Богдан Гук ■ ПУБЛІЦИСТИКА ■ 2008-10-20
До якого протоколу віднести цю справу? Чи тільки дипломатичного?
6 червня 2007 р. закінчився термін виконання того, про що домовилися 6 червня 2005 р. у Варшаві від імені своїх урядів Державна міжвідомча комісія у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій (Україна) з Радою охорони пам’яті боротьби і мучеництва польського народу (Польща): на основі міжурядової угоди від 21 березня 1994 р., у період від 6 червня 2005 р. до 6 червня 2007 р., відновити по кількадесят (!) місць поховань на території обох держав. Чому новий протокол не був підписаний уже наступного дня після закінчення терміну дії його попередника, тобто 7 червня 2007 р.? Чи сторони повідомили свої уряди про стан виконання, а точніше – невиконання угоди? Якщо так, то чому про це нічого не знає громадськість та як це можна перевірити? Минуло вже 16 місяців від припинення виконання міжурядової угоди.
Коли я запитав про стан роботи над укладенням нового протоколу, новопризначений відповідальний секретар Комісії Святослав Шеремета повідомив, що українська сторона кілька місяців тому передала польській свій проект пролонґації виконавчого протоколу щодо реалізації у 2008-2012 рр. українсько польської міжурядової угоди від 21 березня 1994 р. про збереження місць пам’яті і поховання жертв війни та політичних репресій. З ідентичним питанням не міг я звернутися до А. Пшевозника, тому що останній не відповідає на багаторазові спроби зв’язатися з ним у даній справі (!). Однак і без того відомо: поки що секретар Ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва, не дав ніякої відповіді щодо українських пропозицій і терміну підписання протоколу.
На початку жовтня С. Шеремета у відповідь на моє питання, чому так сталося, сказав:
– На сьогодні не бачу бажання польської сторони вирішувати на принципах паритету питання увічнення пам’яті українських жертв у Польщі та польських на території України.
За його ж інформацією, тільки щодо Заліської Волі існують узгодження у будівельних справах, проте нема згоди польської сторони на деякі прізвища у списку українських жертв, похоронених на тамтешньому цвинтарі. Нема ніякої відповіді польського партнера щодо способу увічнення жертв Терки, Горайця і Кобильниці-Руської.
– Повністю погоджено Сагринь, – сказав Шеремета, але не згадав, що цей процес тривав аж 3 роки від порушення цієї справи головою Волинської ОДА. І дипломатично додав: – Усе-таки ми докладемо всіх зусиль, аби до кінця року добитися принаймні письмових погоджень з польською стороною щодо 4 об’єктів у Підкарпатському воєвідстві, а вже в наступному році почати будівельні роботи.
Недійсна угода урядів Польщі та України
На сьогодні слід констатувати: угода між урядами Польщі та України від 21 березня 1994 р. про збереження місць пам’яті і поховання жертв війни та політичних репресій не виконується в обсязі, темпі та у спосіб, передбачений у ній. Суть справи зводиться до укладання/неукладання та пізнішо-го виконування/невиконування виконавчих протоколів до цієї угоди, які перетворилися на елемент політичної гри сторін. Обох сторін. Причому кожна з них виходить з іншої ситуації та інших міркувань.
Наведу кілька прикладів з минулого, які допоможуть придивитися, як виглядає окраїна “протокольної справи”. Ще 4 березня 2003 р. в Раді національної безпеки і оборони України відбулося засідання робочої групи експертів з питань досліджень трагічних подій на Волині. В офіційному повідомленні відзначено: “Нинішня позиція офіційних кіл Республіки Польща з відзначення Волинських роковин в Україні не може бути сприйнятою українською стороною у повному обсязі. Поки що польська сторона враховує, насамперед, радикальні настрої польських ветеранських та кресових організацій”. На жаль, до сьогодні “позиція офіційних кіл Польщі” – це позиція Ради А. Пшевозника.
У 2005 р. “Львівська газета” влаштувала з приводу українсько польської політики увічнень пам’яті спеціальний форум. Василь Білоус, голова депутатської комісії з питань військових поховань, сказав тоді зокрема таке:
– Наслідком дебатів, які точилися довкола відновлення польських військових поховань в Україні, стало питання щодо паритетності розгляду аналогічних поховань у Польщі. І тоді, коли настав час ухвалювати певні рішення, було підписано протокол про реалізацію угоди між урядом України та Польщі. Цей документ, який є додатком до угоди 1994 р., набув чинності 13 березня 1999 р. Він містить перелік більш ніж 40 населених пунктів на території Польщі, де необхідно впорядкувати українські могили, аналогічний протокол існує і щодо польських меморіальних об’єктів в Україні. Але я вважаю, що дуже мало зроблено з того, що передбачено в протоколі 1999 р. […] Нещодавно на нараді я говорив секретареві Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті жертв війни і політичних репресій
В. Казакевичу, що слід проаналізувати ситуацію, а не казати, мовляв, уже все зроблено, оскільки значну частину домовленостей 1994-1999 рр., на мою думку, не виконано. Боюся, щоб із новим протоколом від 6 червня 2005 р. не сталося так, як із попередніми.
Блокування угоди
Легко можна виловити характерне формулювання, як 2008 р. в С. Шеремети, так і 2005 р. в Білоуса: відсутність паритету. Зрозуміло, що може йтися тільки про українсько польський паритет, а польським партнером у його досягненні може бути тільки А. Пшевозник як секретар Ради. Проте сам згаданий В. Казакевич визначив брак паритету також гострішим словом: “блокування”.
Історія з блокуванням А. Пшевозником заходів держави України має кільканадцятирічну давність. До 2005 р. він блокував їх повністю (!!!). В. Казакевич в інтерв’ю для “НС” у травні 2007 р. сказав з цього приводу: “[…] відправним пунктом у нашій діяльності необхідно вважати липень 2005 р., себто момент відкриття у Львові на Личаківському цвинтарі двох меморіалів – воїнів УГА та “Львівських орлят”. З того часу Україна активізувала роботу на території Польщі. Раніше, за рідкісними винятками, наші наміри працювати над впорядкуванням місць, пов’язаних з українською присутністю у Польщі, блокувала польська сторона (…). Я маю на увазі блокування українських державних меморіальних проектів, а не тих, які робилися Пшевозником за польські гроші”.
Відколи ґенеральним секретарем Ради є А. Пшевозник (від 1992 р.), угода була виконана повністю тільки один раз на території Польщі та один раз на території України: це сталося 2005 р. щодо меморіалу “Львівських орлят” на Личаківському цвинтарі у Львові та 2006 р. щодо меморіального комплексу в Павлокомі. Україні дорого обійшлися торги за “Цвинтар орлят”, адже від 1994 до 2005 р. київська Комісія не змогла збудувати ні одного пам’ятника на території Польщі (А. Пшевозник виконав кілька символічних жестів, наприклад, у Монастирі біля Верхрати, на цвинтарі в Пикуличах, у Шиховичах). Потім мав місце вимушений “орлятами” павлокімський прорив. І три роки тиші.
Цьогорічна згода Пшевозника, зацікавленого польськими пам’ятниками на Волині, збудувати меморіал у Сагрині до кінця 2008 р. – це тільки уклін у сторону Волинської обласної держадміністрації, а не виконування угоди від 1994 р. та виконавчого протоколу від 2005 р.
До того ж, і сама сагринська будова запланована на час між закінченням терміну одного протоколу і… невизначеним терміном укладення нового.
* * *
Тимчасом щодо всіх інших місць пам’яті існують труднощі кільканадцяти і кількарічної давності. З огляду на неможливість отримати інформацію від А. Пшевозника, годі встановити, хто в цьому винен. Можна частину відповідальності приписувати занедбанням Комісії, карколомній політичній ситуації в Києві, якому часто дуже важко призначити гроші на діяльність Комісії. Однак відомо також, що вона від початку цього року стала активнішою, ніж перед тим. Як буде працювати далі – побачимо.
Між іншим, 17 липня відбувся візит С. Шеремети до Ряшева. Провів він переговори у воєвідському управлінні, поїхав також у Терку, щоб ознайомитися з територією для спорудження майбутнього пам’ятника. Потім українська сторона підготувала потрібні документи та чи не в серпні передала їх на розгляд Раді. А та й досі мовчить. Імовірно, постарається використати всі можливі моменти на свою користь, ураховуючи несприятливу проектові атмосферу в селі.
З Горайцем маємо таку ситуацію. Після липневого візиту туди Шеремети (який частково співпрацює тут з громадянкою Польщі Є. Філь, представницею Громадського комітету увічнення жертв Горайця) та розмов із місцевою владою з боку останньої почалися обіцянки про сприяння, які далі слів не пішли. На рівні ґміни Чесанів (Cieszanów) відомо: сам пам’ятник – так, але без написів. Також для кіл, наближених до Любачівського староства, відомо: питання змісту меморіальних написів та увічнених осіб політичне. Політизує його А. Пшевозник, який пильнує, аби у списку не появилися імена воїнів УПА. У нього нема можливості перевірити кожного із запропонованих Є. Філь, проте в нього є арґументи, щоб безконечно з’ясовувати це питання. І є “арґументи”, щоб приписувати якимсь невизначеним українським націоналістам убивства поляків у Павлокомі…
* * *
До того ж, від початку жовтня карти в руки Пшевозникові дає справа демонтажу “віночка” у Перемишлі. Польські націоналістичні організації а також євродепутат А. Запаловський, посвоєму інтерпретуючи цей факт, хотіли б ліквідувати всі нелеґальні українські меморіали.
Уже 9 жовтня А. Пшевозник відвідав Ряшів та повіти, де вони є. Ясна річ, він не приїхав на те, щоб їх боронити… І якщо А. Пшевозник вирішив шукати шляхи їх демонтажу, то, імовірно, справа дійде до того, що по українському боці нелеґальними виявляться польські місця поховань.
Пане ґенсеку, як завжди – слово за Вами…
“Наше слово” №43, 26 жовтня 2008 року {moscomment}
