Христина Заник, головна редакторка “НС” ■ ПОГЛЯДИ ■ №32, 2021-08-08 ■

Стаття Марка Сирника “Навчання української мови в Польщі 2021…”

Коментар Мирослава Скірки до статті Марка Сирника “Коротке ad vocem…”

Одна моя знайома переїхала жити в Польщу з України. Коли одного разу вона їхала на велосипеді і розмовляла по телефону, їй трапився вредний дідуган, який до того ж не любив українців. Почувши мову сусідів, він кричав, розмахував палицею і намагався ввіпхнути її поміж велосипедних спиць.

«Я відчула себе, як темношкіра!», – вигукнула обурено подруга, розповідаючи мені цю історію. Навіть не помітила, що цим образила темношкірих. Часто люди, які почуваються маргіналізованими у якомусь суспільстві, знаходять ще слабшу групу, якій вказують, що вони «не такі». Або ж не помічають того, як за рахунок приниження інших намагаються вивищитися самі.

Наприклад, у Чикаго я зауважила, як емоційно українці розповідали, що ніхто не хоче брати на роботу «мексиків». Так вони називають мексиканців, які так само приїхали в США, щоб заробити. Мої співрозмовники говорили про них зверхньо. Мабуть, таким чином хотіли утвердитись у своїй важливості. У Франції – країні, де приблизно кожен четвертий мешканець має мігрантське походження (один або двоє батьків були мігрантами) – окрім того, що зустрічається негативне ставлення чи прояви расизму щодо «приїжджих», зараз поглиблюється протистояння між різними спільнотами (наприклад, між арабами та темношкірими).

Все це я пишу для того, щоб показати, що більш вразливі групи у будь-якому суспільстві можуть бути не лише в слабшій позиції, але й в опозиції до інших подібних спільнот. Мабуть, кожен чув подібні історії і про те, як старіші хвилі українських мігрантів у Канаді і США не сприймають інших, наступних. Мовляв, то – «неправильні» українці.

А що ж на «нашому подвір’ї»? Те, що деякі представники громади висловлювали своє несприйняття, критику українських мігрантів – не новина. Я неодноразово чула (впевнена, що й ви теж), що мігранти – «не такі», «розмовляють зрусифікованою мовою», «нічого їх не цікавить, крім роботи, за якою приїхали», «не відвідують наших подій», «не ходять до церкви»… Список можна продовжити різними варіаціями на тему. Попри ці зневажливі коментарі, «караван іде»: мігрантське середовище стає все міцнішим, створює та розвиває свої організації, реалізує власні проєкти. У багатьох містах відбувається ефективна співпраця громади та мігрантів. Наприклад, у Варшаві до організації відзначення Дня незалежності України залучені обидві спільноти. Зрештою, у столиці Польщі, а також у Кракові чи Вроцлаві помітнішим та дієвішим є саме мігрантське середовище. Існують також зв’язки на особистісному рівні, вони дозволяють «розтоплювати лід» найефективніше. Якщо ви, як і я, концентрувалися на цих позитивних моментах, то розумієте, чому я не вважала за необхідне піднімати тему зверхності у ставленні до мігрантів та не бажала надавати цьому додаткової ваги.

Проте кілька частин тексту, який надіслав до редакції Марко Сирник, вразили мене.

Головну тему статті, у якій голова «Просвіти» є експертом, я коментувати не буду. Беззаперечно, в ній описані важливі освітні процеси та проблеми, їхні причини та наслідки. Інтелігентна людина, експерт з питань освіти дозволяє собі зверхні висловлювання щодо мігрантів з України. Пан Сирник, виявляється, має багато неприязні до них, і навіть не намагається цього приховати. Я попросила прибрати ці емоційні суперечливі фрагменти, які ображають навіть працівників редакції, але автор навідріз відмовився.

Заголовки голова «Просвіти» прочитує в незрозумілий спосіб: сам вигадав хибне трактування, сам на нього й образився. Наприклад стаття «Українська мова у школа меншин – не для українців?». Особа, яка його придумала – пише автор – образила всіх українців з Польщі. Насправді ж придумав заголовок сам автор статті, також українець з Польщі. Він мав на увазі українців з України, які не зможуть вивчати рідну мову в наших школах. Тому виходить, що ця мова тепер для них буде недоступна. Чи назвати їх українцями не можна, вважає пан Сирник? У заголовок не помістилось продовження про те, що українці з громади, які мають польське громадянство, і далі зможуть її вивчати. Однак про це і йдеться у статті. Неможливо все передати одним заголовком. Хтось може повважати його невлучним, але щоб ображатися і вбачати якісь підпільні наміри проти громади? Натомість Марко Сирник пише: «У «НС» є, здається, якась редакційна колегія…». Так, Павло Лоза якраз є членом цієї редколегії. Він опрацьовував і досліджував тему шкільництва, і, як на мене, дуже професійно виконав своє завдання.

Далі цікавіше: вчителька з Ряшева (родом з України (!) – ключовий момент для автора) забула, кому «завдячує роботою». За такою логікою я та деякі інші працівники і журналісти редакції «Нашого слова» також «завдячуємо роботою» українській громаді? Ця логіка звучить як бажання бути вищими за статусом, але, ймовірно, за цим ховається сильна травма від утисків. Людина, яка має відповідну освіту, володіє потрібними навиками, знаннями і кваліфікаціями, пройшла чесний відбірковий конкурс в іноземній країні (де конкурувала з усіма охочими громадянами Польщі, які мають перевагу у працевлаштуванні) й отримала роботу (навіть не у приватній фірмі, а в структурі, що отримує фінансування від держави), має ще комусь завдячувати? Може, сидіти в кутку і боятися висловити свою думку? Або ж віднести «могорич»? Чи відповідати за «не такого президента», «не таких співвітчизників»? Подібні очікування також лунали в громаді. Згаданої паном Сирником вчительки я не знаю, але розумію, що тепер усі мігранти з України повинні відповісти за її помилку, і нікому з них не буде місця в українському раю.

«…Ми не можемо будувати свого майбутнього на мігрантах з держави Україна. Наше майбутнє – це наші діти! Наші вчителі! Наші священники! Наші редактори, в тому числі й в «НС». Ті, які розуміють, для чого ми тут є, і звідки взялися!», – пише Марко Сирник. Як редакторка «Нашого слова» скажу: ані коли ми шукали секретаря редакції, ані коли шукали людину, яка має займатися передплатою, ані коли оголосили конкурс на посаду стилістичного редактора, не зголосився ніхто з громади. Дуже цікаво – коли близько п’яти років тому було оголошено конкурс на посаду головного редактора «НС», скільки журналістів, редакторів, філологів чи просто активістів з громади надіслали свої резюме?

Де два українці – там три гетьмани. Це така наша традиція. А існує вона завдяки людям, які ділять всіх українців на «наших» і «не наших». Цікаво, чи те, що один із моїх дідусів був із сім’єю переселений з Польщі в Україну в 1946 році, робить мене трохи більше «нашою»? Чи це замалий відсоток правильного походження? А скільки треба років прожити в Польщі, пропрацювати в українській газеті, займатися українськими справами (зараз я не тільки про себе), щоби отримати статус «наш/-а»? А ті, що народилися у сім’ї, де один із батьків – українець із Польщі, а інший – з України? У житті є безліч відтінків, варіантів і людей з унікальними історіями, характерами, поглядами та вдачею. Але досі існують ті, хто сприймає інших лише через призму місця народження.

P.S. Дуже цікаво, що думають про це наші читачі. Запрошую до дискусії. Надсилайте свої погляди на адресу редакції, давайте поговоримо про це на сторінках нашої газети. Нашої – без лапок.

Поділитися: