Валерія Гуржий ■ РОЗМОВА ■ №9, 2025-03-02

21-річна художниця Валентина Гук, яка працює під псевдонімом Сонце, безмежно любить Харків та відчуває його. Не так давно вона створила проєкт «Дерево життя», в рамках якого збирає скло, яке розбилося внаслідок російських ударів по місту, створює з нього мозаїку та розміщує свою роботу максимально близько до тієї будівлі, з якої це скло було зібрано. Таким чином Сонце лікує своє місто.

Її мозаїчні роботи є доволі графічними, адже Валентина – художниця-графік та відверто розповідає, що проєкт з мозаїками може закінчитися, а от графіка – це душа, яка залишиться точно і назавжди. Більше про «Дерево життя» та свою творчість вона розповіла «Нашому слову».

–        З чого почався проєкт та чи займалися ви мозаїкою раніше?

–        Ні, не займалася, але ще до повномасштабного вторгнення у мене була ідея спробувати мозаїки, бо, по-перше, це доволі графічний матеріал, по-друге, він має гарний вигляд. Також я довгий час хотіла займатися стріт-артом, бо це теж мистецтво говорити про місто і для міста, але все не складалося. Потім вже під час повномасштабного вторгнення стався вибух недалеко від мого дому, і скло з балкону вбило всередину квартири. Мене не було вдома, але після цього я поїхала пожити у друга на пару днів, бо було страшно. Коли повернулася, побачила скло, пішла до будівельного магазину, купила матеріали і вже вечері зробила першу мозаїку. Свою роботу показала друзям, їм сподобалася, я відчула, що це мене надихає та спробувала робити мозаїки вже для міста.

–        Розкажіть про ці мозаїки та скільки їх вже є?

–        Я збираю скло виключно з тієї будівлі, яка постраждала, потім роблю мозаїку і повертаю її максимально близько до того місця, з якого я це скло зібрала. Адже скло у мозаїці має повернутися додому, це як процес лікування міста. Всі роботи цього проєкту мають одну ідею – повернути оновлене на місце та зберігати свою спадщину. Я беру те, що змогла зберегти і повертаю назад. Наприклад, коли я збирала скло після удару по Держпрому (пам’ятка архітектури в стилі конструктивізму, одна з трьох харківських висоток, збудована впродовж 1925-1928 років. Будівля постраждала 28 жовтня 2024 року внаслідок прямого влучання російської КАБ,а також 1 березня 2022 року у Держпромі були частково вибиті вікна внаслідок удару по ОВА, – прим. ред.), то готову мозаїку мені дозволили розмістити у кав’ярні Pakufuda, що розташована поруч з Держпромом.

Якщо говорити про проєкт «Дерево життя», то всього до нього входить шість робіт – п’ять у Харкові та одна в Ізюмі. В основі всіх них лежить образ дерева, але кожна робота відрізняється своєю історією та характером. Якщо говорити про роботу «Око війни», то вона є найбільш злою наразі з усієї серії, і сама мозаїка навіть висить у руїнах. Ти дивишся прямо на неї, повертаєш голову в сторону, а там збоку просто розруха. Ця робота і робилася зі злістю, від неї я не стільки черпаю натхнення, як поглинаю свою злість ще раз. Також ще є робота «Квіткою» – це якраз та робота, що висить біля Держпрому. Вона дещо обнадійлива – дерево в її основі наче квітне. До того ж, багатьом людям ця робота нагадує герб. Коли я на неї дивлюся, то аж хочеться дихати і вірити, що ми всі виростемо, це все мине, і ми будемо рухатися далі.

–        Як ви обираєте локацію, де саме будете збирати скло, адже, на жаль, бувають такі дні, коли внаслідок російських ударів може постраждати не один будинок?

–        У більшості випадків це будівлі, які розташовані у центрі. Всі прильоти жахливі, але сенс проєкту не в тому, щоб мозаїки просто висіли, а щоб люди, які проходять поруч, надихалася ними і у них виникало бажання рухатися далі. Я обираю такі місця, де є постійний потік людей. Також буває таке, що страждають такі будівлі, повз які неможливо пройти. Як наприклад, Палац праці (пам’ятка архітектури місцевого значення, отримала значні пошкодження внаслідок ракетного російського удару 2 березня 2022 року, – прим. ред.) – це був один із найсильніших прильотів ще на початку повномасштабної війни і це було моральним ударом для харків’ян. По Держпрому – те саме, у мене просто не було вибору там не зробити мозаїку – це обличчя Харкова і всіх харків’ян. Цим ударом нам дали дуже сильного ляпаса і не один раз. Воно чіпає так сильно, так глибоко, що неможливо пройти повз.

–        Я бачу, що ви дуже сильно любите Харків, чи змінилися у вас з ним стосунки з початком повномасштабної війни?

–        Я обожнюю це місто, обожнювала його завжди. Змінився зв’язок, мені здавалося, він не може бути ще міцнішим, а виявилося, що може. Якщо раніше він був просто моїм відпочинком, моїм домом, моєю віддушиною, то зараз це не просто дім – це фортеця. Він моя фортеця, а я його фортеця, я буду берегти свій дім, а Харків береже мене. Я люблю ввечері гуляти містом, ніби розмовляючи з ним, а він ніби відповідає. Відчуваю цей зв’язок між нами.

–        Повномасштабне вторгнення теж зустріли у Харкові?

–        Зустріла у батьків в Дергачах, де я просиділа півтори місяці, там було дуже гаряче (Дергачі розташовані на північний захід від Харкова, тобто ще ближче до російського кордону , – прим. ред.). Потім виїхала ненадовго у передмістя Полтави, бо треба було кудись тікати, а не було зв’язку, ми не знали, що тут відбувається, а потім повернулася у передмістя Харкова, але вже в інше місце.

–        Чи є у планах інші проєкти, пов’язані з рефлексією війни чи зціленням через мистецтво?

–        У мене зараз всі роботи пов’язані з війною, бо це неможливо від’єднати, але нового проєкту поки не планую, бо не вмію їх планувати, у мене вони завжди йдуть емоційно. Але якщо емоційно це станеться, то я вже з цим нічого не зроблю, він точно буде реалізований. Всі мої роботи є рефлексією, просто це моя рефлексія, вона не може бути щодо війни, вона про те, як я це відчуваю. Окрім мозаїк я так само роблю графіку, і вони всі також про цю рефлексію, про це життя наразі – це неможливо відняти від жодної роботи.

–        А чи змогли б ви реалізовувати цей проєкт в інших містах, чи для цього потрібен емоційний зв’язок, як у вас з Харковом?

–        Наразі ще є роботи в Ізюмі, його я теж відчуваю. Харків ми цінуємо, ми його любимо всім серцем, і я знаю, що будь-яка робота, яка буде висіти на вулиці, вона зловить якийсь хейт, але люди будуть її любити. Та робота, що в Ізюмі, вона дуже важлива, бо це місто, яке зараз треба берегти. Наразі теж задумуюсь над іншими містами, розглядаю Одесу. Нещодавно там були дуже сильні прильоти, якщо у мене буде можливість поїхати і зібрати там скло, я б зробила для Одеси роботу, бо, як на мене, вона зараз цього потребує.

–        Проєкт мозаїк – дуже крутий, як на мене, не тільки за рахунок відновлення, а й через те, що наразі в Україні знищують велику кількість цінних мозаїк, які треба берегти.

–        Це дуже складне і кропітке мистецтво, яке, на жаль, не ціниться так, як повинно було б цінуватися. Його важко робити і дорого. Я б це порівняла з ліпленням із глини. У якийсь момент мозаїки ніхто майже не робив, а ще їх асоціювали з радянщиною. Але ж це не була радянщина – це наші українські художники, які знаходили хоч якийсь варіант творчості, де їх не утискали, а давали хоч трохи дихати, тому їх було багато саме у Радянському Союзі. Наразі ми від цього відходимо, починаємо робити своє без тих мотивів, і тому воно, мабуть, знову повертається.

Поділитися: