Cтепан Мігус ■ ПОДІЇ ■ №29, 2020-07-19

На полі найбільшої європейської битви Середньовіччя – під Грюнвальдом, що у Вармінсько-Мазурському воєводстві, нещодавно постав помітний кам’яний обеліск. Він вшановує участь литовського лицарства в бою 15 липня 1410 року проти Тевтонського ордену. На пам’ятнику вибито напис литовською та польською мовами: «Від литовського народу – за спільну перемогу». Офіційне велелюдне відкриття цієї пам’ятки планувалося на середину липня з нагоди 610-ї річниці битви. Однак, через пандемію коронавірусу ювілейних липневих заходів на грюнвальдському полі битви не буде. Урочисте відкриття, де було небагато людей, відбулося останньої травневої середи.

Обеліск, подарований литовським народом, розміщено в центральному місці грюнвальдського поля битви, поруч зі стежкою, що веде до пагорба з пам’ятниками, біля Грюнвальдського обеліску 1910 року. В офіційному відкритті участь взяли: маршалок Вармінсько-Мазурського воєводства Густав Марек Бжезін, директор музею Грюнвальдської битви Шимон Дрей, війт ґміни Грюнвальд Генрик Кацпжик та посол Литви у Польщі Едуардас Борісовас з делегацією. Дякуючи за пам’ятник, литовський дипломат підкреслив, що цей проєкт є ініціативою литовського суспільства, здійснення якої взяв на себе уряд Литви. Маршалок воєводства Густав Марек Бжезін назвав обеліск «гідною пам’яткою історії і польсько-литовської могутності в ті часи». Договір у цій справі був підписаний у листопаді минулого року послом Литви і директором музею. Не минуло й пів року, як пам’ятник литовському лицарству став реальністю.

Грюнвальд – це битва народів

– Десятиліттями, якщо не сотнями років грюнвальдську звитягу приписує собі багато народів. Насамперед – і слушно – поляки і литовці, – зазначив історик Михайло Відейко, київський лицар-реконструктор, який не один раз брав участь у реконструкції Грюнвальдської битви та з яким ми зустрілися на грюнвальдському полі у 2010 році. – Але ж у Речі Посполитій тієї доби, яка зваласяКоролівством Польським та Великим князівством Литовським, Руським і Жемайтським, жили десятки, якщо не сотні національностей, зокрема однією з найчисленніших були русичі, тобто українці. Україна тоді – я сів і на пальцях порахував – була поділена між вісьмома державами. Хоча найчастіше називають Польщу і Литву, але «господарями» України були й інші: татари, молдавани, не згадуючи вже про агресивну Москву, ще тоді вповні залежну від Орди. Я відкрив для себе історію, яка йде кількома рядками в підручниках, і переконався, що вона цікава й повчальна. Грюнвальд – це битва народів. Київська хоругва, яка брала в ній участь, теж була інтернаціональною, бо ж у ній проявилося все населення Київської Русі. Крім русичів, були татаро-монголи, які дали васальну присягу князю Вітовту і мусили йти під Грюнвальд. Там були литвини, яким пожалували землі, були й поляки. Хоругва розмовляла принаймні трьома або чотирма мовами. А якщо взяти Поділля чи Галичину, то там ще більш строката і цікава картина. Ті, хто починає це реконструювати, дізнаються про різні народи, про те, як ця історія писалася, як проходило змішування різних культур, особливо у військовій справі. Тисячі наших предків у польських земських та магнатських хоругвах бились під Грюнвальдом.

Підтверджує це й польський літописець тих часів Ян Длугош, який писав, що у складі польського війська були хоругви, сформовані на території сучасної Галичини, Поділля, Волині. З Галичини – Галицька, Перемиська, Львівська, Холмська, 40-ва хоругва Мартина зі Славська, а також три подільські – Жидачівська, Теребовельська, Подільська. Як свідчить статистика, на яку посилається польський літописець, у складі війська Великого князівства Литовського перебували земські хоругви з Києва, Кременця, Стародуба, Дорогичина. Воювали українці й під іншими земськими та іменними хоругвами, хоча б чернігівсько-сіверського князя Дмитра Корибутовича.

– Я закінчив історичний факультет, але лише завдяки участі з 2006-го у реконструкціях під Грюнвальдом я зрозумів насправді ті пласти нашої історії, про які ми майже нічого не знаємо, – говорить Михайло Відейко. – Разом з нами, киянами, бували під Грюнвальдом лицарі-реконструктори з Донецька, Одеси, Новгорода-Сіверського, Львова, Кам’янця-Подільського, а також ковалі з Миргорода на Полтавщині, в обладунках яких ходила чи не половина реконструкторів, що брали участь у грюнвальдській ювілейній реконструкції битви.

Михайло згадав, що під ювілей 600-ліття Грюнвальдської битви в Україні без упину «крутили» матеріал про героя битви – українця чи то пак русича Івана Сушка з Романова під Львовом, якого нагородив король Владислав Ягайло. Як каже історик, це виглядало так, що на всі дев’яносто й одну хоругву переможців був лише один українець. Основний тягар Грюнвальдської битви взяло на себе військо литовського князя Вітовта – 40 хоругв, тобто близько 11-12 тисяч воїнів, а основний його склад походив з Київської Русі, в якій тоді жили здебільшого русичі, але теж і поляки, татари, литовці – ті, хто зайняв руські землі.

Історик Михайло Відейко разом з іншими українськими реконструкторами домігся від організаторів згоди на участь у реконструйованій битві українських лицарів з гербом Галицької хоругви – галкою на білому полотнищі. Прапор цей нині красується в музеї Грюнвальдської битви. На жаль, від осіб, які водять туристів полем битви, неможливо почути про участь русичів у цій найбільшій середньовічній битві. Зате можна довідатися про участь у ній… росіян зі Смоленщини. У той час як тоді Смоленщина належала Литві, а для Грюнвальдської битви там було сформовано лише три хоругви. Однак, нинішній Москві це не перешкоджає брати всі лаври перемоги на себе. Ще в 2014 році Російське військово-історичне товариство стверджувало, що «російські війська з їхніми союзниками здобули перемогу над німецькими лицарями в Грюнвальдській битві». Останніми ж роками на будинках російських міст з’явилися написи з твердженнями, що перемога у Грюнвальдській битві є пам’ятною датою воєнної історії Росії. ^.

– Таких нісенітниць я давно не чув, – зізнається польський історик з Ґданського університету професор Богдан Хшановський. – Очевидно, що східні війська брали участь у битві під Грюнвальдом, але їх не можна назвати російськими військами.

Побратимство зброї як основа партнерства

Литовський народ домігся вшанування своїх героїв з-під Грюнвальду. До цього прямують і чехи, які пригадують про участь в битві своїх лицарів під командуванням Яна Жіжки, а також серби. Мовчить чомусь одна Україна.

– Я переконаний, що з боку нашого воєводського самоврядування і управління воєводства не було б перешкод у вшануванні українців, чи як тоді мовилося, русичів, котрі брали участь в Грюнвальдській битві в більшості хоругв, – запевняє Мирон Сич, віце-маршалок Вармінсько-Мазурського воєводства. – Крім вшанування цих воїнів, українці могли б ще побудувати міцний фундамент польсько-української співпраці, що спирався б на військові союзи між нашими державами. Це і Грюнвальд, і переможна битва під Оршею проти російської армії під командуванням князя Костянтина Острозького, це врешті-решт і Диво на Віслі 1920 року, причиною якого став військовий союз Юзефа Пілсудського і Симона Петлюри, про що в Польщі кажуть чомусь не так вже й часто. Добре було б, щоб Україна стала активнішою у цій сфері. Це допоможе відкрити всі пласти історії і побудувати справжні партнерські взаємини. Я переконаний, у це активно включиться і численна на Вармії і Мазурах українська національна меншина, яка, до речі, вже намагається відкрити в Ольштині до 100-ліття Варшавської битви пам’ятний знак генерал-хорунжому Маркові Безручку.

У середині липня минає 610 років від Грюнвальдської битви. Ця ювілейна дата могла б стати початком клопотань України про увічнення участі  українців-русичів у найбільшій середньовічній звитязі.

Фото з сайтів управи маршалка і музею Грюнвальдської битви

Поділитися: