Кася Комар-МацинськаПОГЛЯДИ№10, 2018-03-11

За Революцією гідності я слідкувала у Фейсбуку. Це в жодному разі не романтично, не стихійно і не активно. Це взагалі, хіба, найбільш пасивний у світі спосіб на співпереживання, але нинішній світ такий, на жаль, і є. Чотири роки тому, у середині лютого, я готувалась до чергового іспиту на бухгалтерських курсах. Після кількох годин постійного перебування у світі цифр, я вирішила зробити перерву й розслабитись. Я увійшла на Фейсбук і зразу перед моїми очима з’явилася фотографія убитих майданівців. І хоч дивилась я на неї не довше як хвилину, автоматично виключивши комп’ютер, фото врізалося в мою пам’ять. Хлопці лежали в одному ряду – всі молоді, бліді обличчя з заплющеними очима, як з воску, прикриті синьо-жовтими прапорами. Здається, протягом наступних днів це фото бачив увесь Інтернет. Коли після декількох хвилин я повернулася в соцмережу, почала швидко читати, що там сталось. Звісно, я знала, що діється в Києві. Уже було після подій на Інститутській. Було ясно, що мирно це все не закінчиться…

Кася Комар–Мацинська, культурознавчиня, Перемишль

Пам’ятаю, як перелякана телефонувала я чоловікові на роботу, але він не знав нічого. Пізніше розмовляла я з мамою, яка, навпаки, усе знала й за всім слідкувала на українських каналах телебачення. У ці дні весь час ми сиділи в Інтернеті, перечитували свіжі інформації: як до Києва летіли чергові медіатори з країн західної Європи, як вони ніщо не могли зрозуміти, як розсерджений Парасюк викрикував зі сцени, що жодних компромісів із владою, у якої на руках є кров власних громадян, не буде, як «великий, тупий предмет» Янукович здавався нерушимим, неначе Радянський Союз…
А у вихідні дні в мого чоловіка була репетиція хору «Журавлі». І це вже було після всього: «нерушимий предмет», немов щур, утік з України. Всі раділи, ніхто не вірив, що це насправді діється. Подібно, хористи ніяк не могли зосередитись на співі, усі сиділи, «вліплені» в мобільні телефони, по черзі передаючи щораз кращі новини. Звісно, після смерті понад сотні людей не можна було сказати, що перемога прийшла легко, але відчувалося, що все ж таки надто легко, як на вагу суперника… А, може, тоді ще не відчувалося?
Уперше про «зелених чоловічків» у Криму почули ми в радіо, їдучи автобусом до Щеціна. Там театр «Навпаки» мав грати «Смерть Шевченка» Івана Драча. Тоді щеціняни вирішили запросити наш театр, замість організувати щорічну «Масляницю», – розважальну забаву на завершення карнавалу. Після подій в Україні танцювати нікому не хотілося. Ми вже переодягалися в костюми, коли до нас прийшов друг і сказав, що Російська Дума оголосила «війну Україні». У головах не містилось, що може статися. Такої драматичної «Смерті Шевченка» ще хіба світ не бачив. Хоч Росія офіційно відмовилася від того, що спочатку сказала, всі і так знали, що це початок чогось страшного. Крим, Донецьк, Луганськ, пізніше спроби дестабілізувати Одесу, Харків – на все ми дивилися або в телебаченні, або в Інтернеті. Референдуми, сепаратисти, народні республіки – все це звучало, як якийсь трагіфарс, наче б не було реальністю. Згадую, як я, свого часу щоденно перевіряла в мережі карту АТО, на якій було видно, як українці привертають контроль над загарбаними територіями – аж до Іловайська і Дебальцевого. Потім перестала.
Чотири роки новій Україні, країні, яка живе у тіні подій 2014 р. Так склалося, що разом з нею і в нашому домі росте малюк та показує, як небагато, а іноді як багато можна вимагати від чотирилітнього. З одного боку, це тільки 4 роки, з другого – аж 1 440 днів.
Та чи можна нам усе так категорично й однозначно визначати? Чи це не емоційна маніпуляція фактами? Чи насправді подіями з початку 2014 р. ми хочемо ставити кордон поміж «старою» і «новою» Україною? Чи люди й народи так різко й однозначно міняються? І чи, якби так було, якась зміна після 1991 р. мала б уже відбутися в українському суспільстві? Дехто скаже, що тодішня незалежність була подарована, тому її ваги ніхто не відчував. Проте не можна сказати, що її зовсім не було. Якби не ця незалежність, не виросло б покоління, яке 2014 р. відважно палило на Майдані шини. Тому Україні не 4, а майже 27 років. Уже видно перші плоди її існування. Можливо, що це країна, яка виросла в патологічній родині, проте сьогодні вона має шанс помінятися. Чи ми, українці, візьмемо на себе відповідальність за неї, чи зробимо правильний вибір?
Як цей вибір зробити? Хтось з нас стоїть на передовій і береже кордони; хтось працює і платить податки; хтось не дає хабарів; хтось вчиться говорити українською; хтось грає лише українську музику; хтось сидить в архівах і досліджує забуту історію; хтось уводить вишивки до світового дизайну… Я навмисне тут не кажу про політиків. Коли стоять на свічнику, їх завжди будуть опльовувати ті, кому ніщо не хочеться робити, і ті, хто робить значно більше, ніж вдається зробити верхівці. Головне, не зосереджуватися лише на них і завжди робити своє.
А що можуть робити українці поза Україною, крім фінансової підтримки вірогідних організацій та молитви? Багато хто з нас просто сидить у Фейсбуці чи деінде в Інтернеті і «будує свою Січ». Головне, щоб нам хотілося бути в курсі всіх подій, шукати ретельні інформації та їх поширювати, займати відповідну позицію на інформаційному фронті, бути свідомим, активним і чесним. А головне – не проспати моменту, коли треба буде відійти від комп’ютера! ■

Поділитися:

Категорії : Bez kategorii

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*