Федір Вовк – дослідник «українсько-руських Карпат»

Юрій Гаврилюк ■ ІСТОРІЯ ■ №19, 2019-05-12

У друкованій нещодавно статті про Франкові сліди над Сяном говорилося про описану ним етнографічну експедицію, яка влітку 1904 року працювала в селах, розташованих обабіч сучасного польсько-українського кордону. Думаю, що було б великим недоглядом обминути увагою організатора та керівника цього наукового починання – антрополога, етнографа та музейника Федора Вовка (1847–1918), тим більше в той період він проводив свої дослідження також у Перемишлі та на Лемківщині. А якщо звернути увагу на роки його життя, побачимо, що належав він до тієї самої, що й Франко, «другої хвилі» формування модерного українства. Тобто до покоління, котре густими кольорами домальовувало ескіз України, який поетичними й музичними штрихами накреслили «двохсотрічники»: як недавні – Маркіян Шашкевич, Тарас Шевченко, Михайло Вербицький, так і цьогорічний – Пантелеймон Куліш.

Антропологічні вимірювання в Перемишлі, які у вересні 1903 року Федір Вовк (4) проводив за участі наддніпрянця Михайла Русова (1; в цей час також політичний емігрант), перемишлянина Михайла Коса (2; військовий лікар у гарнізоні Перемиської фортеці, перший українець окуліст у Галичині), Мельника (3) і етнографа Луки Гарматія (5). (Найбільш ймовірний автор – З. Кузеля). Оригінал – у Львівській національній науковій бібліотеці України імені Василя Стефаника

Федір (Хведір) Вовк народився в Полтавській губернії, свої українознавчі зацікавлення довгий час міг реалізував лише в підавстрійській Галичині, зокрема, був заступником голови (1898–1905), потім головою (до 1909 року) етнографічної комісії Наукового товариства імені Шевченка (НТШ). Бачимо тут велику схожість із професійним шляхом тодішнього голови НТШ Михайла Грушевського, який на кафедру у Львові був «виписаний» прямо з Києва, натомість Вовк потрапив сюди… через Париж. Справа в тому, що після закінчення навчання в Київському університеті ім. Святого Володимира став він одним із найактивніших членів Київської громади та Південно-західного відділу Російського географічного товариства, отже належав до когорти «українофілів», діяльність яких стала подразником для імперської вдали до проголошення в 1876 році сумнозвісного Емського указу.

Життя політичного емігранта Федір Вовк почав у 1879 році – спочатку подався до румунської Добруджі, де досліджував українські поселення, відтак проживав у Бухаресті, Женеві, а в 1887 році поселився в Парижі, який був не лише формальною столицею Франції, але й мав амбіції стати столицею світу. Безсумнівно, був це значущий центр наукового вивчення людського тіла й побуту – з 1859 року тут діяло Паризьке антропологічне товариство, а з 1879-го при університеті працювала Антропологічна школа, у якій український емігрант почав навчання (став студентом у 40 років!), а відтак і наукову працю. Докторський ступінь Ф. Вовк отримав за дослідження… ступні (заголовок дисертації в перекладі українською мовою: «Скелетні видозміни ступні в приматів та людських рас»). Тема, звісно, цікава вузькому колу, все ж ці спеціалізовані дослідження дозволили здобути авторитет, а це сприяло успіхові зусиль для популяризації українського питання в західноєвропейському науковому середовищі – в очах своїх сучасників Вовк «був ніби послом від української нації до культурного світу Європи».

Проживаючи та працюючи в Парижі, вчений активно співпрацював зі львівським НТШ, в тому числі як редактор «Матеріалів до українсько-руської етнології», що стали виходити 1899 року. Саме в 10-му томі цього видання він помістив звіт з ініційованих товариством літніх робочих виїздів у 1903–1906 роках; стала в пригоді і його паризька афіліація: «як делегований від Паризького антропологічного товариства знайшов дуже прихильне відношеннє до себе галицького уряду, який зараз-же видав мені дозвіл на робленнє помірів і фотографій по всіх повітах Галичини, куди я тоді наміряв удатися». Першим місцем праці стала… лікарня гарнізону Перемиської фортеці: «Мені здавалося найбільше відповідним використати поперед усього такі зібрання людей, як шпиталі, касарні, а де можна було в’язниці і таке інше. Через це я почав з Перемишля, де др. М. Кос з найбільшою ласкою поміг мені здобути спроможність переміряти русинів у величезному військовому шпиталі. Скінчивши цю працю з допомогою дд. Гарматія і М. Русова, я вдався до міського шпиталя, де міг зміряти кілька жінок». Звідти вчений поїхав на галицьке Покуття та Буковину.

Чоловік із Бандрова в лейбику (найбільш імовірний автор – Ф. Вовк). Оригінал – у бібліотеці Інституту народознавства НАНУ (Львів)

Швидко виявилося, що така методологія не дуже підходить не лише для етнографа, але й антрополога, тому в наступні роки вчений працював у сільській місцевості, починаючи з західної частини Бойківщини, зокрема Мшанця, що розташований по сусідству з Михнівцем у сучасному Бещадському повіті. Як згадував один із помічників Ф. Вовка, Зенон Кузеля, займалися вони передусім антропометричним обстеженням мешканців села, працюючи в будинку приходства: «На “роботу” відступлено нам “канцелярію” від сіней, і тут ми розташувалися всі з усіма приладами, тастерами, ногами до міряння росту, скриньками для рисування стіп і т.д. Ми увивалися, щоб використати присутність більшого числа людей і здобути по змозі якнайбільший матеріал, міряючи для прикладу о. Зубрицького і його сім’ю, а після міряння Вовк вибігав перед хату з поміряним й фотографував їх спереду і збоку під стіною, завішаною простиралом».

Обсерваторами цих дій були мшанецькі «поповичі». Старший із них, Володимир Зубрицький, разом з іншим професором української гімназії в Перемишлі Євгеном Форостиною, 31 травня 1916 року представляли громадськість цього міста на похоронах Франка. Завдяки ж молодшому, Петрові, маємо опис виїзду в Літовища, де саме відбувався великий ярмарок: «Батько мій запропонував гостям поїхати на той ярмарок, і вони радо прийняли цей проєкт, почувши, що там побачать людей з цілої майже Галичини. З ними їздили і ми обидва.

Як ми були вже в Лютовиськах і зайшли в полудне до ресторану на обід, батько мій представляв гостей священикам-сусідам, один з них (покійний о. Борис), як почув рекомендацію про проф. Вовка, що він з Парижу, відізвався: “Подумати тільки: Париж – а Лютовиська!”.

І Франко, і Вовк ходили по торговищі, оглядали різний крам та розмовляли з ґаздами. Особливо Вовк був вдоволений, що побачив різні типи “макро- і мікрокефалів” (велико- і малоголових)».

Відстань між Мшанцем і Літовищами відносно невелика, але 115 років тому така екскурсія була чималою пригодою: «вечором вернулися всі додому, доволі потомлені, бо й день був гарячий, та й дорога до Лютовиськ і назад давалася взнаки. Близько 13 км зовсім неуладненої дороги, причому треба було 6 разів їхати в ріку, а сам з’їзд до Лютовиськ з гори виглядав як “подорож в незнане”. Треба було часом гамувати на обидва задні колеса, і то коні ледве здержували віз згори. Зате, виїжджаючи з Лютовиськ, то ледве витягали віз на гору по різних ямах та скелях, від яких горбок аж кишів». Що ж – те, що для нас може здаватися жахливим, тоді, зокрема в гірській околиці, було нормальним, а для етнографа, який полював за «старовиною», ставало навіть позитивом.

Через два роки дослідницька група рушила далі на захід. «Літо 1906 р., – звітував Ф. Вовк, – не маючи вже так багато часу, як перше, я присвятив майже виключно Лемківщині. У супроводі моїх незмінних товаришів дд. д-ра Івана Раковського і д-ра Зенона Кузелі, заїхав на Лемки від самого Попраду. Побувши у Новому Санчі і залишивши залізницю у Мушині, ми подалися до Злоцького, повернули на Криницю і Лосє, знов до Н. Санча, переїхали до Грибова, звідти до Горлиць, відтам до Жмигороду і потім до Крампни, де могли зробити досить багато помірів; з Крампни виїздили до Граба, потім удались до Поляни, а звідти видрались знов до колії, переїхали до Лупкова і скінчили свою подорож у Довжиці, коло Тісної, діставшись таким робом вже майже до Бойківщини». Тут треба додати, що зараз Довжиця зараховується «вже до Бойківщини», а дослідники діяльності Вовка в Галичині, який обстежену територію Лемківщини місцями дещо «зашифрував», називаючи лише міста на залізничному шляху, в числі досліджуваних ним лемківських сіл називають ще Ганчову і Гладишів (зроблено тоді обміри близько 150 осіб та виконано 400 фотографій).

Лемко з Лупкова (найбільш ймовірний автор – Ф. Вовк). Копія з: «Украинский народ в его прошлом и настоящем», т. ІІ

Ця експедиція була не лише найкоротшою, але й останньою, адже внаслідок революції 1905 року ситуація Ф. Вовка змінилася. У січні 1906 року отримав він офіційний дозвіл на повернення до Російської імперії, але… із забороною проживати в Україні. Тому оселився в Санкт-Петербурзі – викладав антропологію в університеті, де зі своїх учнів створив власну антропологічну школу та працював куратором у Російському музеї імператора Олександра ІІІ, в якому створив велику українську етнографічну колекцію. Матеріали для музею, як позаштатний співробітник цієї установи, вчений почав збирати вже під час карпатських експедицій (з 1904 р.), завдяки чому в сучасному Етнографічному музеї у Санкт-Петербурзі знаходиться найкраща колекція народного одягу Лемківщини та виконані Ф. Вовком фотографії, до яких нещодавно вдалося дійти дослідникові лемківської ноші Юрієві Старинському.

Зібраний у 1903–1906 роках матеріал Ф. Вовк використав тоді у двох монографічних статтях про етнографічні й антропологічні особливості українського народу, які увійшли до російськомовного збірника «Украинский народ в его прошлом и настоящем», що був, по суті, першою енциклопедією українознавства (Петербург, 1914–1916; вийшло 2 томи з 4-х запланованих). Крім цього, старанням редакції журналу «Украинская жизнь», який виходив у Москві й висвітлював події, що відбувалися на українських теренах, з’явився невеликий збірник «Галичина, Буковина и Угорская Русь» (1915). Тут перу Вовка належить етнографічний нарис, у якому, поряд із розділом, що загалом описує «русинів галицької рівнини», маємо окремі розділи, де описані «гірські русини». На жаль, найобширніший та з найбільшою кількістю фотографій розділ присвячений гуцулам, що, на думку автора, «з усіх карпато-русинських груп вирізняються найбільшою оригінальністю», розділи ж про бойків і лемків набагато скромніші (останній зовсім без ілюстрацій).

Отже, фотографічний матеріал, зібраний у 1904 і 1906 роках у надсянській Бойківщині та на Лемківщині, практично залишився неопублікованим – окрім кількох світлин, що були використані як ілюстрації до статті-звіту І. Франка та статті М. Зубрицького про одяг на бойківсько-лемківському пограниччі, та кількох інших, які потрапили на ілюстративні таблиці в 2-му томі збірника «Украинский народ…». Ширшому використанню західнобойківських та лемківських матеріалів завадила несподівана смерть вченого влітку 1918 року – в дорозі з Петрограду, який Федір Вовк полишав, щоб врешті знов оселитися в Україні.

Поділитися:

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*