Гітлер, Сталін та російські політичні традиції. Яка ідеологія ближча сучасній росії

Мацєй Пйотровський ■ ІСТОРІЯ ■ №18, 2022-05-01

Теперішню росію дуже часто – як в Україні, так і у Польщі та західних державах – порівнюють із нацистською Німеччиною, а її лідера владіміра путіна – із  Адольфом Гітлером. 

Це, мабуть, добре працює на загальну уяву західноєвропейської публіки (аргумент ad Hitlerum, порівняння із найстрашнішим, відомим усім символом зла), але з історичної точки зору паралелі для політики та військової тактики сучасної росії шукати треба ближче. Доречніше інше порівняння, не таке метафоричне. Отож, у цьому контексті важливо продемонструвати той факт, що росія є безпосередньою наступницею тоталітарної СРСР, зберігає її історичну та інституційну тяглість. 

Ця, певно, очевидна думка, все-таки дозволяє зробити деякі важливі висновки. Простіше зрозуміти всю політику росії, показавши, наскільки вона пов’язана з інакшою, аніж Третій Рейх, але беззаперечно настільки ж жорсткою, антилюдяною державою, культ якої російські політики та військові визнають щиро та привселюдно, не приховуючи свого захвату її «досягненнями». 

З підручника НКВС

Це знаходить своє відображення, по-перше, у способі ведення війни та діях російських військових та поліційних структур на окупованих територіях, що досить добре нагадує методи, які ми знаємо з минулого.

Подивімося на одну мікроісторію з війни-2022. Маленьке, досить периферійне село під Черніговом, березень/квітень цього року. Туди зайшли підрозділи збройних сил російської федерації. Першим ділом, зайнявши будинки для своїх потреб, вони почали шукати активних громадян. Знайшли двох: ветерана АТО та мисливця, «який, на їхню думку, борзо з ними розмовляв» (згідно зі свідченнями). Обох чоловіків, звісно, розстріляли. У сусідньому селі чоловіка вбили за те, що був одягнений у камуфляжні штани (!). Ці приклади – непоодинокі та дуже показові. Такі речі – згідно з першими розповідями із визволених від російської окупації територій – відбувалися у багатьох селах і містечках Чернігівської, Київської, Сумської чи Харківської областей. 

При нагоді достатньо згадати один із історичних епізодів, досить добре досліджений та емоційно близький багатьом сім’ям у Польщі та Україні, чиї предки постраждали у цей період. Ідеться про радянську окупацію Східної Польщі та Західної України у 1939-1941 роках. У 1939-му Червона армія у результаті спільно проведеної з ІІІ Рейхом агресії зайняла східні воєводства ІІ Речі Посполитої. Одним із перших кроків була легітимізація радянської присутності на цих землях – вже у жовтні 1939-го там провели референдум за приєднання їх до Союзу.  Під час військової кампанії у вересні того року радянські структури та комуністичні колаборанти почали вбивати та арештовувати чиновників, поліціянтів і колишніх військових, і цей процес тривав протягом двох наступних років. У 1940-му 21 тисячу затриманих громадян Польщі (серед них були етнічні поляки, українці, євреї, білоруси та інші) вбило НКВС у лісах Катині, у Харкові, Калиніні та інших тюрмах СРСР. Масові репресії зачепили всі національності, не оминули також український політичний клас та конспіраційні групи. Важливим методом знищення соціальних структур були також депортації від 700 тисяч до 1 мільйона тамтешніх жителів.  

Зараз, як і у 1939 році, ліквідація потенційних ворогів, які могли б організувати спротив, – це перші кроки окупанта на зайнятих ним територіях. Покарання, згідно з радянською методикою, відбувається превентивно, ще до вчинення якого-небудь протиправного кроку. Це безпосереднє застосування НКВС-івських підручників. Інші, ще страшніші злочини також прямо нагадують тактику дій радянської/російської армії в Україні та Польщі 40-х років, Афганістані 80-х або Чечні 90-х. 

Шукаючи давні методи СРСР у сучасній війні, варто згадати також про масову депортацію мирних жителів України вглиб росії, а також – про примусову мобілізацію мешканців Донбасу чи Придністров’я (як і Західної України й Польщі у 1944-му до Червоної армії).  А те, що, згідно з розслідуванням видання New York Times, у Бучі шестеро людей похилого віку померли від голоду, окремого коментаря не потребує. Картину доповнюють «референдуми» – у 2014-му в Криму та на Донбасі, ідея проведення такого «голосування» у Херсонській області вже у 2022 році (нереалізована з огляду на майже повну відсутність охочих вступати в колабораційні структури, а також, звісно, активність української оборони, яка все ще бореться за відвоювання самого Херсона). 

Підміна понять

По-друге, безпосередній зв’язок між сучасними російськими та давніми радянськими методиками проявляється у московській пропаганді. На сторінках цього видання ми не маємо змоги провести повний її аналіз, але варто хоча би згадати історичні аналогії. У 1939 році радянська пропаганда – на відміну від німецької – вважала агресію проти ІІ Речі Посполитої не війною, а «гуманітарним процесом звільнення білоруських та українських громадян та забезпечення їхньої безпеки і прав» (Червоній армії визначили тоді наступне завдання: «перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної України і Західної Білорусі»), а також, звісно, «ліквідацією загрози для СРСР». Так само і зараз відбувається підміна понять – прикладом цього є називання війни «спеціальною операцією» (це формулювання просто з Орвелла, а зовсім не з Геббельса, до якого прирівнюють російську пропаганду), чи вигадки про те, що це Україна становила «військову загрозу» для росії, яка «тільки захищається». 

Тоді, у 1939 році, польський посол у СРСР отримав ноту, в якій було вказано, що «радянський уряд має намір вжити всіх заходів для того, аби визволити польський народ від війни, у яку його кинули нерозумні керівники, і дати йому можливість зажити мирним життям». 

Шукати аналогій далеко не треба. Слова путіна з 2022-го про те, що «росія зробила все для збереження територіальної цілісності України» та про «агресивний, націоналістичний характер самого режиму, який захопив владу в Києві» досить близько перегукуються із риторикою, вживаною 80 років тому. 

Захист інтересів

По-третє – дивлячись на ширшу картину, дуже корисно розглянути ближче російську геополітичну стратегію. Після ІІ Світової війни СРСР в політиці щодо сусідніх країн використовував так звану концепцію обмеженого суверенітету. Згідно з нею, у здобутій до 1945 року «радянській зоні впливу» (фактично окупованих країнах Центральної Європи), держава-суверен надала собі право втручатись у внутрішні справи інших країн «соціалістичного блоку». Після 1991-го російська федерація була змушена обмежити свою «бажану» зону впливу до теренів колишнього СРСР, із виключенням (поки що!) країн Балтії. Також росія частково змінила методи тиску на «неслухняні» уряди, поширюючи інструментарій гібридних, економічних чи інформаційних засобів, що відображається у так званій доктрині Герасимова з 2010-х. 

Однак кремль не відмовився і від попередньо використовуваних методів, тобто безпосередньої військової операції. Так сталося у Казахстані, де відбулося – мабуть, уже забутe з огляду на війну в Україні – придушення народного повстання, яке може нагадувати нам події в Угорщині 1956-го чи Чехословаччині 1968 року, коли радянська армія зайшла, щоби зупинити продемократичні зміни у цих суспільствах. У 2020-му можливою була також безпосередня російська інтервенція в Білорусі, але тамтешній диктатор все-таки зміг «пацифікувати» власний народ внутрішніми силами, що дуже нагадує ситуацію у Польщі 1981 року – тобто введення «воєнного стану» польськими комуністами, аби СРСР не мусив втручатися для придушення руху Солідарності. 

Згідно з таким світосприйняттям російського політикуму, незалежна Україна, позбавлена його впливів, не могла існувати. A priori неможливим був розвиток цієї держави, її демократизація, економічна та політична свобода. Це для путіна було «набагато гірше, ніж помилка» (приблизно так, як для совєтів – існування незалежної польської держави у 1918-1939 роках, що її Молотов назвав «потворним дітищем версальського договору»; це дуже нагадує путінські слова про розпад СРСР – «найбільшу геополітичну катастрофу сторіччя»).

Сто років злочинів без покарання  

Російська держава є прямою послідовницею сталінської політики: інституційно, особистісно, ідейно. Люди, які ведуть війну проти України (і на безпосередньому рівні, і на пропагандистському), а також ті, що визначають стратегічні напрямки політики – всі вони є вихованцями системи СРСР. Звісно, у їхній ідеології також проявляються інші тренди – там намішано багато з російської імперіалістичної думки та нових шовіністських ідей, сформованих протягом останніх 30 років. Але все-таки їхній спосіб мислення про світ, найближче оточення, війну та суспільство формувався у часи Союзу. У цьому є фашистський елемент, що дозволяє журналістам прирівняти путіна до Гітлера –  але сталінської стратегії та тактики дій набагато більше. Називаючи речі власними іменами, ми можемо краще зрозуміти майбутні кроки нашого противника. 

Однак тут з’являється, мабуть, іще важливіший висновок. Сучасні злочини росії стали можливими саме тому, що сталінські злодіяння, спосіб ведення війни, пропаганда, ідеологія не були покарані, не були засуджені світом. Виконавці радянських та російських репресій – від організаторів системи ГУЛАГ-у до фільтраційних таборів у Чечні – не мусили навіть тікати в Аргентину, як німецькі нацисти. Лазар Каганович, відповідальний за Голодомор та Катинь, помер на пенсії у 1991 році. В’ячеслав Молотов – також учасник згаданих злочинів та спільник Гітлера при агресії на Польщу у 1939 році – помер 1986-го. Члени радянської системи вищої, середньої та нижчої ланок дожили до кінця своїх днів, виховуючи дітей, викладаючи в університетах, ведучи військові навчання, передаючи свій злочинний know-how наступним поколінням. А ті зараз використовують ці «надбання» в Україні, знищуючи Маріуполь та Харків, тероризуючи Херсон, вбиваючи у Бучі, розповсюджуючи брехливу пропаганду по всьому світу.  

Сталінський тоталітаризм не мав свого нюрнберзького процесу, не був показаний для світу як абсолютне зло нарівні з нацизмом. Про деталі їхніх вчинків добре знаємо ми в країнах, окупованих СРСР в останні десятиріччя, але цього не розуміють на Заході, де порівняння путіна зі Сталіним нікого не вразить. Там сьогодні простіше зрозуміти поведінку росіян, прирівнюючи їх до нацистів 30-х і 40-х років ХХ століття. 

Але тільки нагадування про російські злочини останньої сотні років та суворе покарання злодіянь сучасних допоможе досягти того, аби вони вже ніколи не повторились.

***

Мацєй Пйотровський – за освітою історик та україніст, за покликанням – аніматор культури. Учасник польсько-українських меморіальних проєктів. Голова товариства «Фольковіско». Перекладає з української мови, працював із книгами Андрія Бондаря, Юрія Андруховича, Григорія Чубая, Василя Барки. 

Поділитися:

Категорії : Історія

Схожі статті

Польський мільярдер Рафал Бжоска відправив до України рекордну кількість гуманітарної допомоги

Ірина Шевченко ■ ІНТЕРВ'Ю ■ №21, 2022-05-22 Понад десятиліття тому на вулицях Польщі почали з’являтися поштові скриньки з наліпками InPost. Спочатку це були поодинокі...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*
*