Мирослав Левицький ■ ПОДІЇ ■ 2008-08-21
{mosimage}
Росія свою операцію називає “миротворчою місією обмеженого масштабу”. Влада України уникає терміна “аґресія”, проте і в пресі, і в приватних розмовах він переважає. І хоч акції протесту під Посольством РФ у Києві не були так велелюдними, як у Варшаві чи в Брюсселі, однак українці стурбовані вогнищем, яке нині розгоряється на Кавказі.
У Києві люди розуміють, що від швидкого та ефективного зупинення російського нападу залежить не лише життя можливо й сотень тисяч людей, а й європейська геополітична архітектура. Перекладаючи це на інтереси простого громадянина, ідеться про систему правових стандартів та моральних цінностей, за якими надалі буде жити Центральна та Східна Європа. Тим паче, що нині Україна й Грузія в російській стратегії розглядаються як такі, що є дуже “норовистими” і прагнуть вирватися з російського геополітичного поля. Нині російські геополітики не приховують, що незалежність України стала на заваді широкому виходу РФ до Чорного моря, а людські і природні багатства України не можуть бути поставлені на службу імперським інтересам Росії.
Тому на фоні російської “миротворчої місії” на території незалежної Грузії, яку, за словами Президента РФ Медведєва, Росія прагне усього лише провчити, у багатьох українців виникає тривожне запитання, чи наступним учнем “російського вчителя” не стане Україна, яка і до НАТО проситься, і домагається виведення з України російського Чорноморського флоту.
Головним арґументом керівництва РФ у перші години аґресії називався захист співвітчизників, себто тих осіб, яким, нехтуючи законами Грузії, було надано російське громадянство. Однак згодом російські ґенерали назвали справжню причину нападу – усунення від влади Президента Грузії, розцінюючи його намагання виконати конституційний обов’язок – збереження цілісності держави як страшний злочин проти РФ. В Україні тепер ніхто не може дати ґарантій, що після того, як різної масті “союзи русскіх людей” укотре закличуть “гнати українських окупантів” з Донбасу, Криму, Харківщини та всієї Малоросії, у Росії не знайдуться гарячі голови, які вирішать прийти на захист своїм “співвітчизникам”. На перший погляд такий сценарій видається абсурдом. Проте ще на початку серпня абсурдними здавалися прогнози аналітиків щодо можливості нападу Росії на Грузію. А вже 9 серпня весь світ оторопів від “несподіванки”.
Українська дипломатія з самого початку конфлікту намагається надати йому міжнародного виміру. Міністр закордонних справ Володимир Огризко був одним з перших закордонних політиків високо рівня, що побували в зоні війни. До Тбілісі був відряджений спеціальний представник Президента України, заступник міністра закордонних справ Костянтин Єлісеєв. 12 серпня у столиці Грузії разом з Президентом Польщі побував також Президент України. Своє звернення з приводу ситуації у Грузії до спікерів грузинського та обох палат російського парламентів зробив і Голова Верховної Ради України, закликаючи до правового виходу з конфлікту.
МЗС України одним з перших зробило заяву з приводу ситуації в Грузії. Україна виступає за негайне припинення будьяких військових дій та збереження територіальної цілісності Грузії. І про інші варіанти розвитку подій мови не може бути, наголосив Володимир Огризко. Хоч Росія і не думала відповідати на українську (як і на польську та американську) заяву, проте вона її помітила і прореагувала грубо, мовляв, не вмішуйтеся в не свої справи.
МЗС України запропонувало, що Україна стане місцем проведення консультацій як у двосторонньому, так і в багатосторонньому форматі. Однак РФ відкидає цю пропозицію, вважаючи Україну ледь не учасником конфлікту (через політичну підтримку і постачання зброї).
У світлі міжнародного права вона може такою вважатися, бо пришвартовані біля українських берегів російські кораблі попливли в зону війни. 9 серпня 2008 р. із Севастополя вийшла оперативна група кораблів Чорноморського флоту РФ до порту Поті в Грузії. Тому українській стороні довелося застерегти росіян від можливої участі цих кораблів у конфлікті в Південній Осетії. Україна заявила, що залишає за собою право, відповідно до міжнародних норм та законодавства України, заборонити повернення на її територію аж до закінчення конфлікту кораблів та суден, які братимуть участь у воєнних діях.
Різка відповідь росіян, щось наче б “не вам, українцям, вказувати куди плисти Чорноморському флоту”, змусила Україну пом’якшувати свою позицію. У другому, м’якшому варіанті, Україна запропонувала Росії укласти угоду щодо умов використання російського флоту, який стоїть в українських бухтах. Даремно.
Уже під час російських військових дій у Грузії я дивився в українському телебаченні інтерв’ю з Ніно Бурджанадзе (головою грузинського парламенту попереднього скликання). На запитання журналістки про оцінку дій Президента Грузії, Н. Бурджанадзе, яка на травневих грузинських виборах відмовилася йти до парламенту за списком партії Саакашвілі, сказала, що в час, коли Батьківщина в небезпеці, не говорять про внутрішні непорозуміння.
На жаль, серед українських політиків такого підходу не спостерігається. Вони не тільки мають різне бачення шляхів розвитку України, а й різне розуміння російської “миротворчої місії обмеженого масштабу” в Грузії. За оцінками аналітиків, різне, діаметрально протилежне сприйняття російського нападу на Грузію становить загрозу національній безпеці України.
Найбільш радикальну позицію тут мають комуністи. Вони повторюють тези російської пропаґанди про “страшні звірства”, вчинені грузинами в “окупованих” ними провінціях. Я не вірю в жодні грузинські звірства. Тим паче, що у книжках про чеченську війну покійної російської журналістки Анни Політковської показано, хто чинив звірства на чеченській землі. Риторика опозиційної Партії реґіонів є трошки м’якшою, проте вона, як виникає з заяв окремих депутатів, має намір домагатися відставки уряду, притягнення до відповідальності Президента за “політичне втручання”, за матеріальну і моральну підтримку Грузії та за торгівлю з Грузією зброєю на державному рівні.
Також члени фракції Литвина у своїй риториці вдаються до російських штампів, мовляв, “украинское руководство своими действиями постоянно провоцирует Россию”, чим породжує ситуацію, унаслідок якої збільшується кількість росіян, котрі вважають Україну “враждебным государством”.
З такого мислення частини політиків в Україні можна робити висновок, що російська окупація Грузії вже у вересні виллється в гостре політичне протистояння в Україні. Тому в інтересах України є якнайшвидше закінчення війни в Грузії та адекватна міжнародна оцінка дій Росії.
І я, і всі мої приятелі віримо, що світ захистить незалежність Грузії.
“Наше слово” №34, 24 серпня 2008 року {moscomment}
