Юлія Камінська ■ ІСТОРІЯ ■ №2, 2023-01-15

Джерелом майже всіх європейських літератур є переклад. Український художній переклад розвивався від початку XIX століття за умов прямих адміністративних заборон на вживання української мови. Водночас саме через переклад формувалася українська лексика на теренах, де вона не могла сформуватися в інший спосіб (через відсутність україномовних вищих верств, армії, адміністрації, науки, культури, церкви тощо). Україна початку XIX століття була майже позбавлена власних вищих верств, а україномовні селяни були здебільшого неписьменні. Український переклад XIX – XX століть справді був зорієнтований на інтелігенцію. Отже, він виконував не тільки й не стільки інформаційну функцію, як насамперед функцію націєтворчу. Він допомагав подолати накинуту ззовні думку про роль української мови як лише «говірки для хатнього вжитку». Поява українською мовою окремих знакових творів світового письменства мала підкреслити повновартісність нашої мови.

Невипадкова й величезна вага перекладу у нашій культурній і літературній спадщині таких геніальних лінгвістів, як Микола Лукаш,  Максим Рильський, Микола Зеров, Григорій Кочур, Пантелеймон Куліш, Іван Франко, Микола Бажан, Дмитро Павличко, Анатоль Перепадя… Перелік майстрів перекладу можна продовжувати довго. Серед них і маловідоме ім’я блискучого знавця давньогрецької мови і віртуозного перекладача Миколи Хомичевського – Бориса Тена. Цей псевдонім походить від давньогрецької назви річки Дніпро – Бористен. 

В атмосфері «порівняльного мовознавства»

Народився Микола Хомичевський 9 грудня 1897 року в селищі Дермань Рівненської області у родині вчительки та священника. В сім’ї було шестеро дітей, Микола – найстарший. З дитинства його оточували люди різних національностей (серед сусідів звучала українська, російська, чеська, польська мови), тож зростав у атмосфері «порівняльного мовознавства», як сам пізніше це назвав. Крім того, випускники тодішніх гімназій, шкіл і семінарій були напрочуд розумними та обізнаними в усіх навчальних дисциплінах, зокрема вільно володіли декількома європейськими мовами. Таким чином у юнака формувався образ інтелектуала-інтелігента. Дід і прадід по батьківській лінії понад 30 років були священниками, бабуся і мама вчителювали.

Змалечку Миколі прищеплювали любов до музики та читання, в родині на високому рівні були культура і духовність. Культурні цінності та релігійні погляди рідних сформували його світогляд та зумовили вибір подальшої діяльності. Після початкової школи хлопчик навчався у Клеванському духовному училищі та Волинській духовній семінарії. 1914 року сім’я Хомичевських переїхала до Житомира. Тут Микола здобув педагогічну освіту, навчаючись на гуманітарному факультеті нинішнього Житомирського державного університету ім. Івана Франка. Здібного юнака зарахували до інституту відразу на другий курс. Одночасно з навчанням в інституті й педагогічною діяльністю Борис Тен захоплювався театром і музикою. Ще в Житомирі він створив осередок Української автокефальної православної церкви і був його головою. Туди входили неординарні особистості, наприклад, тамтешній музикознавець Михайло Гайдай та його донька Зоя, згодом відома оперна співачка. 

1924 року Миколу Хомичевського висвячують на священника, він їде до Києва, де служить настоятелем у Соборі св.Софії, у церкві Петра і Павла на Подолі (її підірвали 1935-го). У Києві працював у видавництві «Сяйво», «Книгоспілка», входив до літературного гуртка «Ланка» (пізніше «Марс»), членами якого були Г.Косинка, В.Підмогильний, Є.Плужник, Т.Осьмачка. Тут він познайомився з поетом і літературознавцем, професором Київського університету, перекладачем римських поетів Миколою Зеровим, який став його великим другом на все життя. Саме Микола Зеров допомагав робити перші кроки у перекладацькій роботі, розвинув інтерес до старогрецької поезії. Хомичевський хрестив сина Миколи Зерова, Костика. 

Заґратована молодість

 Багато зусиль Микола Хомичевський доклав для відродження Української автокефальної православної церкви. Але влада завзято боролася і знищувала усіх, хто не крокував із нею в ногу. Репресований був і Микола Хомичевський. За релігійну проукраїнську діяльність тодішній режим засудив його до 10 років заслання на Делекий Схід. Apxівні документи свідчать, що відбулося це 7 серпня 1929 року. Його музична обдарованість, артистизм та знання мов стали у пригоді на засланні – табірне керівництво вирішило організувати театр серед ув’язнених і режисером призначили Хомичевського. 

Неабияку роль у житті Бориса Тена зіграла його наречена, а у подальшому дружина Аполінарія Ковальчук (Нара – так називав її Микола), оперна співачка, яка щойно закінчила Київський музично-драматичний інститут. Вона за прикладом дружин декабристів залишила Київ, сцену, перспективне оперне майбутнє (адже її вже запросили до Москви) і подалася до коханого в далекий ГУЛАГ. Переповідають романтичну історію її приїзду та їхньої зустрічі: нібито вона, стоячи на одному березі річки, голосно заспівала, щоб коханий на протилежному березі почув і впізнав її. Там, на Далекому Сході, вони одружилися, 1933 року в них народився син Василько (варто зауважити, що саме Васильком він був і у дорослому житті, як називали князів Давньої Русі). Через три роки Миколі Хомичевському було дозволено залишити місце ув’язнення. Родина виїхала до Підмосков’я, оскільки в Україну їхати було вкрай небезпечно –все тодішнє оточення з духовенства, зокрема й митрополита Василя Липківського, енкаведисти знищили. Подібна доля чекала й на Хомичевського.

Музична і педагогічна діяльність

З 1938 року Микола Хомичевський заочно навчався у Московському музично-педагогічному інституті. В цей період він переклав українською чимало текстів романсів Моцарта, Шопена, Чайковського, Глінки. Значних успіхів досяг і у складному жанрі перекладу оперних лібрето. У різні роки для українського театру він переклав «Бал-маскарад» Дж. Верді, «Норму» В. Белліні, «Тангейзера» Р. Вагнера, «Бориса Годунова» М.Мусоргського. 

Згодом він опанував професію журналіста, яка стала доленосною під час Другої світової війни. Бориса Тена було мобілізовано на фронт як кореспондента армійської газети. Він потрапив до німецького полону, працював у театрі. Після закінчення війни радянські номенклатурники не один раз згадували йому участь у німецькому самодіяльному театрі, намагаючись інкримінувати колаборантство. Тож нелегко дихалось на батьківщині, він був «небажаним» з такою біографією. 

1945 року повернувся до Житомира, де жили тоді дружина із сином. Саме тут відкривається ще одна маловідома сторінка біографії Миколи Хомичевського. Окрім літератури, його стихією була музика. Понад двадцять років він очолював об’єднання житомирських композиторів, створив і видав «Посібник для керівника самодіяльного хору», який високо оцінили професіонали, створив низку хорових пісень, писав музику до вистав. Знаменитий хор «Льонок», який він створив і яким тривалий час опікувався, – один із його творчих здобутків у позалітературній справі. «Льонок», як своєрідну естафету, він передав до рук Анатолія Авдієвського. Різнобічною була і педагогічна діяльність Бориса Тена. Він викладав латинську мову в Житомирському інституті іноземних мов та педагогічному інституті. Працював у музичному училищі й училищі культури, багато уваги приділяв творчій молоді – ростив, навчав, допомагав, плекав, наснажував.

Український Гомер, що ніс світло у світи

Щоб стати письменинком чи поетом за часів Радянського Союзу, потрібно було неодмінно писати про Леніна, партію чи завзятих будівників комунізму. Тому багато майстрів слова займались перекладом, тільки так можна було залишатись поруч із читачами. У 50-ті роки про Бориса Тена згадав його давній друг М.Рильський. Він працював одним із керівників Спілки письменників і відповідав там за переклади, тож почав навантажувати Хомичевського роботою. Він перекладав зі старогрецької, латинської, англійської, іспанської, італійської, німецької, французької, польської, словацької, чеської, російської. 1957 року Борис Тен став членом Спілки письменників України. Ще за його життя, 1982 року, було видано збірку перекладів античних творів «Давньогрецька трагедія». 

Але головною його заслугою перед українською культурою, основною справою всього життя, над якою Борис Тен працював понад 30 років, був переклад на українську зі старогрецької «Одіссеї» та «Іліади» Гомера. Борис Тен дуже боявся, що не подужає завершити переклади. Але таки довів справу до кінця. Видано ці твори відповідно у 1963 і 1978 роках (остання дата збіглася з 80-річним ювілеєм митця). За ці переклади Борису Тену присвоєно звання лауреата республіканської премії ім. Максима Рильського. Сьогодні вони є найкращими слов’янськими перекладами Гомера, унікальними за рівнем досконалості. В російській літературі ці твори Гомера перекладали двоє перекладачів – М. Гнєдич і В.Жуковський, а українською мовою переклав самотужки Борис Тен. Цікавий факт, що мелодику перекладу «Одіссеї» Микола Васильович разом із дружиною перевіряв протягом шести років під звучання органної музики. Микола Хомичевський відкрив пів Європи співвітчизникам, однак йому так і не довелось відвідати країни, мовами яких він так віртуозно володів. Країна залізної завіси і колючих дротів не дозволила – далися взнаки 10 років ув’язнення і тавро «ворог народу». Надто непривітною була радянська доля українського перекладача. 

«Дух людськості ніколи не погасне»

Борис Тен зробив неабиякий внесок у популяризацію польської культури. За переклади з Ю. Словацького, А. Міцкевича, Є. Жулавського він дістав нагороду Міністерства культури й мистецтва Польщі та був удостоєний звання – Заслужений діяч польської культури. У творчості Бориса Тена була ще одна вершина – збірки його оригінальних поезій «Зоряні сади», «Жадань і задумів неспокій». 

Дух людськості ніколи не погасне. 

І з кожним днем горітиме ясніш,

Все до нових виводячи узвиш.

І з нашої Землі це світло ясне 

Людина в інші понесе світи,

 Щоб темряву і там перемогти.

У нього вдома на громадських засадах функціонувала публічна бібліотека з його ж книжок. Крізь корінці книжок у домі не видно було стін. Дружина не відпускала Миколу Васильовича самого до продуктової крамниці, бо він міг зайти до букініста й залишити там усі гроші, тож просила піти з ним сина Василька. Але зрештою вони несли додому книжки вдвох. Аполлінарія Леонтіївна не сварилася – разом із ними сідала до столу й розглядала принесене. Це в їхній родині називалося «п’янствувати». Таких, як Борис Тен, книгозалежних людей – одиниці.

Доля протягом усього життя випробовувала Бориса Тена. Йому довелося пережити найстрашніше – утрату рідних. 1970 року від перитоніту після невдалої операції помирає син Василько, а згодом, 1974 року, на 72-му році життя й дружина Нора. Він залишився – хворий, майже безпомічний перед побутовими проблемами і… самотній. «Існує єдина непоправна річ – це смерть: з нею неможливо сперечатися, – говорив митець. – Усе інше, абсолютно все – можна поправити, удосконалити, поліпшити». Помер Борис Тен 12 березня 1983 року в Житомирі.

Письменник Олесь Гончар так згадував про Бориса Тена: «Я дуже високо шаную його. Він мені подарував свої переклади, яким ціни немає. Я зберігаю про нього найкращу пам’ять. Це людина надзвичайно інтелігентна, високий інтелектуал у нашій культурі. Він завжди випромінював енергетику культури і духовності».

Поділитися: