Олько Маслей ■ РЕПОРТАЖ ■ 2010-10-29
{mosimage}
Галі та Ігореві Хом’якам присвячую
Здавалося, що дзвін вдарив іще – а то тільки луна пройшла легким відгуком посеред цвинтарних дерев. Вона стояла спокійно – лише Ігор, її чоловік, підтримував її за плече – глибоко замислену в цьому травматичному переживанні, коли відправляєш батька в останню путь. Там, над батьковою могилою, вона пообіцяла собі відшукати могилу його брата, свого стрийка. Вона ще ніколи не була на вкраденій землі, проте вирішила: “Віднайду. Вперше поїду на Підляшшя і знайду його могилу”.
Її батько був у конспірації – і таким чином законспірував усе своє життя навіть від дітей. Багато не балакав.
Вона пам’ятає, як батько все ходив із пістолетом. Колись запитала: чому? А він:
– Москалі мене винюхують…
І все.
Уже в поважному віці батько задумався, коли сонце Флориди червоніло тихим весняним вечором – і раптом сказав:
– Брата німці вбили. Молодого такого, 23-річного – ще навіть оженитися не встиг. Хто ж йому свічку на могилі засвітить?..
Галя знала: не треба перебивати й питати – може, скаже щось більше? Але він замовчав, задивившись на захід сонця.
Літо проглядало ще крізь проміння сонця, коли Михайло привіз Ігоря та Галю на Лемківщину. Роман гостинно їх прийняв у Ждині, показав місце щорічної Ватри, церкву і цвинтар. Природа Лемківщини та неповторна краса дерев’яних церков усіх захоплювала.
Галя сиділа близько вогнища, вдивляючись у лагідний край Попового Верху. Ягнятянка тихо щебетала на каменистому дні. Смеркалося, вечір швидко перейшов у темну ніч – а вона була настільки прекрасною, немовби її сам Андерсен вигадав. На небі, повному зірок – від обрію до обрію – своїм повним обличчям неначебто всміхався місяць. Десь гавкнув пес – і стало тихо. Такий гарний час.
Ці два дні на Лемківщині Галя думала, чи вона знайде сліди своєї родини, а якщо так – то де? Розуміла, що батько нічого їй не розповів. Знала тільки, що це десь біля Володави.
Про дитинство, школу та війну нічого не знала. Вона й розуміла – не міг, то й не сказав. Забрав просто це все з собою, але вона мусить це вшанувати.
Зі Ждині виїхали зранку.
Вони їхали Лемківщиною, Бойківщиною, Ярославщиною, Розточчям, Холмщиною. Дороги позначали трираменні хрести і церкви. Ігор зауважив, що увесь час вони їдуть нашими землями. Проте ані Галя, ані Ігор ніколи тут не були.
Усвідомлення масштабу операції “Вісла” вразило їх. До вечора доїхали до Володави, знайшли цвинтар. Вона сподівалася, що, можливо, тут знайдеться хоч якийсь слід. Шукали добру годину – ряд за рядом, могилу за могилою, пам’ятник за пам’ятником. Насамкінець проблиснула іскорка надії – завиднів трираменний хрест… Лиш один на всьому володавському цвинтарі, проте не той, що вони шукали. Надія зникла. Галі стало прикро.
Михайло сказав:
– Треба спитати в когось з місцевих.
– Поїдьмо до Голі, до Тадея.
Через усе, що сталося, Галі навіть не хотілося їсти, отож Михайло з Ігорем вирішили, що треба їхати. Від Володави дорога кружляла лісами й полями.
Коли доїжджали до села Замолодичів, Галя сказала:
– Тато розповідав, що коли їхав до гімназії до Володави, то вздовж дороги були берези, отакі, як тут.
– Може, то та сама дорога, Галю? – сказав Михайло.
– Ну це було б чудо, – відповіла Галя.
Наближався вечір, кучері легкого туману стелилися луками, заходило червонаве сонце, на хвилю ще повиснувши над лісом. Вони в’їхали до Голі. Тадей показав їм скансен. А після вечері Галя сказала, що хоче знайти могилу свого стрийка. Тадей відповів:
– Краще спитати в мого тестя – йому 76 років і він багато чого пам’ятає.
Галя розповіла, що всю дорогу в літаку вона молилася, просячи Господа, щоб Він допоміг їй знайти село свого батька та стрийкову могилу. Але що ж – залишилася остання надія. Тадей її заспокоював, запевнюючи, що шукатиме й далі, як не знайдуть.
Рибчинський стояв посеред подвір’я.
– Доброго дня, – привітався Тадей.
– І вам доброго – що там?
– Знаєте, ось жінка, Галя, приїхала з Америки віднайти село свого батька та могилу свого стрийка – його німці під час війни на очах матері розстріляли.
– А-а- а, то той молодий солтис, що його німці застрелили?
– Так!
– Та я знаю, де його могила. Почекайте, зараз вам покажу.
Галя завмерла. Не могла навіть дихати, міцно вхопила Ігоря за плече. Рибчинський перевдягнувся, і вони пішли на цвинтар, який заріс бур’яном. Рибчинський довго ходив і шукав, аж нарешті став і показав:
– О, тут він лежить…
– Його поховали тут, бо в Замолодичах немає цвинтаря, а парафія в Голі.
На чорному піщанику нічого не було видно.
Плита з написом лежала долілиць. Ігор з Михайлом піднесли плиту – проте напису не було видно. Рибчинський схилився й пальцем почав читати на камені: “К Л И М У К тут написано”. Тільки пальцем можна було прочитати – бо все почорніло від бур’яну. Нарешті вони очистили плиту від землі й моху і, освітлена призахіднім сонцем, вона зрадила напис.
Галя стала над могилою стрийка, відгородженою дерев’яним парканчиком і зарослою бур’яном. Була зворушена, а по щоках лилися струмочки сліз.
Вона не підготувалася – не мала квітів і свічки. Але голосно дякувала Богові за це чудо.
Галя зайшла у церкву. В несамовитій тиші перед нею відкрився світ майже столітньої давності, коли тут був хрещений її батько. Той самий іконостас, ті самі святі образи і той характерний запах церкви та древності.
– Ви знаєте, у Замолодичах, тобто в селі, у якому він мешкав, ще живе одна жінка, яка може більше пам’ятати. Якщо хочете – можемо туди поїхати – сказав Рибчинський.
– O Боже, їдьмо, – відповіла Галя.
Через кілька кілометрів на схід від Голі з -за лісу показалися Замолодичі. Рибчинський вказав на стару дерев’яну хату, де мешкала пані Марія. Та сиділа на ослінчику. Рибчинський представив Галю.
– Я хотіла б більше довідатись, що тут сталося, – сказала Галя
– Їх було двох, Василь і Степан. Василь був у підпіллі в наших, а Степан був солтисом. Кажуть, що Василь загинув, але є чутки, що йому вдалося втекти і він виїхав до Америки – казала пані Марія.
– Ви знаєте…. я його дочка….
Потім були тільки сльози…
Пані Марія розповідала ще Галі про страшні роки війни. Галя усвідомлювала, що це – родинна історія, яку її батько забрав з собою в домовину, проте завдяки цій бабусі вона цю історію віднайшла.
– Німцям хтось дав знати, що десь у селі переховуються жиди. Взяли трьох із села, але вони не видали жидів, а четвертим був її стрийко, його як солтиса долучили до розстрілу. Той хрест, який поставила Степанова мати на місці, де їх ростріляли, ще стоїть.
Бідна мати збожеволіла – кричала від болю днями й ночами. Після війни її вивезли до совєтів, на Рівненщину, але вона приїжджала в 60 і 70 роках, на могилу сина. Вона так голосила і ридала, що важко було людям це чути.
Вони обидві довго сиділи – Галя слухала, а пані Марія розповідала, потім показала Галі, де була стара хата її родини.
Легкий південний вітер шелестів пожовклим листям придорожніх беріз. Лелеки кружляли над селом, чекаючи відльоту. Пахло димом спалюваного картопляного ботвиння. Галя на прощання попросила в пані Марії квітів з її городу. “Нарви, скільки хочеш”, – пролунало у відповідь.
Вони зворушено попрощалися. У крамниці неподалік дороги Галя купила лампадку. Вони повернулися до Голі – станули під церквою і ще раз пішли на цвинтар. Галя поклала букет червоних гладіолусів та вродливих айстр на могилу стрийка, запалила лампадку і задумалася. Потім піднесла голову й озирнулася навколо себе – цвинтар знаходиться на взгір’ї, звідки можна побачити прекрасний краєвид. Не знаю, про що вона думала, але її лагідний погляд говорив, що вона з полегшенням поїде з Підляшшя з віднайденою родинною історією.
Галя поверталася до Флориди зі спокоєм і легкістю на душі. У пам’яті ще шуміли берези з дороги до Голі, а окутані туманністю луки дрімали, лелеки летіли на південь, легкий вітер колихав ліс.
Тихий вечір у Флориді й небо, повне зірок, нагадують Галі про дорогу пошуку могили стрийка. На батьковій могилі вона зараз запалює дві свічки й кладе дві квітки. Їм обом – знайденим у Замолодичах у незмірній надії на Боже милосердя.
“Наше слово” №44, 31 жовтня 2010 року {moscomment}
