Анна Руссу ■ ПОДІЇ ■ №18, 2024-05-05

Наприкінці березня на Камерній сцені Польського театру у Варшаві відбулась прем’єра вистави «Харків, Харків» про українського режисера-новатора Леся Курбаса. Саме до Харкова, столиці радянської України, у 1926 році приїжджає наш герой та його авангардний театр-студія, після успіху київських постановок «Березіль» має стати центральним театром країни. 

Не виникає сумнівів, що мюзикл, котрий на польській сцені поставила українська режисерка Світлана Олешко, зроблений із великої любові до свого міста й театру. Світлана вимушено опиняється у Польщі після повномасштабного вторгнення росії в Україну. Раніше вона жила і працювала в Харкові, де створила театр «Арабески» та була його режисеркою. Ініціювала заснування місцевого Театрального інституту, разом зі своїми акторами втілювала багато соціальних проєктів. Приїхавши до Польщі, Світлана розпочинає роботу в Польському театрі ім. А. Шифмана у Варшаві, де підготувала, зокрема, інсценізацію «Планети Полин» Оксани Забужко. 

Нова п’єса «Харків, Харків» повстала у співпраці з низкою талановитих митців з України та Польщі. Сценарій спеціально на замовлення Польського театру написав Сергій Жадан. Варто зазначити, що це не перша робота письменника з курбасівською тематикою. Раніше він став автором тексту до мюзиклу «Радіо 477», котрий минулого року представила американська театральна група «Яра Ар Груп». Тут теж ідеться про Харків, але сучасний, огорнутий війною. В основу тієї вистави лягло березільське джаз-ревю «Алло на хвилі 477». 

Польською мовою «Харків, Харків» зазвучав завдяки Адаму Поморському – відомому своїми перекладами Ґете, Рільке, Еліота та багатьох інших класиків. Серед його перекладацького доробку є також українська модерна поезія. Музику до вистави написав Ноам Зильберберґ, який відтворює та інтерпретує польські пісні довоєнного періоду. Він же разом зі своїми музикантами зіграв на перших показах. Хоча мюзикл переважно асоціюється з участю багатьох виконавців, у спектаклі Світлани Олешко на сцені залучено всього чотири актори.

Леся Курбаса й американського кореспондента грає Модест Ручінський. Інші ролі не менш талановито виконують Дорота Бздила, Якуб Корбас, Міхал Курек. На відеозаписах, котрі є частиною вистави, з’являється директор Польського театру Анджей Северин, який втілює керівника харківського державного театру. Гарна музика, чудовий спів і гра акторів насправді захоплюють. Проте за цим часом губиться текст, що ускладнює сприйняття вистави.

З огляду на склад творців і підвищену увагу до України не дивує, що спектакль зацікавив варшавську публіку. Під час перших показів невеликий зал Камерної сцени театру був заповнений. Увагу одразу привертають декорації, які протягом п’єси не змінюються. Двоповерхова металева конструкція зі сходами, що нагадує будівлю закинутого заводу, перетворюється то на харківський вокзал, то на міські вулиці або на приміщення театру, чи навіть сцену церемонії вручення американської нагороди «Оскар». Її вигляд відсилає нас до тогочасної індустріальної епохи, котра зумовлювала не лише життя мешканців Харкова, але й впливала на мистецтво. Стіни з металевої сітки натякають на в’язницю, в якій спершу метафорично, а потім по-справжньому опиняється Курбас та багато його однодумців. Екрани, один з яких розміщений на рівні другого поверху, транслюють глядачам документальні кадри про Харків 30-х років.

На відео також з’являтиметься директор театру та працівники спецслужб. Вони не грають наживо поряд з іншими акторами, а ніби примари нависають над ними. Ця дворівневість створює ієрархію, коли на нижньому рівні перебувають працівники театру. На другому – директор і слідчі, котрі спостерігають за Курбасом, заздалегідь вирішивши його долю. Цензурування, стеження, постійні наклепи, скеровані нагору, – це те, чим було просякнуте тогочасне життя. І хоча у виставі не йдеться про арешт і трагічну загибель українського режисера, відчувається загроза, що супроводжує його.

Багаторівневість притаманна виставі «Харків, Харків» й на рівні сюжету. Її можна дивитися як легкий, гарно зроблений мюзикл. Талановитий герой-мрійник прагне втілити в життя свої ідеали, але на цьому шляху зазнає багато перешкод та мусить їх подолати. Урешті він досягає мети, опинившись на вершині. Присутня тут і любовна лінія. У цьому, на перший погляд, універсальному голлівудському сюжеті розкрито харківський період біографії Леся Курбаса, показано його світогляд, ставлення до дійсності, міркування та методи в роботі. У центрі бачимо конфлікт режисера з харківською публікою, акторами та працівниками місцевого театру. І ті, й інші не розуміють новаторства та масштаб таланту Курбаса. Показовими тут є спогади Юрія Шевельова, який так описує реакцію глядачів на першу роботу «Березоля» після їхнього переїзду в приміщення державного театру: «Харків виставу не сприйняв і не прийняв. Я – не зрозумів і захопився, харківська публіка – не зрозуміла й пройшла мимо.

Від 16 жовтня вистава йшла два тижні, без будь-якого іншого репертуару. Пам’ятаю день у день порожню залю. Порожні фотелі, порожні поверхи, не заповнені живими людськими тілами й душами. Так щовечора. Харків мовчав, причаївся, мало не вишкірив зуби». Шевельов уважає, що основну роль у такому сприйнятті відіграв провінційний, невибагливий смак харківської публіки, сформований під впливом «напівкультури», яку пропонували попередники Курбаса з харківської драми, а також низькопробні вистави російських гастролерів. Щоб просувати свої ідеї, митцю доводиться шукати компромісу між своїм неповторним баченням, вимогами цензорів і запитами публіки. 

На глибшому рівні вистава сповнена натяків та алюзій, у ній немає випадковостей. Об’ємною є назва п’єси, котра апелює до вірша Павла Тичини «Харків, Харків, де твоє обличчя?», що став гімном столиці радянської України. Пізніше Майк Йогансен використає ці тичинівські рядки, щоб створити сатиричну пісеньку для вже згаданого ревю курбасівців «Алло на хвилі 477». Вдало у спектакль Світлани Олешко вплетено останню відому роботу Леся Курбаса та його товариша, талановитого драматурга Миколи Куліша. Ідеться про п’єсу «Маклена Граса», дія якої відбувається в Польщі. Тут бачимо крок у бік польського глядача. Це створює відповідний настрій та додатковий контекст. Є тут натяк на українську дійсність. Образи експлуататора-кровопивці та польського жебрака, що з’являються на варшавській сцені, відсилають до маклера Зброжека і музиканта Падура. Це розширює межі побаченого, дозволяє відчитати більше. Жебрак Падур уособлює як зневіру в революції, так і долю митців тієї доби.

Тим часом Збожек у костюмі Чарлі Чапліна на перший погляд здається комічним і несподіваним, але його вигляд не випадковий. Деякі дослідники, спираючись на фотографії, вважають, що Йосип Гірняк, котрий грав маклера Збожека в курбасівській виставі, пластикою насправді нагадував зірку американського німого кіно. Засобами гротеску створюється амбівалентний образ маклера, до якого глядач одночасно відчуває й співчуття, й огиду. Це демонструє, як Лесь Курбас, здавалося б, за однозначними, схематичними персонажами, котрих вимагала тогочасна цензура, створює глибші, суперечливі постаті. Якщо продовжувати тему кіно, то помітно, що деякі сцени спектаклю «Харків, Харків» нагадують кадри з чорно-білих німих фільмів. І тут знову відсилка до новаторства Курбаса, який був одним із перших, хто почав використовувати у театрі художні прийоми кінематографа. Щоб зрозуміти масштаб митця, доцільно згадати слова Юрія Лавріненка. В антології «Розстріляне відродження», виданій за підтримки Єжи Ґедройця, дослідник пише: «Велич Курбаса в тому, що він один за 15 років виконав роботу, яку в інших культурних народів довершують кілька генерацій режисерів». 

Суперечливим залишається фінал вистави. Чи варто переписувати біографію режисера? Можливо, достатньо пам’ятати про нього, перечитувати та переосмислювати його спадщину – оживляти його так? Тут немає однозначної відповіді. Важко не провести паралелі між варшавською виставою про Курбаса та «Одного разу в Голлівуді» Квентіна Тарантіно, де так само змінено історію Шерон Тейт – дружини Романа Полянського (і знову польський контекст). Ще раніше, до створення п’єси «Харків, Харків», Світлана Олешко розмірковувала про цю кінострічку в рецензії для Culture.pl: «Художня реальність фільму дає Шерон Тейт шанс на великий успіх і вічне життя.

Не дає жодних шансів убивцям». У виставі тема смерті прочитується тільки між рядків, вона не визначає сприйняття героя. Говорячи про «Розстріляне відродження», ми часто на перший план виносимо трагедію цих митців, забуваючи про їхнє життя й творчість. Може бути, що переписування їхньої долі – це один з дієвих способів розірвати це замкнене коло. Коли думаєш про безвихідь, у якій опинилися Курбас, Куліш та багато інших, дуже хочеться побачити історію, що давала б справедливість і надію, змінювала життя та зцілювала. 

Поділитися: