ПОГЛЯДИ ■ №33, 2018-08-19

Ігор Ісаєв, головний редактор порталу PROstir.pl
Ігор Ісаєв, головний редактор порталу PROstir.pl

Серпень – один із найспекотніших місяців у багатьох аспектах. Для поляків і українців, окрім погоди, додається палкість патріотичних почуттів. Польща в серпні відзначає дні пам’яті Варшавського повстання і День Війська польського, а Україна – День незалежності.

В обох країнах відбуваються військові паради – 15 і 24 серпня, і кілька років поспіль з візитами «у відповідь» приїжджають військові та високопосадовці обох країн. Це досить гарна традиція – серпень з відкликанням до спільної збройної боротьби проти антидемократичних ідеологій, більшовиків і нацистів, допомагає гоїти рани липня з різкістю «волинських» заяв.

Цього року, зокрема, спільні урочистості напередодні Дня Війська польського запланували президенти Польщі і України на вольському Православному цвинтарі у Варшаві, де спочивають союзники Війська польського, воїни УНР. З тим, що президенти ці – колишні. Від теперішніх голів держав на момент верстки номера не було заяв про те, чи вони планують продовжувати традицію братерства зброї. Можливо, далися взнаки окремі урочистості президентів на Волині і в Сагрині місяць тому (польська сторона, згідно з пліткою, в останній момент відмовилася від спільного вшанування жертв).

Чергову ложку дьогтю до польсько-українського «братерства зброї» додає отримана кілька днів тому відповідь від Міністерства національної оборони Польщі, котре, як виявилося у червні, збирає дані про громадян Польщі іншого, ніж польське, походження (ще раз – збирає військо, не спецслужби). «Ми орієнтуємося на досвід конфліктів на сході Європи», – так відомство обгрунтувало запитання до самоврядувань про кількість представників нацменшин на підпорядкованій самоврядуванню території, рівень інтеграції з рештою суспільства, рівень життя, основні проблеми, конфлікти і навіть лідерів, формальних і неформальних. Більше того, Міністерство національної оборони не приховувало у відповіді, що така інформація збирається протягом багатьох років і проводиться по всій країні. Українці як одна з найбільших у Польщі меншин, безперечно, є одними з головних героїв цих «зборів статистичної інформації».

1 серпня. Початок Варшавського повстання. У самому центрі Варшави, у годину «W», коли виють сирени на згадку про початок трагічного виступу найкращих синів і дочок Речі Посполитої та коли, здається, навіть найбільш черстве серце починає ридати, у центрі польської столиці збираються представники крайніх націоналістичних середовищ, підпалюють факели і кричать: «Смерть ворогам вітчизни!». Цього року націоналісти зібралися всьоме. За цей час вони присвоїли собі символ Варшавського повстання «Польщу, що бореться», хоч повстанці, радше, були
далекі від ідей крайнього польського націоналізму. Більше того, цим символом, котрий дорогий також більшості
українців у Польщі, б’ють нас, малюючи його на знищених українських пам’ятниках сходу Польщі.

Цього року Варшавська ратуша вперше розпустила похід націоналістів центром Варшави, покликаючись до того ж не на окремі заборонені символи на сорочках учасників, а на цілість події і популяризованої там антидемократичної ідеології (чи завдяки самоврядним виборам восени?).

Це – важливий прецедент для нас, оскільки не треба бути Сократом, щоб зрозуміти, що процесія в Перемишлі чи
будь-яка інша наша активність у Польщі – це вияв життя громади, а не «промоція бандеризму», як це намагаються
вмовити крайні праві середовища, а за їхньою подачею усе вищі посадовці Польщі. Гра частини політиків з націоналістами нашим коштом, безперечно, продовжуватиметься, проте рішення Варшавської ратуші дає нам більші
шанси на захист і не залишає нас самна-сам як другу крайню сторону проти крайнього націоналізму.

Нам дуже важливо не стати з націоналістами однією частиною однієї дискусії. Варто розуміти, що ми з різних площин, адже не ми вибирали їх опонентом для дискусії (якщо так можна назвати конфлікт із тими, хто дискусію як таку заперечує). Ми не сторона дискусії, тільки меншина, заатакована польськими антидемократичними неофашистами при досить серйозній байдужості влади і частини польського суспільства.

Чому варто розділяти це, підтверджує рекламний спот порталу Onet, який зараз з’явився у мережі і який називається «Гімн». У ньому з нагоди сторіччя польської незалежності режисер Войцех Смажовський (sic!) зображує натовп людей, що спільно співають Мазурку Домбровського. З одного боку, це лисі підкачані хлопці у футболках з написом «Смерть ворогам вітчизни!» і «Волинь пам’ятаємо!» (sic!), а з іншого – католицька черниця, мусульманка в хіджабі, хіпстери й молоді жінки в футболках з логотипом «Чорного протесту». Наприкінці відомий журналіст Бартош Венглярчик підсумовує цю, для мене досить незрозумілу, забаву словами: «У нас багато відмінного, але всі ми – поляки».

Об’єднуюча ідея споту досить зрозуміла, але правда така, що ні мусульманка, ні хлопець з «Волинню» на грудях,
ні жінка з «Чорного протесту», найімовірніше, у реальному житті, дивлячись на цей натовп, не повторить, що «Всі ми – поляки». Для того, щоб це сталося, «Волинь пам’ятаємо!» повинна означати «Волинь пам’ятаємо спільно!», а не «Смерть українцям!». Для того, щоб це сталося, потрібна сучасна модель поляка і польського патріотизму.

А до неї покищо не просто далеко, а все далі й далі.

Поділитися:

Категорії : Bez kategorii

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*