Анатолій Шорохов ■ ІСТОРІЯ ■ №50, 2022-12-11

Долі людські немов хвилі морські: вони з’єднуються, потім роз’єднуються, щоби знову зійтись. Сильний вітер, шквал несе їх у далечінь, де вони, вже назавжди зникають за обрієм. Хоча деякі з хвиль досягають великих розмірів і вдаряються в береги, завдаючи  руйнувань і лишаючись в пам’яті багатьох поколінь. Про долі двох людей,  подібних до великих, руйнівної сили, хвиль і піде зараз мова… 

                                           Зухвалий шляхтич

В середині XVI століття Європа страждала від нападів турків і татар, які  постійно загрожували сусіднім державам. В цей час жив непримітний шляхтич, князь Дмитро Вишневецький, який  займав посаду старости Черкаського і Канівського. Таке становище не могло задовольнити його, бо був амбітним, відважним і енергійним, із  якоюсь авантюрною жилкою в душі. Тому й взявся за справу, яку не могли вирішити правителі наймогутніших держав. 

В 1552 році (за іншими даними – 1554-1555 рр. чи 1556 р.) князь Дмитро перебрався на острів Хортицю за Дніпровськими порогами, де збудував  замок. Навколо – лише степ, жодної живої душі, але вигідне розташування острова давало можливість контролювати середню течію Дніпра і здійснювати звідси походи на татар. Князь вирішив створити форпост для боротьби з ісламською експансією на Сході Європи. Він почав збирати  втікачів з різних країв, які в степу ставали вільними людьми – «козаками». Поселенці збудували земляні укріплення і поставили міцну огорожу та башти із дуба – так з’явилася «Запорізька Січ». Вишневецького обрали «гетьманом» і він став вождем цієї вольниці. Козаки почали нападати на татарські фортеці, розташовані на Дніпрі, чим викликали лють татарського хана Девлет-Гірея. Останній в жовтні 1558-го (чи 1557 року, бо хронологія тих далеких подій дуже заплутана) організував великий похід на Хортицю.  Козаки мужньо оборонялись, але, через людські втрати і нестачу харчів, змушені були залишити острів.

                         На царській і королівській службі

Вишневецький подався  в Черкаси. Потім – у москву, де зустрівся із Іваном Грозним і обіцяв «служити цареві все життя». В 1559–1560 роках князь Дмитро вів активні воєнні дії проти татар, декілька разів брав в облогу Азов – важливий центр постачання продовольства до Туреччини, чим викликав занепокоєння в Стамбулі. Однак повноцінної «служби» не вийшло: зажерливий московський цар хотів занадто багато, він розпочав війну ще й на Півночі – в Лівонії. Тоді Вишневецький перебрався на Монастирський острів (на Дніпрі) і звідси став вести переговори із королем Польщі Сигізмундом-Августом. Король зустрівся зі шляхтичом у Кракові і доручив своєму лікареві підлікувати князя, оскільки той був тяжко хворий. Так, з 1563 року Вишневецький знову опинився на «службі» у поляків. 

                             Останній похід і смерть «Байди»

У Кракові  він познайомився з шляхтичем Альбрехтом Лаським – власником Хотина, який підбив князя на похід у Молдавію – країну, залежну від турків. Вишневецький загорівся ідеєю захопити її і стати  правителем («господарем»). В 1564-му (за іншими даними – 1563 р.) він,  на чолі війська із 4000 козаків, вирушив у похід. Однак, не розрахував своїх сил: всі вояки полягли в боях, а самого гетьмана, разом із  соратником  П’ясецьким, взяли в полон і відправили в Стамбул.

Його везли на гарбі, в кайданах. Вишневецький був страшним ворогом турків і вони придумали для нього таку ж страшну кару. Його сучасник, польський хроніст Мартин Бєльський розповів, що обох полонених скинули «з башти на гаки, вмуровані в стіни біля морської затоки», по дорозі зі Стамбула в Галату. «П’ясецький помер негайно, а Вишневецький, зачепившись ребром за гак, жив у такому положенні три дні, поки турки не вбили його з луків за те, що він лаяв їх віру». 

Враження від страшної і мужньої смерті в Україні і християнській Європі було дуже велике. Підвісивши захопленого ватажка козаків над своєю затокою, турки, фактично, обезсмертили його. Народ склав  пісню, в якій (під іменем «Байди») Вишневецький не загинув, а розправився зі своїми ворогами і продовжував жити в пам’яті багатьох поколінь. Не зникла й  Січ: вона згуртувала людей  на захист рідної землі, а наступники – нові гетьмани – успішно продовжили його справу.                                      

                                Спритний, немов Кішка

Наступний очільник козаків був родом із Брацлава (за іншими даними – із Канева) і звався Самійло Кішка. Доля звела його із засновником Січі. Він брав участь у походах Вишневецького, де «набув собі великого войовничого хисту та завзяття». Чи став гетьманом після  трагічної смерті останнього, точно не відомо, але був таким вмілим організатором морських походів, що історики прозвали його першим «адміралом» запорізького флоту. Зібравши ескадру із «чайок» (козацьких човнів), Кішка у 1557-му (за іншими даними – 1558 р) вийшов у Чорне море. Там він став нападати на турецькі кораблі й міста і наробив такого  переполоху в регіоні, що султан став погрожувати Польщі війною, якщо вона не приборкає своїх «башибузуків»*. Однак та не могла нічого вдіяти: козаки були їй непідвладні. Козацькі рейди продовжувалися, і під час одного із них, у 1573-му (за іншими даними – 1574 р.) Кішка потрапив у полон до турків.

                               Повстання на турецькій галері

Він опинився на турецькій галері, до борту якої його прикували кайданами, змусивши працювати веслами, постійно принижуючи й знущаючись. Можливо, саме слово «каторга» прийшло в нашу мову від турків, бо в них галера називалась «кадирга». Під свист батога із волячої шкіри, яким лупцювали «лінивих» веслярів, Кішка прожив на галері  чверть століття. На двадцять шостий рік перебування в  неволі сталося диво: козаки, скориставшись недбалістю одного із наглядачів, звільнилися від кайданів. Вони перебили своїх мучителів і заволоділи судном. Цю драматичну і разом з тим героїчну подію яскраво передає народна дума «Самійло Кішка». Повстання відразу ж обезсмертило Кішку, так само, як і гаки – Вишневецького. Галера, на якій повертався в Україну Самійло Кішка, була вже легендою: вона стала символом нескореності духу народу, уособленням його відваги, мужності й героїзму. Натруджені руки вчорашніх невольників гребли як ніколи злагоджено й дружно, а їхні душі, вдихаючи з морським повітрям пахощі волі, бриніли й співали від щастя. Можливо, згадавши рідну домівку, хлопці й справді затягнули загальновідому пісню «Несе Галя воду», як про це пишуть деякі сучасні автори. Принаймні, тоді вона була дуже доречна, бо якнайкраще втілила в собі думку про неньку-Україну та її жінок, котрі виплакали чимало сліз, чекаючи своїх чоловіків з полону.

                        Сухопутне завершення життя «адмірала»

Повернення Самійла Кішки стало тріумфальним: козаки, які поважали людей відважних і спритних, обрали його гетьманом. Він добився у короля Сигізмунда ІІІ визнання козацтва, як суспільного стану. А наступного, 1600 року, разом з поляками здійснив похід на Крим. На чолі 4-тисячного війська брав участь в польсько-шведській війні в Лівонії. Подальша доля Кішки невідома: одні дослідники вважають, що він загинув  1600 року під Фелліном, інші, що брав ще участь в битві під Цецорою і помер в 1620 році. Але як би там не було, а Самійло Кішка – один із найулюбленіших козацьких гетьманів і предтеча славної «доби героїчних походів».  Таких людей не забувають, бо вони є надійними захисниками свого народу. 

Поділитися: