видається можливим. А також про певні сильні й раптові почуття між людьми, які відбулись і більше ніколи не повторяться.

– Ви плануєте знімати повнометражний дебют?

– Планую, бо ми виграли останній пітчінг Держкіно. Але почалося повномасштабне вторгнення. Шукаємо шляхи для початку виробництва проєкту.

Поділитися: