Гетьманська Україна – «Проект Німеччини» чи суверенна держава

Олена ГуменюкІСТОРІЯ№12, 2018-03-25

В історію гетьман Павло Скоропадський увійшов як голова Української держави. Він прийшов до влади 29 квітня 1918 р. в результаті державного перевороту за підтримки Німеччини. А зрікся її та покинув територію України 14 грудня того ж року внаслідок антигетьманського повстання, організованого соціалістами і підтриманого недавніми союзниками Скоропадського – німцями. Що ж сталося у відносинах між недавніми союзниками? Та чи насправді гетьман мав пронімецьку орієнтацію?

▲ Гетьман П. Скоропадський (справа) та кесар Вільгельм ІІ (Берлін, 1918 р.). Фото з Вікіпедії
Гетьман П. Скоропадський (справа) та кесар Вільгельм ІІ (Берлін, 1918 р.). Фото з Вікіпедії

Ці питання є актуальними на сьогодні, оскільки традиційно гетьмана П. Скоропадського вважають союзником Німеччини і провідником її курсу в Україні. Та не все настільки однозначно. Німецькі війська прийшли на територію України як союзники Української Народної Республіки, згідно із Брестським миром 9 лютого 1918 р. між тодішньою Україною та Четверним союзом, проте невдовзі перейшли до фактичної окупації. Причинами цього стала неспроможність Центральної Ради виконати взяті на себе зобов’язання у зв’язку із вказаним договором щодо поставки сільськогосподарської продукції до Німеччини та Австро-Угорщини. За таких умов хліборобський з’їзд у Києві 29 квітня 1918 р. проголосив гетьманом України Павла Скоропадського, рятуючи країну від найгіршого сценарію. Німецьке військове командування схвалило зміну влади. Тут зіграла свою роль і тотожність намірів та інтересів обох сторін. Гетьман прагнув уникнути іноземної окупації країни, натомість німецька сторона сподівалася на налагодження поставок продовольства, якої дуже потребувала імперія, що занепадала.
П. Скоропадський взяв курс на відновлення економіки за рахунок відродження приватної власності на землю, повернення до поміщицького землеволодіння, запровадження 12-годинного робочого дня, створення власної грошово-банківської системи. По суті, це були вимушені кардинальні заходи, які все ж таки сприяли «оздоровленню» економіки і дозволили виконати зобов’язання – необхідні поставки продовольства до Німеччини та Австро-Угорщини. Відносини з останніми в основному мали торгово-економічний характер. Однак на заваді взаємовигідній економічній співпраці ставали політичні амбіції лідерів держав та розподіл сфери впливу.

Зіткнення інтересів у Криму
Гетьман спирався на підтримку Німеччини для зміцнення української державності і її захисту від можливої зовнішньої аґресії. На думку міністра закордонних справ Д. Дорошенка, це було головним зовнішньополітичним завданням, досягнувши якого можна було спробувати вийти з-під опіки Німеччини й позбутися присутності окупаційних військ на українській землі. Натомість Берлін, підтримуючи незалежність України, намагався втримати її в орбіті власних впливів. Використовуючи перебування своїх військ в Українській Державі (Скоропадському було заборонено формувати армію), Німеччина та її військове командування активно втручалося у внутрішні та зовнішні справи країни. Одним з показових у цьому плані є зіткнення інтересів у Криму.
У кримському питанні лідери Центральної Ради виходили з тогочасних уявлень про майбутню федеративну конструкцію нової демократичної Росії, до складу якої мали б увійти як Україна, так і Крим. Півострів не вважали українською етнічною територією, тому його статус на переговорах у Бресті не обговорювався. Ще у грудні 1917 р. кримськотатарське населення Криму сформувало свій представницький орган – Курултай, який проголосив Крим демократичною республікою. Однак незабаром на півострові установлено радянську республіку Тавриди. А в квітні 1918 р., вибивши більшовиків, німці окупували Крим. Політика Німеччини щодо Криму не мала чіткої загальнодержавної визначеності. Півострів розглядався як стратегічно важливий плацдарм просування інтересів імперії у близькосхідному напрямку та подальшої німецької колонізації Причорномор’я. Натомість гетьман із самого початку зайняв тверду позицію щодо Криму і Чорноморського флоту. Скоропадський 10 травня направив послу Німеччини А. Мумму офіційну ноту, у якій наголошувалося на економічних зв’язках України з Кримом. З приєднанням Криму тісно пов’язане питання Чорноморського флоту, який «через застарілість не має жодної цінності для Німеччини, але втрата його Україною стане болючим ударом по національній гордості українського народу». На завершення гетьман запевняв, що передача Криму зробила б Україну міцним і вірним союзником Німеччини. Глава МЗС Д. Дорошенко направив лист німецькому й австро-угорському посольствам, зазначивши офіційну позицію Української Держави (УД) у кримському питанні: «Стоячи на принципі самоозначення, не бажаючи порушувати волі населення, нарешті, розуміючи різні відміни в житті Криму, Український уряд вважає, що приєднання Криму може відбутись на автономних підставах».
Однак вирішальна роль у визначенні статусу Криму все ж належала німецьким військовим. У травні за їхнього дозволу сформовано місцевий уряд на чолі з генералом С. Сулькевичем – переконаним монархістом проросійської орієнтації. Він розпочав антиукраїнські репресії в Криму. Протягом літа 1918 р. українсько-кримське протистояння посилилось. Керівництво УД пішло в серпні на «митну війну» з півостровом. Припинено залізничне і морське сполучення, торгівельні операції, поштовий зв’язок тощо. Натомість Берлін зайняв вичікувальну позицію.
Економічна блокада півострова змусила С. Сулькевича вже на початку вересня шукати порозуміння з керівництвом УД. Так само літні невдачі Німеччини на Західному фронті зробили її більш поступливою у кримському питанні. Так, під час державного візиту до Берліна в першій половині вересня П. Скоропадський фактично отримав згоду на включення Криму на правах широкої автономії до складу УД. Та це так і не сталося. Внутрішня і зовнішньополітична ситуація кардинально змінилась і сам режим гетьмана опинився під загрозою знищення в листопаді 1918 р. Не останню роль тут відіграла співпраця німців та українських соціалістів.

Німеччина проти Скоропадського
Німеччина після укладання Брестського миру з Радянською Росією продовжувала з нею співпрацю. Для УД вона мала неґативні наслідки і проявилася в негласній підтримці більшовицьких підпільних організацій та самої радянської делеґації на чолі з Х. Раковським. Остання прибула до Києва 22 травня і діяла до середини жовтня. Конкретним результатом кількамісячних українсько-російських переговорів стала попередня мирна угода від 12 червня 1918 р. про припинення військових дій на всіх фронтах. Однак головного питання щодо визначення державних кордонів так і не вирішено. Натомість, радянська делеґація використовувала час перебування на українській території для підриву влади гетьмана й більшовицької аґітації.
Українська Рада міністрів 11 жовтня 1918 р. надіслала німецькому урядові телеграму, у якій прямо вказувалося на факти німецької підтримки революціонерам і більшовицьким аґентам. Протест у Берліні проіґнорували. Тоді, всупереч тискові німецької військової адміністрації, з ініціативи міністра внутрішніх справ України Ігоря Кістяківського, розпочались затримання членів київської, одеської та інших більшовицьких організацій. І врешті решт, у руках останнього опинились свідчення про забезпечення німцями прикриття більшовицьким аґентам в Україні. Викрито мережу більшовицьких аґітаторів-підпільників і терористів, а також видано наказ про арешт Х. Раковського, який встиг терміново відбути до Росії. Заскочені на віроломстві німці, висунули вимогу негайного звільнення затриманих більшовиків та відставки І. Кістяківського. Це спровокувало урядову кризу в УД.
Разом з тим, зовнішньополітичні фактори теж не сприяли зміцненню влади гетьмана. Революційними переворотами у багатьох європейських державах відзначився 1918 р. Німеччину вони також не минули. На початку листопада там вибухнула революція, що завершилася проголошенням Веймарської республіки. Українські соціалісти, що готувалися до повстання проти Скоропадського, вирішили заручитись підтримкою своїх німецьких колеґ – соціал-демократів, що тепер становили більшість у парламенті. Саме ця парламентська більшість «енергійно виступила проти німецького режиму в Україні і вимагала виведення відділів німецьких військ».
Після революційних подій на батьківщині німецькі вояки в Києві створили Велику солдатську раду, яка 13 листопада прийняла рішення не втручатись у внутрішні справи українського народу. Ця інформація відразу же стала відомою заколотникам (соціалістам, керівникам Директорії УНР), і вже в ніч на 14 листопада вони остаточно відхиляють мирне вирішення питання про можливу трансформацію влади й затверджують план повстання. А Скоропадський протиставити бунтівникам нічого не міг – німці не дозволяли створювати власні збройні сили (тільки у вересні гетьманові удалося особисто домогтися від кайзера згоди на формування української армії), проте запланований перший етап мобілізації так і не відбувся з огляду на брак часу.
Представники вищого німецького командування 12 грудня уклали з Директорією перемир’я. Згідно з домовленостями, німці обіцяли не застосовувати жодних дій для оборони Києва від республіканців-соціалістів, а замість цього їм ґарантовано безпроблемний виїзд з країни. Бої за Київ були в розпалі. Гетьман П. Скоропадський 14 грудня 1918 р. зрікся влади і разом зі своїми прибічниками еміґрував. Гетьманська Україна стала історією, їй на зміну прийшла Директорія УНР – друга спроба соціалістів створити власну державу. ■

Поділитися:

Категорії : Історія

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*