Ігор Щерба ■ CПОГАДИ ■ №7, 2021-02-14

Серед людей, які вплинули на моє життя, я можу назвати, окрім батьків, Мирона Кертичака. Він – уродженець села Глембоцьк, що неподалік мого «майже рідного» Ґурова-Ілавецького, де я прожив 25 років. Тому можу напівжартома казати, що ми з Мироном – майже земляки.

Уперше наші життєві шляхи перетнулися в Лігниці. В тамтешньому українському ліцеї, як у всій Польщі, існувала негласна традиція: за 100 днів до іспитів на атестат зрілості (матури) випускники проводили «стоднівковий бал» (пол. studniówka), до участі в якому запрошували друзів та випускників ліцею. Бував у школі і студент Ґданського університету Мирон Кертичак.

Нам, «жовтодзьобам», дуже подобався стиль життя, про який розповідали приїжджі студенти краківських, вроцлавських та ґданських вишів. Керівник тодішнього гуртожитка Михайло Бздель удавав, що не помічає «почесних гостей», а куховарки щедро накладали їм їжу. Ми заздрили навіть через те, що цим гостям можна було з цигаркою в руці стояти біля входу до школи.

Старші друзі закликали нас приїжджати до Ґданська: розповідали про Молодіжний ярмарок, домівку УСКТ, відкриту чи не цілодобово. Тож ми з кількома учнями послухались «ґданських агітаторів» з Мироном на чолі.

Доля знову звела нас із ним, коли я вже був студентом Ґданського університету. У 80-ті роки Мирон, окрім того, що вчився на факультеті фізики, працював фотокореспондентом місцевої газети. Був не тільки членом Українського суспільно-культурного товариства, а й активістом Соціалістичної спілки польських студентів. Не біймося слова «соціалістична»: інших молодіжних спілок тоді не було.

Громадська активність давала Миронові деякі привілеї. Він мав доступ до фотоматеріалів та плівок, тож усі культурні заходи УСКТ мали шанси на увічнення на світлинах. Завдяки своїм знайомствам Мирон отримав фотолабораторію (цємню, від пол. ciemnia)  у підвалі гуртожитка. Там збиралися також українські студенти – не тільки ті, що жили у кампусі на вулиці Полянки, а й з усіх вишів Триміста (Ґданська, Сопоту та Ґдині). Дами, що сиділи на прохідній гуртожитка, знали, що до Миронової «цємні» в різні пори дня та ночі прибуває безліч людей, зокрема під час проведення Молодіжного ярмарку.  На мою думку, це приміщення у підвалі гуртожитка відіграло не останню роль у тому, що в рядах утвореної в середині 80-х років Секції української культури при Спілці польських студентів було понад 200 українців з Триміста.

Мирон був відданий громадській роботі, пішов цим шляхом і я. Пізніше, вже у 90-ті роки у Варшаві, ми обоє разом із Юрієм Рейтом, Петром Тимою, Мирославом Чехом проводили трансформацію Українського суспільно-культурного товариства в Об’єднання українців у Польщі.

Ще одним Мироновим улюбленим заходом був щорічний студентський похід «Рейд Карпати», на організацію якого також мало вплив його членство у студентській спілці. Мандри молоді гірськими шляхами не припали до смаку верхівці УСКТ, яка вбачала у цьому заході прояви «буржуазного націоналізму». Попри це, одного року до села Білянка прибули аж 250 учасників мандрівки.

Студентська спілка натомість була настільки толерантна, що, коли треба було прогодувати (найчастіше ми пекли на вогні баранчика) та напоїти туристів, отримані від бухгалтерії кошти вписували на квитанціях як витрати «солоні палички» (пол. paluszki) та мінеральну воду.

Коли я очолив ці туристичні походи після Мирона, один із директорів, побачивши мене якось на вході до управи Спілки, почав сваритися: «Igor, co wyście k… znowu narozrabiali na tej Chreszczatej?» («Ігоре, що ви знову натворили на тій Хрещатій?»). «Та нічого особливого, – відповів я, – поставили хрест, молилися, співали пісень». Служба безпеки не мала як до нас причепитися, бо від часів Мирона мандрівка була офіційним туристичним заходом Спілки польських студентів.

У «варшавському періоді» нашого знайомства було різні сторінки історії ОУП та  «Нашого слова». Але нехай цим займаються історики, а участь у всьому цьому Мирона Кертичака – важлива і варта згадки через 15 років після його відходу.

Поділитися: