Іза Хруслінська ■ ГРОМАДА ■ №5, 2022-01-30

Петро Тима про Мирона Кертичака – у розмові з Ізою Хруслінською

На 16 річницю смерті Мирона Кертичака

Мирон Кертичак

Ти пройшов з Мироном Кертичаком шлях близької співпраці ще до того, як став секретарем ОУП, і пізніше, коли вже Мирон був головою, а ти – секретарем. Але передусім ви були близькими друзями, справжнім дуетом, чудово одне одного доповнювали. Давай нагадаємо бекграунд Мирона: він був активним діячем української громади ще задовго до 1989 року. Він народився 1955-го, тож був на десять років старший за тебе, а у 80-х та 90-х це була різниця, що дорівнювала одному поколінню.

З того, що я знаю, Мирон дуже багато чого перейняв з рідної домівки. У його випадку – як і в моєму, і у випадку багатьох інших людей із нашої громади – те, ким були батьки, дідусі та бабусі, найсильніше впливало на нас і на те, ким ми ставали. Так було і в Мирона. Історія його батьків нагадує історію й моїх. Його мама, Анна (уроджена Притула), походила з села Вербиця (польська назва Wierzbica) біля Любичі-Королівської. Це було дуже патріотичне село; його мешканці, розкидані Польщею унаслідок акції «Вісла», до сьогодні зберігають мову, українську ідентичність та долучаються до справ нашої громади. Сім’ю Миронової мами виселили в межах акції «Вісла» на Мазури, до села Жуґене біля Пєнєнжна.

Його батько Іван походив із Бескидів (пол. Бєщад), з села Скородне – ця частина Бєщад після 17 вересня 1939 року опинилася у складі СРСР, у 1944-1951 роках також належала совєтам. У 1951 році, коли відбувся так званий «обмін ділянками територій» на польсько-українському кордоні, село опинилося у Польщі. Перед тим, як передати ці землі РП, усіх жителів Скородного переселили – переважно до Миколаївської області УРСР. Уся його сім’я опинилася в Радянській Україні.  У той час Іван Кертичак відсидів у польських комуністичних в’язницях 8 років. Відбував вирок, зокрема, у в’язницях в Штумі, Равичі, під кінець строку його відіслали до Варшави, де він працював на будівництві Палацу культури. Я був знайомий із Мироновою мамою, вона була дуже розумною людиною, що цікавилася світом, життям нашої громади, подіями в Україні. Її біографія містить і трагічні події. Я знав також братів та сестер Мирона – двох нині покійних, названого брата Юрія та сестру Олю, а також іще одну сестру Марію; товаришую також з його братом Михайлом.

Мирон закінчив ліцей у Браневі, потім вивчав фізику у Ґданському університеті. З ранньої молодості він долучився до активної частини української громади. Дуже любив українську поезію, музику, цікавився історією України. Під час навчання в університеті він був активним діячем українського студентського середовища Ґданська та Українського суспільно-культурного товариства. Покоління Мирона, багато представників якого до сьогодні залишаються активними в українських структурах, відіграло і продовжує відігравати дуже важливу роль, особливо у час переломних змін у наших громадах. Частина людей з цього покоління емігрувала і нині живе у Канаді чи США, є такі що працюють в Україні. До 1989 року саме вони намагалися реформувати УСКТ, пропонували нові форми діяльності організації; ініціювали зміни в розумінні ідентичності й активності передусім молодого покоління українців. У цьому середовищі вагому роль відіграв також Мирон Кертичак: наприклад, він був одним із організаторів студентських рейдів «Карпати» – мандрівок молодих українців на землі, з яких походили наші предки. Це був водночас і освітній захід, розважальний і формат збереження в умовах комуністичної Польщі тяглості української присутності на прикордонні. Рейди виконували ще інші важливі функції – їхні учасники у міру своїх можливостей наводили лад на старих цвинтарях, популяризували знання про історію та сучасність рідних земель. Багато для кого саме участь у рейді «Карпати» поклала початок поверненню до української мови та ідентичності, початок громадської активності.

Мирон Кертичак під час розмови з Марією Зрада, колишнею ув’язненою Центрального табору праці в Явожні

Що, на твою думку, відрізняло покоління Мирона від попередніх – покоління його батьків?

Покоління, до якого належав Мирон, на відміну від батьків, не жило аж у такій мірі травмою та страхом того, що будь-яка форма активності може спричинити репресії влади чи погане ставлення польського оточення. Для цих людей характерним стало також мислення не у категоріях місця, де вони народилися після переселення, а у категоріях бачення самих себе, а також українського середовища, у якому вони хотіли би жити й розвиватися, у реаліях великих польських міст, особливо університетських осередків. На їхню думку, це відкривало іншу перспективу, давало більше можливостей – і з цього випливали їхні наступні кроки. Університетські осередки уможливлювали, приміром, контакти з опозиційною інтелігенцією польської національності, давали доступ до наукових та підпільних видань зі сфери історії, а наслідком цього було перенесення досвіду польської опозиції на «меншинний ґрунт». Із цього (в тому числі) почався випуск самвидавних (підпільних) видань українською мовою, залучення представників громади в опрацювання матеріалів, статей, присвячених ситуації в Україні чи польсько-українським відносинам.

Великі міста давали також можливість – поодиноких, щоправда – контактів із українською діаспорою та  частіших з польською політичною елітою та польськими й меншинними науковими колами. Для багатьох молодих українців «вписування себе та своєї громади» у контекст міста, у багатовимірні контакти з польською спільнотою, т.зв. більшістю, було свідомим вибором. Вростаючи у міське середовище, маючи інший суспільний статус й освіту, ніж батьки, які найчастіше у результаті депортації 1947 року працювали у сільському господарстві, жили – розпорошено – переважно у селах та невеликих містечках, молоді українці творили інтелігенцію молодого покоління, яка, однак, і далі була в єдності  і міцно пов’язана із рештою громади. Саме це покоління намагалося зруйнувати Берлінську стіну та Залізну завісу на кордоні з СРСР, адже було відкрите до світу та шукало контактів, зокрема, на Заході серед української діаспори, але не тільки – також у радянській Україні. Це було дуже прагматичне покоління, тісно вписане в український контекст у Польщі, яке водночас намагалося надати йому трохи інший вимір. З огляду на це, маючи часто критичне ставлення до єдиної «узаконеної» владою організації – УСКТ – вони все ж долучалися до її діяльності, адже усвідомлювали й обмеження, і можливості, які вона давала.

Як починалося ваше знайомство, яке перетворилося на близьку співпрацю та дружбу?

Починалося все у Ґданську, але вже наприкінці 80-х років. Пізніше, коли перед створенням Об’єднання українців у Польщі у 1990 році відбувалися тематичні «Круглі столи», що їх також  ініціював Мирон, ми з товаришами з нашого театру «Контакт» брали участь в обговореннях у Ґданську та Варшаві. Мені запам’яталася співпраця з Мироном також тоді, коли треба було перевезти кілька комп’ютерів із Польщі до України – для українських дисидентів. Він запропонував допомогу, завдяки ньому обладнання ціле і неушкоджене потрапило до адресатів у Львові та Києві. З того часу наші контакти дедалі частішали – особливо після того, як Мірек Чех запропонував мені у 1992 році переїхати до Варшави на постійну роботу. Відтоді я природнім чином почав співпрацювати з Мироном вже у процесі реалізації конкретних ініціатив ОУП. Ми з ним  дуже швидко знайшли спільну мову, були на одній хвилі і чудово одне одного розуміли.

Фестиваль української культури у Сопоті

Так, коли я познайомилася з вами обома у 1996 році, Мирон був головою Об’єднання, а ти – секретарем. Я з ніжністю згадую цей час, адже тоді завдяки вам обом ОУП стало немовби моєю родиною. Як на практиці виглядала ваша співпраця?

Він від самого початку давав мені широке поле для активності. Після першого з’їзду Об’єднання для Мирона почалося життя, на 100% зайняте ОУП – організаційними та фінансовими справами, виданням «Нашого слова», проблемами, які часто несподівано з’являлися «із дня на день». Постійно виникали якісь нові питання, до вирішення частини яких Мирон намагався мене залучати. Подією, яка нас найбільше зблизила, був Фестиваль української культури 1995 і 1997 року в Перемишлі. У ті роки я багато годин провів із ним у машині на трасі Варшава-Перемишль та на зустрічах, переговорах із міською владою, перемиським воєводою, перемовинах із очільниками культурних установ у місті. Я багато чого від нього навчився. Передусім – як не піддаватися, бути послідовним, як формулювати аргументи під час переговорів тощо.

У випадку фестивалів у Перемишлі співробітництво з Мироном було для мене абсолютно новим досвідом. До того часу настільки тісно я співпрацював тільки у Ґданську із ровесниками або у Пласті з молодшими за мене людьми. Тут же часто була робота і присутність 24/7, багато нових речей із різних сфер, нерідко – складні проблеми, яких я не знав раніше. Спокій, який мав у собі Мирон, віра та цінності, які він сповідував, були для мене дуже важливим уроком. Під час підготовки фестивалів ми зіткнулися з опором міської влади й зволіканням воєводи Станіслава Байди, нападками кресово-комбатантських середовищ на Об’єднання, провокаціями націоналістів особливо проти Фестивалю української культури в Перемишлі 1995 року. Ми з Мироном були в центрі цих подій, постійно брали участь у перемовинах, дискусіях, розробленні стратегії Оргкомітету фестивалю. Напруга, яка мала місце тоді, дуже часто вимагала швидкого мислення, нестандартних дій, які би дозволили знайти вихід із ситуації. Мирон це робив досконало. Він умів те, що мало хто вміє – визначати завдання, володів також хистом передбачення. Його організаційний талант був, здавалося, відчутний фізично – я бачив, як він зосереджувався, реагував. У такі хвилини він зазвичай мало говорив – зосереджено обмірковував, як і що слід зробити. Максимум – увечері підбивав підсумки разом із тими людьми, яким довіряв і з якими довше працював. Водночас він був відкритий до пропозицій від інших, також від мене, умів слухати. Не було так, що він відразу знав, як варто чинити – але коли вже брався до роботи, був неймовірний якраз завдяки тому, що діяв без вагань, у нього все вже було обдумане, він не зупинявся на півдорозі.

Мирон Кертичак з Борисом Тарасюком, Міністром закордонних справ України

А ситуація – не лише з фестивалями у Перемишлі  – неодноразово була, на жаль, у багатьох сферах дуже складною. Бувало небезпечною. Змінювалися  також обставини, у яких функціонувало усе  Об’єднання, – внутрішні та зовнішні, політичні та фінансові, змінювалася атмосфера навколо українців у Польщі. Договори про реалізовані ОУП проєкти часто не підписували вчасно, чиновники нерідко вводили керівництво організації в оману, не надто переймалися, звідки воно візьме гроші на зарплату працівникам, оренду приміщень, проведення запланованих заходів. Людей, які би прихильно ставилися до меншин, було не так багато. Бути головою ОУП було і залишається постійним управлінням дефіцитами, постійним шуканням додаткових ресурсів для проєктів ОУП, мисленням у категоріях усієї організації та громади, а не якоїсь виокремленої громади чи структури, активністю у дуже широких  сферах.

Мирон мислив комплексно, але не всі в Об’єднанні це уміли. Він постійно відчував відповідальність за ОУП і за людей. В організації від початку працювали різні активісти – старші й молодші, з досвідом і без, з різними темпераментами. За старим звичаєм, якщо щось було не так, за провали та труднощі відповідала «Варшава», тобто  Головна управа. Недостатнє фінансування означало теж звільнення з роботи людей, які роками працювали, ще з часів УСКТ. Простих рішень часто не існувало. До цього додавалося те, що частина активістів на місцях інколи не розуміла серйозності ситуації. Дехто мав досвід діяльності в інший період і за інших умов, часто ці люди не розуміли і, що гірше, не хотіли розбиратися у нових правилах та вимогах фінансування проєктів, реалізованих неурядовими організаціями національних меншин за кошти від Мінкультури. Мирон мислив системно – як підвищувати престиж Об’єднання, якість організованих ініціатив та кадрів організації, як контактувати з поляками. Він не завжди знаходив розуміння навіть серед частини людей із його покоління.

Мирон поважав людей, мав до них винятковий підхід. Я багато від нього вчився –  зокрема й смирення, того, що часом не вийде «раз-два і готово». Перед важливими зустрічами ми радилися: хто що бере на себе, визначали тактику. Він був лідером зовсім іншого типу, ніж багато людей із Об’єднання, з якими я познайомився. Чимало з них мали інший різновид лідерства: деякі немовби створювали навколо себе величезний «тиск», серед їхнього оточення виникав порожній простір, у якому не було  багато місця для активності інших.. Це, свою чергою, спричиняло велике навантаження на одну особу – в результаті багато завдань, втома, і те, що аналітики неурядового сектору визначили як «самотність лідера». Мирон натомість – і як секретар, і як голова Об’єднання – умів заохочувати до співпраці дуже різних людей, був відкритий до пропозицій.

Додам кілька слів від себе. Як ти пам’ятаєш, ми спершу познайомилися з тобою тільки удвох, і разом почали робити різні речі задля доступу національних меншин до медіа – це був перший період. Тоді я зустрілася вже і з Мироном, багато ідей ми реалізовували у погодженні з ним. Для мене також однією з найважливіших його рис була власне відкритість до пропозицій щодо діяльності, зацікавленість нашими ідеями. Я не пригадую, щоби він колись відповів на якусь ініціативу, мою чи нашу: не робимо цього.

Ти згадував про те, що, зосереджуючись на проблемі, він мало говорив, а потім мав готову ідею. У зв’язку з цим мені згадалася ситуація з 2002 року, коли відбувалися пам’ятні заходи до 55 річниці акції «Вісла». Пов’язані з цим урочистості ми організовували спільно: ОУП та Польсько-український форум, членами якого ми всі були – так званий «перший» форум. Головною подією була виставка у Варшавському історичному музеї, для якої Мирон передав також власні родинні фото. На відкритті виставки він виступив із неймовірною промовою, яка роздратувала, зокрема, Марека Сівця – тодішнього очільника Бюро національної безпеки, і ще кількох людей із Союзу демократичних лівих сил (пол. SLD). Я питала його про цей виступ – Мирон відповів, що кілька днів ходив і думав про це, але нічого не записував, обмірковував, нікого не попереджав про те, що збирається сказати. Уночі напередодні відкриття, 28 квітня, він сів і написав. Здивував усіх тим, що, оскільки був людиною діалогу, дехто робив із цього висновок, що Мирон також поступливий щодо українських історичних питань – а це був виступ дуже принципової людини.[1]

Я звернула також увагу на ще одну його особливість: він за кожної нагоди старався співпрацювати з іншими національними та етнічними меншинами, завжди ставав на захист усіх громад і шукав серед них союзників. Розшукував їх також у польських колах, цінував співпрацю з тими, хто приєднувався до спільних дій. Зрештою, це вас обох також єднало…

Про те, що ти згадала, варто розповісти детальніше. Існує феномен таких людей, які функціонують у неурядовому секторі – відповідно, не є частиною адміністративної чи політичної системи, а залишаються у середовищі, у якому креативність, вміння пристосуватися до нової ситуації є необхідними. Мирон, який не мав перед тим великого управлінського досвіду у цьому – не керував організаціями, хоча був суспільно активною людиною, але ж це не те саме – швидко увійшов у нову роль. Він працював журналістом, фоторепортером, 1990-го його вибрали секретарем Головної управи, і від 1996 до 2006 років був головою організації. А це були складні часи, динамічні, повні викликів та змін, необхідності реагування на різні ситуації, з якими треба було справитися. Разом із Юрієм Рейтом – до 1996 року головою Об’єднання – вони отримали у новоствореній організації у спадку після УСКТ багатьох людей, які не встигали за змінами, бо все своє зріле життя функціонували в іншій системі. Вони звикли, що всі настанови отримували від керівництва, ніхто особливо не вимагав від них самостійності, радше навпаки. Відповідно, у часи ПНР Мирон не мав шансів познайомитися із практиками управління неурядовою організацією, мусив вчитися цього з нуля – і зробив це дуже швидко. У пришвидшеному темпі він опановував речі, яких раніше не робив: бухгалтерію, написання проєктних заявок та управління проєктами і командою. Ще одна виразна його риса – бажання вчитися новому, аби краще розуміти та керувати організацією. Він охоче тренувався, знайомився з іншими структурами, брав участь у курсах Гельсінської спілки з прав людини, пішов на післядипломні навчання до вишу.

Мирон постійно був у роз’їздах, подорожував по всій Польщі, звідки бралася ця потреба постійного контакту з людьми?

Мирон часто вирушав у так званий «терен», аби бути там, підтримати, подбати про якість того, що роблять люди Об’єднання. Він займався усім: керуванням організацією, пошуком фінансування, організацією культурних фестивалів, але також – питаннями ексгумації загиблих в Бірчі, презентуванням справ меншин на засіданнях сеймових комісій чи під час двосторонніх міждержавних польсько-українських нарад. Для нього завжди важливо було бути скрізь, де є така потреба. Він старався зустрічатися з людьми, розмовляти, «приголублювати» активістів, допомагати їм. Тому його смерть не була «тільки» відходом голови, на місце якого потім прийшов хтось інший. Це була втрата, яку ми відчули на дуже багатьох рівнях, й ще довго після його смерті відчували.  Зокрема його бракувало як керівника ОУП-практика з великим практичним досвідом й вміннями, бракувало його також і на рівні зовнішніх зв’язків з іншими неурядовими організаціями, й на рівні контактів з адміністрацією. Людям, які залишилися у Головній управі, та мені особисто бракувало його вміння швидко вчитися, занурення у питання управління людьми та фінансами, мотивування людей, мислення на перспективу.

Мирон був опорою – наприклад, коли ти відчував, що не справляєшся. Він умів також розмовляти з державною адміністрацією – з позиції не людини, яка про щось просить, а рівноцінного партнера, адже він апелював до головного, знав законодавство, що стосувалося діяльності неурядового сектору, у розмовах використовував точні та посутні аргументи, мав також хист вести переговори. Саме тому його вибрали першим головою Спільної комісії уряду та національних і етнічних меншин. Зрештою, також і через те, що він майже як єдиний  з середовищ меншин під час роботи над законом про національні та етнічні меншини стежив за деталями, у яких більшість лідерів меншинних організацій не особливо розбиралася. Коли були спроби впроваджувати шкідливі для наших організацій та громад правові чи політичні розв’язання або коли влада не дотримувалася рішень, Мирон умів надихнути і згуртувати очільників інших меншин, аби приготувати план дій, бити на сполох.

Він умів думати наперед, саме він насправді випрацював концепцію місії, статут і структуру інституції, покликання якої мало бути великим кроком уперед в ситуації нашої громади – Центру української культури. Вів перемовини щодо цього, шукав союзників, переконував. Потім це стало темою його дипломної роботи, коли він пішов здобувати післядипломну освіту у Головній торговій школі. Цей проєкт брав до уваги як специфіку культури меншин, так і умови існування їхніх організацій як неурядових структур, недоліки тодішньої та сьогоднішньої систем їхньої підтримки та фінансування з боку польської держави. Цей проєкт, як він розумів,  мав на меті створення  кращих умов для збереження української мови та культурної ідентичності українців Польщі. Він мав  покращити умови, зокрема фінансові, та роботу тих, кому питання розвитку українства у Польщі були небайдужі. Описаний у дипломній роботі Мирона проєкт був цілісним. На жаль, через те, що польська влада не хотіла ухвалювати рішення про створення інституції меншинної культури, ініціативу до сьогодні не вдалося реалізувати – у результаті ми опинилися у своєрідному тупику.

Цікаво, що Мирон при всій своїй раціональності, вмінні структуризувати був також романтиком – наприклад, обожнював українську поезію…

Він прекрасно розбирався у поезії та загалом в українській літературі. Часом його вдавалося вмовити щось продекламувати, він знав дуже багато віршів Ліни Костенко, поем – напам’ять. Попри те, що вивчав точні науки, він мав абстрактне мислення, цікавився історією, культурою. Мав дуже широкі горизонти. Великою пристрастю Мирона була фотографія, особливо присвячена увіковічненню стану української спадщини на території південно-східної Польщі та документуванню активності нашої громади. Сьогодні це не виглядає чимось оригінальним, але у часи ПНР, коли багато церков знищували, а ті, що вціліли, все одно перебували під серйозною загрозою руйнування, були перероблені під господарські приміщення або римо-католицькі костели – у ті часи така діяльність була дуже важливою. Як відомо, у 1944-1989 роках з польсько-українського прикордоння «зникало» багато цінних сакральних об’єктів, українську культурну спадщину намагалися різними способами стерти. Стан побудованих українцями будівель був табуйованою темою для широкого загалу польського суспільства. Фотодокументація цього спадку відіграла дуже важливу роль для процесу збереження ідентичності українців у Польщі і не тільки – також тих, українців які опинилися в Канаді та США.

Невипадково у виданому на Заході альбомі, який почасти також  вплинув на формування самосвідомості та знань багатьох українців, – «Церква в руїні» [2] – були світлини його авторства. Це була дуже важлива, переломна публікація, присвячена реальному стану пам’яток матеріальної культури у Польщі, церков південно-східної її частини. Альбом вийшов у дуже якісному редакторському опрацюванні, з масштабним вступом й детальною інформацією на тему історії та значення кожного об’єкту. Публікація з’явилася ще наприкінці ПНР, тож її вагомість була подвійною. На початку 90-х років у Польщі  книг такого типу майже не виходило друком.

Віктор Ющенко та Мирон Кертичак

Чим, на твою думку, Об’єднання українців у Польщі та українська громада завдячує Миронову Кертичаку, яким був його вклад?

Я думаю, що дуже багато чим, передусім тим, що без Мирона важко собі уявити життя української спільноти у перехідний період, умовно кажучи – від УСКТ до ОУП, тобто наприкінці 80-х та упродовж усіх 90-х років. У нашому середовищі тоді панувала ейфорія, виникало багато українських організацій, від частини з яких, до слова, сьогодні не залишилося жодного сліду. Деякі люди були переконані, що отримали в руки ключ «до вічного щастя» нашої громади. З’явилися «ура-патріоти», «вожді», готові надавати сертифікати з патріотизму та пред’являти усім з ними незгідними гучні звинувачення. Мирон був прагматиком, бачив, що у такій складній ситуації, коли старе руйнується, а нове ще не виникло, необхідна «командна гра», треба менше говорити лише шукати рішень. Він не грався в ораторську майстерність, аукціони «хто тут більший український патріот» – Мирон був практиком, зосередився на побудові команди, самоосвіті, пошуках союзників. Він також чудово відчував прагнення змін у середовищі, необхідність виходу української культури та самої організації з формату світлиць на «широку воду».

Саме тому він працював над тим, аби центральні заходи Об’єднання – Фестивалі української культури (у Сопоті та Перемишлі), Ярмарки і інші – були захопливими, мали професійний виконавчий рівень, сценографію, озвучення, режисуру тощо. Це все вимагало не тільки більших коштів, але й спільної роботи людей з Об’єднання і не лише. З усвідомленням цього елементу у частини наших людей бувало по-різному. Так само – і з розумінням, які виклики стоять перед керівництвом ОУП, особливо у ситуації постійних змін на рівні польських державних інституцій, зростання антиукраїнських настроїв чи навіть звичайної відсутності розуміння ситуації з боку чиновників, від яких залежали конкретні рішення. Мало хто усвідомлював відповідальність, яку брали на себе Юрій Рейт, коли він був головою, та Мирон Кертичак, коли також став на чолі організації. Мирон рідко зневірювався, не закривався у собі, пояснював, переконував, шукав розв’язань. Бачив також необхідність активного діалогу з владою – депутатами Сейму, експертами та чиновниками різних рівнів адміністрації. Важко уявити, як би виглядали різні фундаментальні для нас речі, як вже згаданиймною закон про національні та етнічні меншини, фінансування діяльності меншинних організацій – якби не Мирон і не те, як він стежив за цими питаннями та виступав із конкретними пропозиціями. 

Те, що Об’єднання вийшло на міжнародну арену, налагодило добрі зв’язки з Україною, діаспорними структурами, вміло будувало імідж українців Польщі – це теж великою мірою його заслуга. Він мав рідкісний серед українців дар мислення та дій у категоріях загального блага та планування на перспективу. «Погані язики» закидали йому, що він технократ, «думає структурами». Це абсолютна маячня. Мирон бачив живих людей, був відкритим до них, але також знав, яка його роль в ОУП, що важливо – інколи теж дуже наперед добачав загрози. Для мене він був людиною цінностей і довгої дії, а не одноразового «феєрверку». Завдяки цьому його мисленню, вмінню притягувати людей Об’єднання функціонувало 30 років, хоча весь час з’являлися ідеї «покінчити» з нами, були також  «відцентрові» дії – спрямовані на те, аби не існувало сильної загальнопольської організації української меншини у Польщі. Зовнішні впливи, спрямовані на руйнування ОУП, були є і будуть, але залишмо цю тему.

Мирон був для тебе дуже близькою людиною – не тільки лідером української громади і головою Об’єднання. Що у людському вимірі дало тобі багаторічне спілкування з ним?

Насправді Мирон був для мене чимось на кшталт турботливого батька, доброго вчителя й поводиря. Це у жодному випадку не перебільшення – я неодноразово саме так це відчував. Коли я мав проблеми з квартирою чи грошима, він міг дуже по-простому запропонувати допомогу, щось порадити.  Навіть коли я піддавався злості, був надто різким, робив помилки – він не відмовлявся від мене, не карав. Часом він умів одним реченням показати, що я неправий, але при цьому він не принижував мене, не вдавався до «високих тонів». Мене завжди захоплювала його відкритість до ідей інших, давання шансів та віра в людей. Саме так було. Він був також протилежністю фанатика чи відірваного від життя догматика. Коли на чергових з’їздах нашої організації  обиралися нові Головна управа і Головна рада, Мирон завжди довіряв вибраним членам статутних органів нашої організації і вірив, що разом вдасться працювати, щоб ОУП була сильною та ефективною організацією. Він вірив у те, що люди використовуватимуть свій мандат довіри для роботи в громаді найкраще, як уміють. Він ніколи не був упередженим до когось.

Перебування поруч із ним і робота були дуже комфортними. Тоді я відчував, що Об’єднання – це не лише організація, робота, що окрім справ, якими ми займалися, нас поєднує щось іще – дружба. Я бачив, що завжди можу йому довіряти, що він мене не обманюватиме та не нехтуватиме мною. Він умів також бути, звичайною, близькою людиною. Я досі пам’ятаю так, ніби це було вчора: ми разом із моєю дружиною Івоною та його доньками Анною і Наталею під час літніх канікул «підкорюємо» у Бесикдах (пол. Бєщадах) Царинську полонину, потім у домику в селі Мучне із його дітьми та дружиною Марією проводимо довгі вечори та ведемо розмови, в яких багато було і про українство, й про особисте. У цьому не було нічого «на показ», не було дистанції.

Мені також подобалося в Миронові те, що він умів щиро радіти, коли щось вдавалося, коли приходив успіх – він був з людьми, тішився, коли було погано – намагався додавати іншим сили. Я знаю також, що, попри абсолютний професіоналізм у роботі, Мирон був також дуже вразливою людиною, знаю, як сильно йому боліла нечесна поведінка частини активістів ОУП. Він дуже через це переживав, але не мав звички скаржитися чи жаліти себе. Може, це й погано, бо потім, коли проблеми накопичилися – заборгованість Об’єднання, конфлікти на місцях, які перекидали на нього деякі наші лідери, зовсім не беручи до уваги того, що на одну людину цього може бути забагато – у нього стався інфаркт, а потім іще один.

Мирон Кертичак під час Помаранчева революція у Києві

Мирон Кертичак раптово помер у січні 2006 року. Його смерть стала для Петра Тими і для близьких людей з оточення Мирона – також і з польських середовищ, як для мене – великим ударом і залишила по собі пустку – яку вже ніхто ніколи не заповнить…

Текст є скороченою версією розмови – частини видання, яке цього року готується до друку у видавництві «Obraz/Słowo/Terytoria». Робоча назва книги-інтерв’ю Ізи Хруслінської з Петром Тимою – «Бути українцем у Польщі».

Фото з архіву Об’єднання українців у Польщі


[1] 55 rocznica Akcji ‘Wisła’ (wyborcza.pl) przemówienie Mirona Kertyczaka.

[2] Iванусів О. В., Церква б руїні. Загибель українських церков Перемиської єпархії, St. Catharines 1987 [О. W. Iwanusiw, Church in ruins. The demise of ukrainian churches in the eparchy of
Peremyshl].

Поділитися:

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*
*