Ігор Щерба ■ ГРОМАДА ■ №2, 2023-01-15

Степану Колосівському нещодавно виповнилося 70. Він юрист, справжній «батько-засновник» Об’єднання українців у Польщі, автор статуту цієї організації та громадський діяч Щеціна та Варшави. Пропонуємо сьогодні згадати невтомного активіста нацменшинної спілки. 

Ще на початку 80-х років у лавах УСКТ з’явилася група – сьогодні можемо назвати їх «лібералами» – що вважала за можливе провести реформування цієї закостенілої, утвореної комуністами ще у 1956 року організації.

З серпня 1980 року у Польщі почався так званий «карнавал Солідарності», який очолював тоді Лех Валенса.

Під час проведення у Ґданську Молодіжного ярмарку у листопаді 1981 року у приміщенні університету зустрілася група людей, які були певні: слід негайно реформувати УСКТ.

«Ми сподівалися, – каже учасник секретної тоді зустрічі, – що в Польщі переможною стане демократія, і таким чином УСКТ може зазнати змін і з тоталітарної стати самоврядною, демократичною структурою, яка не буде надалі сліпо виконувати доручення державної влади. Ми тоді вважали, що українська національна меншина зможе задовольнити свої потреби».

Учасники зустрічі прагнули закласти засади українського незалежного життя у Польщі.

І тут не йшлося про якийсь путч, бо дуже шанували місцевих активістів УСКТ. Проте вважали, що очільники УСКТ нехай і залишаться, проте на місцях слід робити свою роботу, проводити культурні заходи, організувати українське шкільництво.

Переформування УСКТ в ОУП відбулося 1990 року. Після демократичних перетворень у Польщі, коли вже не стало комуністичної партії, зникла потреба утримувати УСКТ. Серед нашої громади з’явилися люди, які змогли вміло організувати громадське життя. І воно триває і досі.

Звісно, на буття української меншини в Польщі мають вплив різні явища та події – наприклад, та сама пандемія коронавірусу. Та і загалом бачимо: відколи почали існувати ОУП та «Наше слово», часи змінилися. Громада загалом проходить процес певної трансформації. До громадського життя приходить молоде покоління, яке має інші пріоритети, ніж їхні діди та батьки, і воно має свій голос. Та й війна в Україні потужно впливає на нашу національну свідомість. Тож ми вже не зможемо продовжувати традиційні культурні заходи в тому вигляді, який вони мали колись. Мусимо мінятися. Народна мудрість каже: уроки історії треба опановувати вже сьогодні. Отже, слово має Степан Колосівський.

***

Я є учасником і спостерігачем за суспільним і культурним життям української громади з 1965 року, коли став учнем білобірської школи. Очевидно, це був зовсім інший час, важкий для наших родин, які щойно загоїли рани і від війни, і післявоєнного жахіття, в тому числі акції «Вісла». Та попри все, ці люди мали несамовиту силу духу, щоб своєму життю в той складний час на нових чужих місцях надати якогось нового сенсу. І не матеріальні проблеми були для них першорядними, а духовні і національні, особливо передання тих цінностей поколінню, яке почало свій життєвий шлях вже в нових умовах. Знайшлись люди – активісти, які владі, що українському населенню завдала багато кривди і болю, почали ставити вимоги: хочемо своїх українських богослужінь, навчання дітей української мови, можливості читання видань рідною мовою, слухання своїх пісень. І вони досягли свого. Історики дослідили і частково описали цей процес і його обставини. Та тут не варто все це пригадувати. Головне – наша побита громада відроджувалась, як фенікс, хоча, звісно, не усіма і не всюди однаково це відчувалось. Найкращих результатів ми досягли там, де виникли церковні та громадські станиці-гуртки Українського суспільно-культурного товариства, при яких засновувались музичні, театральні та танцювальні колективи. Організовувались концерти, в тому числі шевченківські, які були справжньою школою патріотизму. Це мало вирішальне значення для нашого національного життя. І хоча на будь-які форми нашої активності потрібна була згода влади, все ж наше життя розвивалося завдяки людям, які в тодішніх умовах взяли на себе роль очільників організації. Вони, з одного боку, були на службі комуністичної системи, з притаманними їй ритуалами і підпорядкуванням, а з іншого – ми на місцях могли робити те, чого від нас очікувала громада. В лавах УСКТ кожен українець, який прагнув плекати і розвивати свою українськість, знаходив таку можливість.

Наша «мала Україна»

Гуртки та інші ланки УСКТ стали для нас місцем, де ми могли бути собою, знаходити близьких людей, друзів, які подібно думали і схоже відчували. Це була наша «мала Україна». Попри всі політичні заборони та обмежені за потенціалом можливості, ми були певні, що робимо щось цінне, варте, як з точки зору задоволення своїх поточних духовних і національних потреб, так і в аспекті історичному; що продовжуємо в існуючих умовах справу наших батьків та виплачуємо борг, який маємо перед ними. Розуміючи обставини і обмеження, в яких могли діяти на цій ниві, ми використовували можливості, які давала легальна організація, а лояльність очільників УСКТ до політичної влади розцінювали як політичну необхідність, але разом з тим це давало певний захист. Для нас головною була органічна праця на місцях, яка б давала позитивний результат, і підтримка та розвиток всього того, що нам вдалося досягнути, в основному шкіл та пунктів навчання української мови, діяльність художніх гуртків, «Наше слово», можливість зустрічей, дискусії – про історію, політику, культуру, Україну загалом. Важливими були і статутні форми діяльності: загальні збори гуртків та ради відділів, під час яких обговорювались істотні справи нашого суспільного життя. Ці зустрічі нас об’єднували, давали всім відчуття впливу на те, що робимо, будуємо, в якому напрямку йдемо, а завдяки цьому – відчуття відповідальності за себе і громаду, тієї миті і в історичній перспективі. Може, не всі це усвідомлювали, але навіть підсвідомо ми відчували, що «в одну громаду скуті, лупаєм сю скалу».

Та з часом, в основному наприкінці 70-х, цей політичний устрій почав нам, тобто тодішньому молодому поколінню, дошкуляти.

«Карнавал Солідарності»

Особливо це стало помітно під час т. зв. «Карнавалу Солідарності» (1980-1981 роки), коли у Польщі з’явились незалежні політичні структури та принципи демократії і самоврядування. Цей рух і надія на повну свободу і незалежність захопили і наші лави. Ми почали писати звернення до політичної влади (уряду, Сейму, Міністерства внутрішніх справ) з вимогою демократії і незалежності в діяльності наших структур.

В листопаді 1981 року, після Молодіжного ярмарку в Ґданську, зібралась ініціативна група скликання надзвичайного з’їзду УСКТ, який мав би перевести діяльність організації на нові демократичні і самоврядні рейки. На жаль, воєнний стан, що було оголошено чотирма тижнями пізніше, порушив ці плани. І хочу сказати, що хоч зустріч нашої ініціативної групи була «негласною» (хоча і не дуже конспіративною), частина її учасників під час воєнного стану мусила пройти т. зв. верифікацію: частину було виключено з лав УСКТ, декого інтерновано. Але це не значить, що ті люди припинили діяти. Навпаки, це додало їм сил та мотивації до подальшої діяльності, часом – переходу до більш радикальних позицій.

На хвилі подій 1989-1990 років відбувся черговий перелом в організованому житті нашої громади. Завдяки політичним перетворенням у Польщі ми врешті змогли задовольнити свої вимоги і постулати, виголошені ще 1981 року. УСКТ переформатувалося в ОУП як представницьку, тобто певною мірою політичну організацію української громади у Польщі, було схвалено відповідний статут і програму, обрано нову владу: голову, головну раду та інші структури. Ці

зміни засвідчили: дотеперішній формат діяльності виявився неактуальним, з’явились умови для створення організації незалежної і самоврядної, яка була б повноцінним суб`єктом громадського життя, втілювала і висловлювала потреби української національної меншини. Це розуміли і тодішні очільники УСКТ. Тож перетворення УСКТ на ОУП стало результатом якогось загального оновлення суспільно-політичного життя у Польщі та й у Східній Європі загалом. Старий світ розвалився, а на його руїнах виникла вимріяна, вимолена і виборена поколіннями українців вільна Україна.

Звісно, наші мрії здійснилися, але разом з тим виникли й нові виклики, з якими треба було впоратися. Наприклад, замість політично-партійного контролю почали лунати явно антиукраїнські гасла деяких політичних сил, антиукраїнська риторика і навіть істерика та заклики до заборони діяльності ОУП як націоналістичної. До того ж, проблемою стали нові правила економіки, необхідність активного пошуку коштів на діяльність і реалізацію наших проєктів. Та з усім тоді упоралися.

Потім часи змінилися, змінилися і покоління. Поява на карті Європи і світу незалежної української держави, розвиток нових технологій – інтернету, супутникового телебачення, через які маємо широкий доступ до української культури, – змінили пріоритети і форми нашої діяльності. Особливо це помітно тепер, коли Україна стала жертвою жорстокої агресії, метою якої є знищення не лише української держави, української незалежності, а й усього українського народу, всього українського взагалі. Тому нема сьогодні важливішої справи за підтримку і порятунок України, а також допомогу біженцям, які знайшли прихисток на території Польщі і переживають таке ж нещастя і недолю, як наші предки в 40-х роках і пізніше.

Звісно, ці виклики вимагають нових форм і методів діяльності. І такі методи і люди знайшлись. Через ті обставини сьогодні звертаємо посилену увагу на місцеві справи. Це викликає у частини наших людей відчуття кризи в організації, тим паче що деякі лідери не приділяють часу громаді. Крім того, за ковідних часів частина наших структур завмерла, не відбувалися збори, ради, виникли проблеми зі з’їздом ОУП. Ця діяльність вимагає повного професіоналізму. Суспільна праця, на якій дотепер ґрунтувалась діяльність нашої організації, не задовольняє цих вимог. Все це послаблює внутрішню силу і згуртованість організації. Дехто відвик, а дехто сьогодні не погоджується з тим, що праця для загального добра має бути безоплатною. А в УСКТ це була норма.

Маємо діяти спільно

На щастя, і надалі знаходяться ентузіасти, для яких українська справа, українська ідея не має ціни. Завдяки ним і досі існуємо і діємо, але довго так не протягнемо, хоча б через правово-бюрократичні вимоги діяльності (реєстри, звіти, розрахунки тощо). До того ж, наближається потужна економічно-фінансова криза. Тож кризових явищ у нас не бракує. Тут варто згадати і непевний статус лігницького ліцею як нашої, тобто нацменшинної школи, зменшення накладу «Нашого слова» та кількості читачів. У Щеціні, наприклад, ледве половина передплатників забирає свою передплачену газету, читає, певно, ще менше. Особливо не розумію тих, хто припинив читати газету, бо не сподобалась якась одна стаття. Мені, що на «Нашому слові» виріс і формував свій світогляд, це особливо прикро. Втім, у часи фейсбуку та інших соцмедіа це, мабуть, неминучий процес.

Я ж, попри все це, маю надію, що наші наступники на українській ниві, яка зашуміла у Польщі 1956 року, знайдуть спосіб і можливості подолати ці труднощі й усі дотеперішні досягнення не лише збережуть, але і розвинуть. Оптимізмом, наприклад, сповнює справа розбудови Народного дому в Перемишлі, навколо якого об’єдналося багато відданих молодих людей, що в цій ідеї знаходять свою життєву перспективу. Головне – не втрачати нам віри і надії в цю перспективу. І любові до України та української справи. Моя порада сьогоднішнім нашим лідерам – не втрачати зв`язків з громадою, з гуртками, пам`ятати, що не вони для вас і вашої позиції, а ви – для них. У цьому завжди полягає наша служба, і від цього залежить сила і ефективність діяльності Об`єднання українців у Польщі. Головне – маємо бути об`єднаними, тоді знайдемо в собі сили і можливості, як і наші попередники.

Поділитися: