ІНТЕРВ’Ю ■ №40, 2018-10-07

Герой цієї розмови — богаторічний діяч української громади у Кракові. Роман Любинецький, а так його звуть, був головою краківського гуртка Об’єднання українців у Польщі протягом майже 15 років. Зараз він вже не належить до ОУП, але все одно залишається активним членом української громади у Польщі. Ми поспілкувалися з ним про його роки головування, спостереження та думки щодо життя української громади тощо.

Роман Любинецький

Усі чинні члени управи краківської ланки Об’єднання українців у Польщі — голова Маргарита Цюрик, секретарка Олександра Михайленко, Денис Пилипович – сьогодні відсутні, натомість ви їх заміняєте і виконуєте їхню роботу. Незважаючи на те, що ви вже не є головою краківської ланки ОУП, ви все одно залишаєтеся активним?

Я не є головою вже кілька років. Нехай би інші показали більшу активність: я даю простір – будь ласка, робіть, що
хочете. А виходить, що часом треба заступати когось, заміняти.

Ви залишаєтеся із власного бажання чи з примусу? Чи ви полишили б усе, якби мали можливість?

Я тут за власним бажанням, за потребою серця. Тут ніхто нікому не платить за суспільну діяльність. Треба мати ще якусь професію, щоб якось жити.

Ви були головою краківського гуртка ОУП від 1998 по 2013 рік, це довгий період часу.

З короткою перервою. Натомість активну діяльність я почав давно, ще зі студентських часів, а це було у 60-х роках. Я почав вивчати правознавство у Кракові. Працюю юристом-консультантом як штатний працівник.

Розкажіть, звідки ви, бо це важливо для українців з громади.

Я родом із Перемишля. Це найкрасивіше місто польсько-українського пограниччя. (Посміхається). Мої батьки походять з міста Ходорів біля Львова, але так склалося, що вони приїхали сюди до війни, а у 1945 р. опинилися в Перемишлі. Повертатися до Ходорова батьки не хотіли – там уже була сталінська влада, тож вони залишилися в Перемишлі. Я закінчив там початкову школу, ліцей. Я живу в Кракові ще зі студентських років, але підтримую контакт із Перемишлем. Дуже часто туди їжджу, у мене там залишилися далекі родичі, часом буваю там на урочистих святах, їду на могили батьків на цвинтар. На святі – ювілеєві 325-ліття поєднання перемиської єпархії з унією (відзначалося 9 вересня – прим. авт.), мене якраз не було, я був на відпочинку у санаторії на іншому кінці Польщі, тобто в Свиноуйсьцю. Окрім цього, я маю сентимент до Перемишля.

Як виглядала українська спільнота у 50-ті роки у Перемишлі?

Тоді тільки завершився період терору та переслідувань. Відродження української спільноти пов’язане з появою Українського суспільно-культурного товариства (УСКТ). Тих людей я в більшості знав, хоча сам тоді був ще школя-
рем. Всюди, де жили українці, а вони жили тоді по всій Польщі, люди почали піднімати голови, почали домагатися
своїх прав: щоб можна було вільно розмовляти своєю мовою, щоби була своя відправа у церкві, щоб загалом була церква. Усе це з’явилося разом із появою УСКТ. Ці тенденції були пов’язані з політичною ситуацією в Польщі, а також
із тим, що відбувалося тоді у Радянському Союзі, так званим 20-им з’їздом Компартії, на якому виступив Хрущов. Люди не відразу почали бути такі відважні, все відбувалося поволі. Не лише в 1957 чи 1958 р., але й пізніше, протягом усього періоду Владислава Ґомулки до 1970 р., крізь цілий період Ґєрека до 1980 р. Польща мала, властиво, бути
мононаціональною. Усе, що робили діячі УСКТ у той час, було діяльністю опозиційною: вони демонстрували, що існує менша чи більша, але якась [окрема не польська] громада людей.  Належить пам’ятати, що тоді не було ані українських книжок, ані словників, ані підручників для школярів. Вони почали поволі з’являтися вже після 1958 р. Тобто увесь період від 1945 по 1958 р. – 13 років – ми були у повному підпіллі.

Ми завжди були суб’єктом зацікавлення спеціальних служб Польської Народної Республіки. Лише кільканадцять років тому ми змогли дізнатися, хто співпрацював із тодішньою Службою безпеки, чи, радше, Урядом безпеки, а кого переслідували. Важко говорити про всіх людей, які жили в Кракові. Можу назвати одне прізвище – Лев Ґец, відомий графік, художник. Польський Уряд безпеки переслідував його від 1945 по 1957 чи 1958 рік. Дійшло до того, що вони з дружиною хотіли закінчити життя самогубством. І жінка дійсно померла, а його врятували. Але потім він увесь час був під наглядом. Тепер в Інституті національної пам’яті Польщі зберігаються його спогади, документи, деякі історики цим цікавляться. Лев Ґец під час війни був, між іншим, директором нашого музею в Сяноці. Після війни він поселився у Кракові. Наприклад, тут він намалював з 300, може, навіть 400 графік «Краківське подвір’я»: не фронтони будівель, а стіни зсередини, зі сторони двору. Майже всі роботи він подарував місту. Похований він на Раковицях у Кракові.

Багато інших наших людей також викликали на «розмови». Служба безпеки передусім використовувала донощиків, я знаю, може, не всіх, але декількох. Ми знали, що за нами стежать, але не робили нічого «антидержавного». Натомість сам факт, що ми існували, що ми жили як українці – це був знак спротиву офіційній ідеї, що в Польщі є тільки поляки. Ну бо євреїв нема тому, що їх німці вимордували, українці виїхали або розчинилися як в морі. Тож УСКТ у цій справі мало великі заслуги. То були часи таких видатних діячів, як Омелян Верхола, колишній член Українських Січових Стрільців, голова тутешнього гуртка УСКТ з 1958 до 1977 р., Стефан Вербовий з 1978 до
1980 р., Роман Андрухович голова гуртка з 1981 до 1997 р., Марія й Михайло Шлянти та багато інших.

А як ситуація виглядає зараз?

Мене дуже хвилює ця велика міграція заробітчан з України. І мені трошки сумно, що молоді освічені люди після школи та університетів виїжджають працювати в діаспорі на еміграції, на чужині. Через це Україна дуже багато
втрачає. А з іншого боку, українці, які живуть у Польщі десятки років, повинні трошки допомагати, мають дати якусь підтримку прибулим. Люди це роблять, це відчувається: десятки поранених на Донбасі хлопців лікувалися
в Польщі, і наші люди допомагали їм ліками, одягом, грошима тощо. Звісно, тепер у цьому відіграє велику роль і
українське консульство у Кракові.

Але ситуація зараз така, що у Польщі живе близько півтора мільйона українців, дехто каже, що лише у Кракові їх – до 30 тисяч. Це вже велика група людей. Ми не маємо ані змоги, ані грошей, щоб допомагати стільком людям. Часом випадково хтось до мене звернеться, випитає, як можна залагодити ту чи іншу справу, я намагаюся допомогти.

Повернімося до української громади за радянських часів. Якою вона була у той час? Дитиною у Перемишлі ви розмовляли українською мовою? Там була церква?

Ні, в ті часи, коли я був дитиною, люди розмовляли тільки польською, тому що всі боялися. Деякі, можливо, у себе вдома розмовляли українською, але це були винятки. Якщо навколо твого помешкання було ще 10 квартир, можна було зіткнутися з осудом. Натомість між собою, зустрічаючись, ми розмовляли вільно. Але для цього потрібні були відповідні обставини.

Я тут за власним бажанням, за потребою серця. Тут ніхто нікому не платить за суспільну діяльність. Треба мати ще якусь професію, щоб якось жити.

А ваші батьки зберігали українську культуру, розмовляли з вами українською?

Як я був дитиною, мої батьки розмовляли між собою українською тоді, коли не хотіли, щоб я про щось дізнався. Але
я все розумів.

А як ви вивчили українську мову?

Сам навчився, бо мав таку потребу. Ніхто мене не змушував. Спочатку мама трошки мені допомагала. Але до нормальної школи я не ходив, українську мову систематично не вивчав. Тому всього, чого я досягнув у цьому,
я досягнув власними силами.

Де ви тоді зустрічалися з українцями? В підпільній церкві чи у якійсь криївці?

Коли з’явилася церква, ми могли вільно до неї ходити. Там можна було познайомитися зі своїми людьми. Це був 1957 рік. Останній священик тих часів – отець Сильвестр Крупа, колишній парох в селі Журавиці біля Перемишля. Вони з дружиною і донькою жили на тій же вулиці, що й ми – на вулиці Словацького у Перемишлі. Коли він помер, відбулися дуже великі похорони. Мій тато сказав: «ніби якийсь владика». Бо, дійсно, попрощатися з ним прийшло дуже багато людей. Він похований на цвинтарі на вул. Словацького. Для мене ця людина була символом.

Другим символом у Кракові, коли я приїхав сюди на навчання, став отець Микола Денько. Тоді він уже був засуджений на 12 років ув’язнення. Його звільнили у 1956 р., а від Різдва 1958 р. він почав служити нашу літургію в костелі св. Катажини, там, де йому дозволили, у повністю знищеній каплиці, яку він відремонтував.

І в Перемишлі, і в Кракові було також УСКТ, куди можна було прийти чи то на Маланку, чи на якийсь шевченківський концерт, чи якусь річницю Івана Франка, чи організувати дитяче свято тощо. Це була нагода зустрітися, порозмовляти один з одним, довідатися про якісь новини.

Як ви оцінюєте спільноту українців у Перемишлі у ті часи й тепер?

Я не хочу оцінювати. Я думаю, наша громада у Перемишлі робить те, що в їхніх силах. На першому місці, окрім
церкви, я б поставив нашу школу. Це зусилля багатьох вчителів, педагогів, людей. Наприклад, в 90-х роках я був
вражений, коли довідався від Марії Туцкої, що вони мають спеціальний кабінет з комп’ютерами, щоправда, старими і з кінескопічними лампами. Тоді у польських школах такого не було, а вони вже мали такий клас, куди діти могли прийти вчитися працювати на комп’ютері.

Але зараз українські школи, зокрема у Перемишлі, стикаються з багатьма труднощами.

У цих школах небагато дітей з української громади – це факт. Але при нашому розпорошенні, при тому, що ми живемо не компактно, а, власне, в діаспорі, ті школи важко заповнити дітьми. Як може дитина з Кракова, якій кільканадцять років, поїхати до Перемишля або до Лігниці, щоб навчатися в ліцеї?

Я бачу потребу конкретної співпраці між школою, церквою та об’єднанням, про що я говорю вже багато років. Не завжди це виглядає так, як хотілося б.

А чому немає співпраці між цими трьома інституціями?

Співпраця є, але не така, якою я собі її уявляю.

Як вона мала б виглядати?

Наприклад, у Кракові ми сидимо в підвалі, який є власністю церкви. Коли я був головою управи, я думав, що це приміщення можна взяти в оренду і зробити приміщенням об’єднання. Підкреслюю – орендувати, не купити. На жаль, владнати це мені не вдалося.

Чому?

Не знаю. Бачите, я можу сюди прийти, і ми неодноразово робили тут зустрічі. Але у цьому приміщенні поміститься максимум 60, може, 70 людей. Часом треба мати своє приміщення, щоб можна було організувати, приміром, бібліотеку. Натомість зараз це все – в руках церкви, священиків, а ми не маємо права користуватися приміщенням як повноправний орендар.

Така проблема, я знаю, існує ще в кількох наших осередках, де церква, наприклад, відбудована заново. Всі тоді розуміли, що церква облаштовує приміщення на власні потреби. Та все ж краще, щоб якийсь підвал чи інше приміщення були в руках у світських людей. Але церква стоїть на своєму, що все має належати пароху чи священику. Це мені не подобається, я завжди про це говорив.

З якими ще проблемами ви, як голова ланки ОУП, стикалися? Якою є специфіка української спільноти у Кракові?

Українці, які живуть тут довгі роки – це одна громада, а ті, які приїжджають – окрема. Буває і таке, що приїжджають люди, які засновують тут свої підприємства, мають сили і здоров’я дати роботу і полякам, і нашим людям – це мені дуже подобається. Але більшість – це люди, які шукають роботу за будь-яку ціну, бо в Україні її нема.

Загалом в українській громаді у Кракові головною проблемою є низька активність людей, а також тих діячів, які хочуть бути діячами. Мова йде не тільки про те, щоб бути обраним головою управи, але й про те, щоб присвятити цій діяльності трошки свого часу. А з цим управа має проблеми. Кожен ставить на перше місце ту свою роботу, де може щось заробити. Ми не маємо жодного штатного працівника, ніколи й не мали. Треба намагатися все ж таки плекати свою традицію.

Є нові організації, наприклад, фонд пані Олександри Запольської, яка також робить дуже багато цікавої роботи, але співпрацює з нами лише частково, з нами має, скажімо, вільний контакт. Вона приходить сюди до нас, ми часом заходимо до неї. У неї є якесь приміщення, вона створила фонд і намагається там плекати і культурну, і суспільну діяльність для людей з України, для теперішніх мігрантів.

Ні, в ті часи, коли я був дитиною, люди розмовляли тільки польською, тому що всі боялися.

Які у вас відносини з Варшавою, з головною управою ОУП?

Не можу вам сказати з огляду на те, що я вже не очолюю краківську управу. Я – лише член ревізійної комісії. А які вони там мають контакти – я не орієнтуюся.

А за ваших часів?

За моїх часів були дуже гарні контакти, я не нарікаю. Я ніколи не вимагав більшого, аніж вони могли дати. Варшава не надавала фінансову чи матеріальну допомогу, бо таких можливостей головна управа не мала. гроші, які
в них були, мусили віддавати гурткам з більшою кількістю людей.

А Краків не був численний?

Цікава справа, знаєте. У 60-70-х роках у списках членів УСКТ налічувалося, може, 150 людей. А тепер я не знаю,
чи наше об’єднання має з 50 членів, чи ні. Коли у 70-х пан Верхола розповсюджував «Наше слово», то отримував 50
примірників, а тепер я розповсюджую газету і маю 25 примірників.

І всі примірники розходяться, чи кілька залишаються?

Ні, це все передплата. У Перемишлі був такий пан Лазорко, який мав при церкві свій кіоск, де продавав цікаві книжки і «Наше слово» також. Він, здається, теж розповсюджував передплатні примірники газети. Але він, на жаль, помер рік чи півтора тому. Раніше більше людей хотіло мати свою пресу. А зараз стало важче – може, через
те, що настала ера Інтернету. Але я люблю тримати в руках паперові примірники.

Ми відчуваємо відсутність постійного кореспондента з Кракова. Може, тоді «Наше слово» частіше писало би про те,
що відбувається у Кракові. Таким хронікарем колись був Роман Андрухович.

Наскільки я розумію, на вашу думку, українська спільнота у Кракові перебуває у певній кризі, оскільки нові українські мігранти та стара українська громада не гуртуються? Також активність та діяльність української спільноти тут зменшується. Ви почуваєте себе трохи покинутими і самотніми через те, що між головною управою та Краковом не налагоджено тісного контакту? Чи бачите ви якесь майбутнє спільноти?

Криза завжди була. Свідомі люди завжди думали: чи ми, українці, не зникнемо з Кракова за 20 чи 30 років? Я не хочу бути настільки песимістичним, бо як-не-як, наша українська громада в Кракові існує вже 240 років. Я сподіваюся, що ми й надалі будемо якось триматися. Важко сказати, чи люди у майбутньому будуть більш свідомі та
активні, але я маю надію, що так. Я розумію, що деякі українці приїжджають у Польщу, щоби порвати з власним корінням.

А чи не у тому справа, що в українській громаді теж відбувається повільна асиміляція? Не тільки українські мігранти відмовляються від власного коріння?

Звісно, асиміляція – це дуже небезпечне явище. Я з тих людей, які намагаються переконувати інших у тому, що
треба плекати свою культуру, традицію, історію.

Поділитися:

Категорії : Розмова

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*