Павло Лоза ■ АКЦІЯ “ВІСЛА” ■ №18, 2022-05-01

«В одному з сіл Лемківщини респондент 1932 року народження, який пам’ятав акцію “Вісла”, не міг чітко сказати, почувається він українцем, поляком чи лемком. На запитання про те, хто він, відповів, що є європейцем. Додав також, що під час І Світової війни всі на Лемківщині жили в згоді, і ніхто й не думав ділити людей на русинів, поляків та українців. На думку оповідача, такі поділи призводили до нещасть», – каже докторка Аліція Малішевська, соціологиня і культурологиня з Варшавського університету, яка вивчає вплив особистої та колективної пам’яті на ідентичність старшого та молодого покоління українців у Польщі. Аналіз переселенців 1947 року став головною темою її докторської дисертації. Робота вийде у вигляді книги.

***Wywiad w języku polskim – tutaj.

Назва твоєї докторської дисертації звучить так: «Пам’ять і розповідь – дослідження на основі біографічних інтерв’ю з представниками української та лемківської меншин у Польщі». Чи знаєш ти, що багатьом членам української громади, зокрема читачам тижневика, такий поділ не сподобається, бо вони вважають, що лемки є частиною українського етносу?

Спочатку вся концепція моєї дисертації була направлена на вивчення української меншини. Проте коли я поїхала на пілотне дослідження на фестиваль «Ватра» у Ждині, виявилося, що деякі мої співрозмовники відчувають себе лемками. Респонденти стверджували, що не мають жодних зв’язків із українським народом. Тому у своїй роботі я виділила три категорії: групу, яка вважає себе лише українською; спільноту, члени якої називають себе лемками в регіональному розумінні, але водночас мають українську національну ідентичність; та лемків, які казали, що вони ніяк не пов’язані з українською нацією. Я вважаю, що як дослідниця я повинна об’єктивно представляти суспільну реальність, з якою мені доводиться мати справу «тут і зараз», тобто враховувати самоідентифікацію моїх співрозмовників, їхній спосіб визначення власної ідентичності, а не керуватися встановленими національними чи етнічними поділами. Звідси – така класифікація. Я питала не що ці люди писали в анкетах під час перепису населення, а ким вони себе відчувають.

Під час останнього перепису, а також у 2011 році, можна було вказати подвійну національність. Коли ти спілкувалася з представниками молодого покоління і запитувала, хто вони та де їхня Батьківщина, що вони казали?

Усі вони вважали себе польськими громадянами українського походження. Я питала про Батьківщину, з цим насправді була проблема. Деякі респонденти не змогли однозначно відповісти, бо, з одного боку, вони відчували себе українцями, а з іншого – усе дитинство та молодість провели у Польщі. Я проводила дослідження у 2013-2018 роках, тобто перед повномасштабною війною, яка зараз триває в Україні. Цікаво, що ніхто з молодих людей не хотів би туди переїжджати. Здебільшого це було пов’язано з прагматичними причинами: рівень життя та заробітки у Польщі кращі. При цьому всі відзначали, що їм подобається їздити в Україну, їм там добре – незалежно від того, чи їдуть вони туди до родини, чи просто на відпочинок.

Скільки людей ти опитала і як знаходила своїх співрозмовників?

Я провела 35 інтерв’ю з представниками молодого покоління українців, які проживають у Ґданську, Ольштині та Варшаві. Друга група моїх респондентів – це 44 особи з покоління, яке було переселене у 1947 році. Щодо старших – я вирішила зробити інтерв’ю і з тими, хто зміг поїхати назад на рідні землі після виселення – переважно це була Лемківщина – і з тими, хто з різних причин вирішив не повертатися до своїх втрачених домівок. Це люди, які живуть біля Зеленої Гори та Варшави. Досліджуючи це покоління, я використовувала метод «снігової кулі». Я сама полька і не знаю старших українців чи лемків. Тому, коли я змогла зробити інтерв’ю з однією літньою людиною і вже мала її довіру, я попросила інформацію про інших членів сім’ї чи друзів. Так я дійшла до наступних респондентів.

Рік тому, у жовтні, відбулася конференція з нагоди 30-річчя Об’єднання українців у Польщі. Одне з обговорюваних там питань стосувалося травм. Згідно з твоїм дослідженням, чи покоління, до якого я сам належу, має якісь травми через те, що наші бабусі й дідусі були виселені?

Я думаю, що онуки переселенців з 1947 року виховувалися на цих сімейних історіях. Респонденти з молодшого покоління наводили оповіді, які їм розповідали їхні бабусі, дідусі, дядьки чи тітки, і найбільше вони впливають саме на їхнє сприйняття та оцінку акції «Вісла», а також польсько-українських стосунків. У той час як покоління виселених осіб пережило ІІ Світову війну, яка мала вплив на психіку всіх польських громадян, їхні онуки народилися у відносно спокійний період, і їхня ідентичність не була побудована на травмах. Деякі молоді респонденти не зараховували своїх бабусь і дідусів до категорії постраждалих. Декого навіть дратувало, що українців у колективній пам’яті сприймають як жертв, особливо у літературі чи мемуарах. Я думаю, що ця травма передалася радше другому поколінню, тобто дітям переселенців, а не їхнім онукам.

Те, що наші предки були виселені, впливає на сприйняття польсько-українських відносин моїм поколінням, а отже, і на вибір партнерів?

Почну з того, що старше покоління дуже хоче, аби онуки знайшли пару, але найкраще, щоби ця людина була «з наших». У цьому немає нічого дивного: великий вплив на вибір партнера має те, у якій родині хто виховувався. Літні люди вважають, що якщо улюблена внучка чи онук вибирає собі дружину чи чоловіка польської національності, це простий шлях до асиміляції. Вони дуже бояться, що у змішаному шлюбі діти виростуть поляками. Побоювання ці зрозумілі в контексті того, що вони хочуть залишитися національною чи етнічною меншиною в польській культурі, яка домінує. Тому в багатьох інтерв’ю старше покоління вболівало за своїх онуків, прагнучи, аби їхня «друга половинка» була з так званих «наших». Я розумію ці острахи, адже після акції «Вісла» переселенці фактично були змушені приховувати свою ідентичність на так званих «Повернених землях» (пол. Ziemie Odzyskane), тому що їх переслідували, і люди боролися з масою негативних стереотипів. Взагалі політика тодішньої комуністичної Польщі мала на меті зробити країну мононаціональною, що знецінювало існування національних та етнічних меншин. Тому зрозуміло, що для старших осіб важливо, аби те, ким вони є, не вмерло разом із ними, щоби наступне покоління зберігало цю українськість чи лемківство. Проте серед опитаної молоді також є велика кількість людей, які не проти мати стосунки з поляками, хоча, безперечно, вони сприймають історію польсько-українських відносин не так, як більшість поляків. Молоді респонденти розповідали, що в розмові з друзями вони уникають важких питань, як-от тем Волині чи виселення у 1947 році.

Чому?

На їхню думку, поляки дуже однобічно сприймають історію, чому, безумовно, сприяє політика теперішньої влади. Наголос робиться не на добрих, позитивних польсько-українських відносинах, які мали місце, наприклад, під час спільної боротьби проти більшовиків у двадцятих роках минулого століття, не на союзі Пілсудського-Петлюри, а на кривавих конфліктах, як-от на Волинському злочині. Але я сподіваюся, що нинішня солідарність поляків з українцями супроти російсько-української війни, яка відбувається на «наших очах», призведе до зміни цього суспільного дискурсу. Наразі українці є нашими сусідами, невинними людьми, які зазнали жорстокого нападу з боку рф. Сучасні політики також наголошують у медіа, що сильна та незалежна Україна – в інтересах Польщі.

Ти зосередилася на двох поколіннях – другому, народженому після депортації, і на  людях, які пережили акцію «Вісла». Звідки такий вибір?

Я обрала найстарше покоління респондентів тому, що хотіла дізнатися про пам’ять останніх свідків історії. Це – ті люди, яких не буде вже через п’ять-десять років. Це був останній момент, аби зустрітися з ними та поговорити відверто – навіть не про історичні факти, а про їхні емоції та почуття. Я хотіла дізнатися, як вони та їхні родини пережили війну, як запам’ятали депортацію. Найчастіше я мала на увазі біографічну пам’ять, тобто розповідь про власний, індивідуальний досвід. Ще одне моє прагнення – це закріпити історію, «занурену в сьогодення». Для мене цікавою темою було те, як респонденти інтерпретували важкий досвід, який вони отримали, коли були маленькими дітьми чи молодими людьми. Важливим аспектом була також пам’ять між поколіннями. Як на молодих людей впливають сімейні історії їхніх бабусь і дідусів, батьків, дядьків чи тіток. Як ці оповіді формують їхнє сприйняття історії та ставлення до сучасного світу. 

Дослідження третього покоління дало мені можливість простежити процес інтерпретації пам’яті бабусь і дідусів їхніми онуками. Бо біографічна та суспільна пам’ять багато в чому залежить від родинної та колективної – тієї національної чи етнічної групи, до якої ми належимо. Одного зі старших респондентів переселили, ще  коли він був малою дитиною, на так звані «Повернені землі», його родина зазнала багато зла від поляків. Натомість його син закохався у польську дівчину, сім’я якої походила зі Східних кресів. Родина невістки, своєю чергою, отримала багато травм від українців. Таким чином, біографічна та колективна пам’ять цих людей різко відрізнялися, оскільки вони належали до різних національних груп.

А щодо травм старшого покоління – чи були у тебе такі респонденти, які, попри те, що з моменту депортації минуло кілька десятків років, не хотіли говорити про ті часи?

Багато літніх людей дуже емоційно розповідали про виселення. Деякі просто починали плакати. Повертатися думками до тих подій для них було боляче. Мені як дослідниці теж було дискомфортно, коли мої оповідачі плакали, мені було дуже шкода, що єдине, що я могла зробити для них, – це слухати. Іноді я переривала інтерв’ю, аби респондент заспокоївся, а потім продовжувала запис. Деякі з опитаних прямо сказали, що можуть розповісти мені щось про українських партизанів – УПА, але за умови, що я вимкну диктофон. Це ознака того, що люди просто боялися. Можливо, на цей страх вплинула моя національність і припущення, що я використаю записані матеріали проти них.

Були випадки, коли хтось хотів відмовитися від спілкування з тобою через те, що ти полька?

В мене шукали українське коріння. Свої перші інтерв’ю я розпочала на «Ватрі» у Ждині. Із самого початку респонденти питали мене: «Звідки ти?».

Я відчувала, що їм дуже хочеться, аби хоча б частка мого походження була українською. Звичайно, я говорила правду – що я полька, і ніхто з моєї родини не має українського коріння. Саме у такі моменти вони відмовлялися від бесіди, пояснювали мені, що у них болить голова, їм погано, або що нема про що говорити, бо якщо я полька, то все одно не зрозумію. Тоді я усвідомила, що для того, аби мати можливість проводити ці інтерв’ю, мені потрібен хтось, хто би «ввів мене» у світ цих людей, хтось, кому вони довіряють. Мені допоміг професор Анджей Ксенич (Андрій Ксенич, – ред.) із Зеленої Гори, який переконав респондентів поспілкуватися зі мною. Навіть у самій Зеленій Горі, у греко-католицькій церкві, священник оголосив, що опитування буде проводити дослідниця з Варшави, що варто висловитися і боятися нема чого. Завдяки такій підтримці переляк респондентів вдалося подолати. Уже провівши це дослідження, я зрозуміла, чому старше покоління відмовлялося давати мені інтерв’ю.

…через болісний досвід?

По суті так. Більшість моїх співрозмовників під час депортації або до неї втратили близьких родичів. Тому інколи ці бесіди були дуже важкими. Поставивши себе на місце людини, якій понад 70-80 років, яка дуже постраждала від поляків, бо саме польська сторона «закрила» українське населення, котре підозрювала у співпраці з УПА, у таборі праці у Явожні, і до якої тепер приходить молода полька і хоче поговорити про це… в цей момент я почала їх розуміти. Були також респонденти, які прямо сказали, що їхні родини воювали за Польщу в 1920 році; були в армії Андерса; розповідали теж про греко-католицькі хрести на горі Монте-Кассіно. Навіть якщо вони мали документи про це чи відзнаки, їх все одно депортовували у 1947 році. Такі співрозмовники відчували образу: попри те, що вони боролися за незалежність Польщі, країна забула про це і зробила з них ворогів.

Найстарше покоління має великий жаль за табір у Явожні. Багато оповідей стосувалися теми невідшкодованої кривди, завданої ув’язненим у таборі, яких там тримали та катували з абсолютно необґрунтованих причин. І навіть у посткомуністичній Польщі вони не мають права на відповідну компенсацію за страждання. Друге питання стосується слідчих, які допитували та катували затриманих, – станом на сьогодні їм не висунули жодних звинувачень. І люди, які потрапляли до табору в Явожні, часто опинялися там через свою українську чи лемківську ідентичність. Один із моїх співрозмовників звернувся до Інституту національної пам’яті за поясненнями – чому його батько був ув’язнений. Окрім як про 200 сторінок протоколів провадження, яке прокуратура закрила, він нічого не дізнався. Це досі болить цим людям. Вони хочуть боротися з несправедливістю. 

Щодо лемків – багато з них досі шкодують за втраченими лісами. Вони часто підкреслювали в інтерв’ю, що ставляться до них як до банківського вкладу, завдяки їм вони матеріально забезпечували свої сім’ї. У результаті депортації лемки втратили цей ресурс. Звісно, ​​дехто відновлював своє право власності самостійно, через суд, але це лише окремі випадки.

Щодо власності. Чи хтось із респондентів казав, що його життя покращилося завдяки депортації? Інколи це вживається як аргумент для виправдання акції «Вісла».

Лише одна людина з 44 опитаних говорила у такому ключі. Це були лемкиня з Пентної, нині це село Маластова. Уся її родина вирішила виїхати в Радянську Україну у 1945 році. Вони поїхали, а вона мала залишитися пильнувати майно на Лемківщині. На господарстві зосталася одна дівчина 16-17 років. Мені здається, вона страшенно боялася. Післявоєнні роки були дуже небезпечними: зґвалтування, постійні грабунки та бандитизм. Тому у 1947 році, коли виселяли сусіднє село, дівчина навіть чекала на депортацію. 

З іншого боку, вона точно знала, що виселення не уникнути. За її словами, солдати прогнали її дуже «культурно». Цю пані переселили у Великопольське воєводство. Вона наголошувала, що її сім’ї дали дуже гарне «понімецьке» господарство. В її розповідях не було абсолютно жодних претензій. Ця респондентка усвідомлювала, що її сприйняття історії відрізняється від спогадів інших лемків, переселених під час акції «Вісла». Вона також була єдиною опитаною, яка сказала, що не сумувала за Лемківщиною.

А інші – за чим вони тужать?

Загалом більшість співрозмовників зазначали, що під час депортації вони були маленькими дітьми, підлітками чи молодими людьми. Помітна їхня туга за молодістю, за роками, проведеними у рідних селах, коли вони були сповнені сил, все життя було попереду, а майбутнє залежало від них. Багато респондентів розповідали про своє дитинство так: жили бідно, але панували сміх, радість, веселощі, добросусідські відносини. Один із опитаних сказав, що хоча після депортації йому вдалося повернутися до свого старого села, він досі не розуміє, хто є ким, не знає своїх сусідів. Для нього це не те село, яким воно було до 1947 року. Це стосується навіть природи. Для переселенців те, що «колись», тобто до депортації, завжди набагато краще за сьогодення.

Чи про акцію «Вісла» говорили в родинах усіх твоїх респондентів?

Деякі з молодих людей розповідали мені, що їхні бабусі й дідусі не хотіли розмовляти з ними про виселення чи про перебування в Явожно. Навіть коли вони самі про це запитували, старші родичі реагували мовчанням або сльозами. Один із опитаних, який навчався в українській школі в Ґурові-Ілавецькому, розповів про шкільний проєкт, який полягав у розмові з бабусею та дідусем про акцію «Вісла». Дідусь мого співрозмовника сказав, що нічого про це не скаже. Я думаю, що це є результатом непропрацьованої травми і того, що люди не хотіли обтяжувати своїх близьких пережитими стражданнями. Була група молодих осіб, які сказали, що дізналися більше на цю тему від незнайомців, аніж від власних родичів. З іншого боку, були бабусі й дідусі, які багато розповідали онукам про свої села до депортації, та поетапно – про саме виселення.

Твоя докторська дисертація є «найсвіжішою» у контексті цієї теми, адже ти захистила її лише місяць тому. Перед цим, імовірно, вийшло кілька книг про це. Чому ти взагалі взялася за цю тему?

Пам’ятаю, на уроці історії в середній школі вчителька розповідала нам про акцію «Вісла». Я не могла зрозуміти, чому це сталося. Для мене воно було таким далеким. Уже в університеті я почала заглиблюватися в цю тему, побачила, що є багато типово наукових книг. Тоді я подумала, що варто було би розглянути цю історичну подію на прикладі розповідей простих людей, яких виселяли. Я хотіла показати їхні емоції, почуття, те, як вони ставляться до власної історії «тут і зараз». До того ж, я застосувала типову літературну методологію. Основною темою дослідження були звичайні люди та їхня пам’ять. Моя дисертація не є історичною працею. Основний акцент я робила на почуттях, емоціях та світогляді людей, які пережили депортацію, і на тому, як ця травматична подія вплинула на наступні покоління, передусім на їхніх онуків.

Наскільки я знаю, твоя тема не всім подобалася. Розповіси про це?

Пам’ятаю, одного разу я була на науковій конференції в Кракові. Коли я почала говорити, що є лемки, які почувають себе українцями, у деяких учасників заходу це викликало сильне обурення. З іншого боку, я чула і звинувачення з боку українців – у тому, що відокремлюю українців від лемків. І все ж такі поділи існують навіть у сім’ях. У Ґладишові одна з 80-річних респонденток сказала, що почувається лише лемкинею, що не має жодного стосунку до України. Вона підкреслила, що не знає мови, а держава Україна для неї чужа. А її улюблена онука сказала мені в інтерв’ю, що регіонально почувається лемкинею, але за національністю вона українка. І ця ідентичність для неї дуже важлива.

Я також знаю, що ти хочеш опублікувати свою роботу. Коли на книгу можна чекати? Може, до чергової річниці акції «Вісла»?

Найголовніше, що є зацікавлення темою моєї докторської дисертації, і вже є видавець із Варшави. Сподіваюся, все піде у правильному напрямку. Видавничий процес досить складний і тривалий, тому я думаю, що книга піде до друку приблизно через півтора роки.

Поділитися: