Говорячи про інвалідність, пам’ятаймо про людину

Юлія Борисенко ■ СУСПІЛЬСТВО ■ №43, 2019-10-27

Українці з інвалідністю та інклюзивність навколишнього середовища – тема, про яку не пишуть щодня. Як живеться дівчинці з інвалідністю у Польщі і в Україні – розповідаємо у цій статті.

Фото з uk.wikipedia.org

Якщо спілкування з людиною, у якої є інвалідність, викликає у вас розгубленість, то інколи знання кількох правил, емпатія та просто гарне ставлення до свого співрозмовника можуть докорінно змінити ситуацію.

Вікторія народилася на Тернопільщині, у Варшаві живе вже шостий рік. Її діагноз – вроджена ламкість кісток. В Україні вона навчалася у звичайній школі, де ставлення до неї було дуже теплим. Учні старших класів або вчителі могли перенести її до актової чи спортивної зали, вона навіть могла брати участь в уроках фізкультури. Щоправда, коли настав час вибору університету, попередній план щодо навчання в Івано-Франківську довелося змінити. «Мої батьки дуже тактовно мені натякнули, що навколо – високі сходи, потрібно бігати між корпусами та їздити на міському транспорті», – згадує Вікторія.

У Польщі ситуація виглядала краще: «Тут все набагато продуманіше. Дуже часто власники маленьких магазинів пристосовують приміщення до візків». І це стосується не тільки супермаркетів, а й усієї інфраструктури загалом. Людина з інвалідністю може користуватися міським транспортом, відвідувати лекції в університеті, ходити в кіно та зустрічатися з друзями в кав’ярні, що в Україні, особливо в маленьких містечках та селах, інколи здається недосяжною розкішшю. Оскільки на вулицях у Польщі можна частіше побачити людей з інвалідністю, ставлення оточення до них тут теж трохи відрізняється. «В Україні більше хочуть допомогти, а в Польщі люди дуже обережні з цим і рідко самі пропонують допомогу. Але якщо я попрошу про це  – наприклад, дістати щось із верхньої полички у магазині, люди дуже охоче допомагають, посміхаються і навіть починають розмову на нейтральні теми».

Як звертатися до людини з інвалідністю

Складнощі можуть виникнути вже на початку розмови, коли ми не знаємо, як звертатися до людей, у яких є інвалідність. Тривалий час застосовувалося слово «інвалід». Зараз цей термін намагаються не вживати навіть на державному рівні. Так, у грудні 2017 року були підписані зміни до законодавчих актів щодо усунення термінів «інвалід», «дитина-інвалід», «інвалід війни»  та застосування замість них слів «особа з інвалідністю», «дитина з інвалідністю» та «особа з інвалідністю внаслідок війни» відповідно. Відмінність між «інвалідом» та «людиною з інвалідністю» полягає в тому, що в останньому варіанті на перше місце ставиться особа, у якої є свої захоплення, мрії, робота або навчання, друзі й родина та, між іншим, інвалідність, тобто останнє не є її визначальним фактором. Така концепція називається people-first language (дослівно: «мова, у якій людина на першому місці»). Уперше про неї почали говорити у США наприкінці 80-х років. Тоді, крім схвальних, з’являлися й негативні відгуки: наприклад, що інвалідність є невід’ємною частиною життя і застосування інших термінів змушує цього соромитись. Навіть зараз не існує одностайної думки з цього приводу. Якщо ви не впевнені, які слова варто вживати, найкраще просто запитати у співрозмовника, що йому більше пасує. «У моєму світі немає категорій, – говорить Вікторія. – Головне, щоб не звертались “ображена Богом чи долею”». І додає: «Я колись придумала з друзями, що я не з особливими, а додатковими потребами».

Допомогти та не зашкодити

Термінологія – не єдина дилема, яка може виникнути під час спілкування. Часто навіть незнайомці на вулиці хочуть запропонувати допомогу, але не знають, як це зробити, і чи взагалі варто про це питати. Нав’язливість – те, чого варто уникати, коли ми хочемо комусь допомогти, і це стосується абсолютно усіх людей. «Коли хтось наполегливо, довго дивиться услід – це жахливо! Таке буває у транспорті: на весь трамвай пропонують сісти, я відповідаю «ні», а вони «може я допоможу перейти, може тут, а може там». І вже пів-трамваю озирається, підіймається, аби обрати мені місце, а я їду одну зупинку», – розповідає Вікторія. Інколи бажання полегшити комусь пересування є настільки великим, що переростає у фізичне втручання, а саме – забирання тростини чи милиць, хапання за лікоть або плечі та керування інвалідним візком проти волі його власника. Найкраще, що ми можемо насправді зробити – це запитати, чи наша допомога взагалі потрібна. Якщо у відповідь ви почуєте відмову, то не варто переконувати людину у протилежному. Врешті-решт нашому співрозмовнику легше оцінити свої можливості та потреби. І навіть якщо ви почуєте у відповідь «так», поміч повинна бути максимально коректною. Затягування когось силоміць  чи з поштовхами навряд чи буде людині до вподоби, навіть якщо ми намагаємося допомогти їй рухатися у правильному напрямку.

Окремо варто згадати про собак-поводирів. У багатьох, особливо дітей молодшого віку, виникає спокуса почухати за вухом або просто погладити пса, навіть якщо на ньому є «охоронний жилет» із написом про заборону будь-якого дотику. Для людини з вадою зору особливо важливо мати повний контроль над своїм чотирилапим провідником. Тому будь-який фізичний контакт розпорошує увагу тварини і заважає їй виконувати своє надважливе завдання. Не чіпати лабрадорів важко, але можливо. Перевірено на собі.

Похрестились, покричали

Окрім насильницької допомоги, людина з інвалідністю може побачити й інші неприємні реакції у свій бік. Вікторія пригадала дві ситуації, які найбільше її зачепили. Перша історія трапилась у її рідному містечку: побачивши дівчину, якась бабуся почала шепотіти та показово хреститись. Друга ситуація теж сталася в Україні. «Я йшла з друзями, і знову якась старша жінка почала кричати через всю дорогу, з іншої сторони вулиці, моїм друзям: „а чого ВОНА така-а-а-а маленька?” – наче мене тут немає. Ми поставили її на місце і ще довго сміялися. Але неприємний осад залишився».

Інколи дискримінація може бути неочевидною на перший погляд. Наприклад, коли замість того, щоб звернутися до людини, у якої є інвалідність, починають спілкуватися з її опікуном, сурдоперекладачем або навіть просто знайомим, який стоїть поруч. Жалість – далеко не найкраще ставлення, що є інколи таким розповсюдженим серед українців. Починаючи жаліти інших, ми уникаємо навіть самої думки про те, що такі люди можуть адаптуватися у суспільстві та мати звичайне життя. Хоча, як зізнається Вікторія, це – не єдине, що викликає роздратування. Надмірне вихваляння людей з інвалідністю лише за сам факт їхнього існування також не є чимось приємним: «Хтось дивиться з жалістю. Хтось, навпаки, каже, що я така велика молодець. Не знаю, який варіант мене більше дратує».

Поговоримо?

Багато людей можуть випадково зробити або сказати щось не те під час спілкування зовсім не через  упереджене ставлення до співрозмовників. Нам не вистачає щирих, відвертих розмов, коли можна запитати про щось, чого не знаєш про іншу людину, та не боятися осуду за свою поведінку. Нам не вистачає частіше бачити таких людей у транспорті, на роботі, в університеті та магазині. Ми чуємо надихаючі історії успіху або ж новини про недофінансування профільних закладів та відсутність державної допомоги, а нам так необхідні їхні прості розповіді про повсякденні клопоти, про те, що вони люблять робити у вільний час. Без цієї щирості можна безкінечно говорити про те, що люди з інвалідністю можуть бути повноцінними членами суспільства, такими, як усі. Якщо ми самі в це не віримо, нам тільки і залишається, що замість мостів взаєморозуміння будувати пандуси.

Поділитися:

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*