■ Розмовляла Валерія Кірічева ■

На фестиваль фільмів «Україна» приїхали стрічка-відкриття «Брама» та її головна акторка – Ірма Вітовська разом зі своєю донькою по кадру Віталіною Біблів. За 30 хвилин до початку сеансу ми встигли поспілкуватися і дізнатися, що за 2 дні перебування у Варшаві дівчата вже не знають, як відвикнути від фестивальної атмосфери та повернутися назад до роботи. Ірма Вітовська перед самою презентацією фільму у «Кінотеці» Палацу культури та науки отримала повідомлення з Києва: «Київський тиждень критиків» визнав її найкращою акторкою.  Ми сідаємо у холі «Кінотеки» біля залу, де ось-ось розпочнеться сеанс, та спілкуємося, чекаючи на прихід глядачів.

Ірмо, дія фільму відбувається у зоні відчуження. Ви дійсно там знімали всі сцени?

Ми знімали у самій зоні – це село Старі Лучанки, хутір Граки. Це ніби й не та найнебезпечніша зона, але все ж таки це територія відчуження. Люди покинули ці землі, самоселів там дуже мало. Ми знімали в автентичній хаті – нещодавно померла її господиня, яка там прожила все життя і нікуди не виїжджала. Хрест, який є у фільмі, вона приготувала для своєї могили самостійно, проте діти вирішили поставити їй пам’ятник. І хрест дочекався фільму, аби виконати в ньому свою місію. Наша знімальна група дуже символічно це сприйняла.

Саме місце справило на вас враження під час зйомок? Чи допомагала навколишня атмосфера?

Ви знаєте, природа там оновлюється: я бачила лося, який вийшов до мене буквально за метри три. У зоні дуже багато вовків і зайців: людина звідти пішла, і все почало відновлюватися. Я відчувала себе справжньою бабою Прісею серед усіх цих тварин. Відсутність людей пішла на користь моїй роботі, моїм відчуттям і самому екстер’єру.

У фільми ви так завзято рубали сома – він був справжній?

Звичайно, сом був справжній, щоправда, не я його рубала – він був заколотий, але я його розрубувала. Це все автентичне, у мене були руки в крові.

Ви жили поблизу Чорнобиля?

Я спала щодня по три години, бо готель знаходився в Овручі і ми по 2 години доїжджали до локації лісом. О 3 ночі мене будили, щоб о 5 ранку я була на гримі.

У гримі вас дуже важко впізнати, як ви в ньому ходили?

Гримування тривало десь 5 годин. Відповідно я була на майданчику від 7-8 ранку і до вечора. Їсти мені давали один раз – я погодилася на такі жорсткі умови, аби не відклеювати грим увесь час.

Окрім гриму, ви відрізняється також голосом. Не було потім проблем зі зв’язками?

Для мене ця роль була викликом – зіграти когось, старшого за мене на піввіку. Відтворити цю пластику, погляд, мову. Ніхто ж мене не дублює. Мій голос постраждав так само, як і все інше – шкіру я лікувала ще місяць після зйомок. Губи в мене також облазили, емаль на зубах довелося відновлювати.

Фільм був вартий таких зусиль та кардинальних перевтілень?

Я думаю, що фільм вартий був таких зусиль, і він увійде в історію українського кіно. Я переконана, що цю стрічку оцінять із часом іще більше. Бо у ній глядачі побачать розгорнутий аналіз того, що відбувається в Україні за ці 20 років, які ми маємо покоління і чому так повільно розвиваємося.

Чорнобиль – це лише символ більшої ідеї, яка закладена у фільм?

Фільм не стільки про сам Чорнобиль… Чорнобиль – це вся країна, це довгий час бездержав’я, постколоніальний синдром, оця пост-інвалідність. Там взагалі багато символів.  Павло Ар’є написав п’єсу під враженнями від подій у Врадіївці. Цей бунт, повстання за гідність, усе це він вклав у персонажку – бабу Прісю.

Баба Пріся символізує нескореність духу народу?

Вона закликає стояти, не поступатися. Усі предмети, які вона мала при собі: орден за заслуги, есесівський ніж – вони ж не сакральні. Ви думаєте, вона цінує той орден з ідеологічної точки зору? Я гадаю, це просто трофейна історія, яка допомагала їй безкоштовно взяти масло у магазині. Люди, які пережили терор і постійні окупації, звикли від цих окупантів брати певні речі і використовувати їх для подальшого виживання. Це трофеї! Баба Пріся – це не бабця з пиріжками, яка сидить на печі. Це здичавіла мавка, яка з 1986 року взагалі не спілкувалася з людьми. Баба Пріся 8 років не розмовляла з жодною живою душею. Коли її донька з сім’єю виїхала з міста, після аварії на ЧАЕС, жінці довелося навчитися бути одною та самій добувати собі їжу. Ця баба сама ставить пастки, полює. Баба Пріся пахне гноєм, гівном. З нею також відбуваються певні процеси: в очах, у руках. Вона сильна, така дідо-баба, це вже такий лісовик. Я думаю, що вона – символ України! І не треба нашу державу зображувати у віночку, красивою дівчиною з червоними устами. Вона пережила голод, має досвід канібалізму. Її довели до такого стану.

Якщо вона символ України, то її донька – це хто?

А донька символізує покоління 50-х-60-х, які вижили в радянському таборі, в стабільні часи, у яких не було цієї необхідності виживати. Це – більшість наших батьків 1950-х років народження, які у радянський час звикли покладатися на когось, звикли, що держава сама усе за них вирішить.

Онук баби Прісі – Вовчик, хоче піти до сталкерів. Що вони символізують?

Оце питання до глядача, як він зрозуміє! Сталкери для мене – це світ вільний і західний, який показує онуку, що краще життя є і не в зоні. Той інший світ говорить: «Українці, ви довго були у чортовому болоті, неначе в цій зоні відчуження. У вас є шанс, молоде покоління має шанс вийти звідси».

Через призму стосунків доньки та матері у фільмі показують втрату цілого покоління і віри у побудову державності.

Баба Пріся – покоління тих мастодонтів, які вже відходять, які навчилися жити поза державою, але не навчили цього покоління своєї доньки Слави. Вона так оберігала її, тому що сама колись була затравлена.

У фільмі баба Пріся каже доньці: «Ваші душі калічні, ви – поламане покоління». Тобто це покоління у своїй більшості не здатне робити Майдани. Це люди, які не можуть взяти на себе відповідальність.

Виходить, онук Вовчик є надією?

Покоління молоді, онука Вовчика, вже може робити кроки вперед для свого розвитку та розвитку власної країни. Вони можуть приймати естафету і йти, але у них немає того додаткового містка з поколінням своїх батьків, які народилися у  50-60-х. Тому онук Вовчик такий дегенеративний і неповноцінний. Тому він не крокує зі сходинки на сходинку – він скаче через одну. Сталкери мають міцно тримати оце молоде покоління і витягати його з Чортового болота, а баба Пріся Вовчика з нього виштовхуватиме. А Слава, донька баби Прісі,  у свою чергу, триматиме сина біля себе і не випускатиме його з болота. Вона така є – це не її вина, це її біда. Це біда тих поколінь, їх такими зробили.

Якщо розглядати Чорнобиль ширше – це катастрофа велика та геополітична; трагедія української, а не тільки польської культури.  Мова, традиції – усе це знищено разом з мільйонами людей. Тому «Браму» можна розглядати як фільм про катастрофу Чорнобиля і людей, які живуть там, а водночас – цивілізаційну українську катастрофу.

Поділитися: