ПОГЛЯДИ ■ №2, 2019-01-13

Навчання української мови в Білостоці проводиться лише 15 років. Хоча на заняття ходить порівняно невелика кількість дітей (цього року української вчаться 54 учня), увесь час виникають нові пункти. У 2003 році в столиці Підляського воєводства організували першу міжшкільну групу для українських дітей, у 2008 році української мови почали вчитися учні Громадської початкової школи св. Кирила і Мефодія, через п’ять років вдалося організувати заняття для дошкільнят. Цього навчального року українську мову почали вивчати діти з початкової школи № 9 в Білостоці. Можливо, невдовзі з’явиться черговий пункт – при православному садку «Ангелки». З більшістю білостоцьких дітей працює молода вчителька Олександра Іванюк, керівниця фольклорного гурту «Добрина». Вона розповіла «Нашому слову» про особливості своєї роботи в Білостоці.

Людмила Лабович: Як сталося, що ти почала працювати вчителькою української мови?

Олександра Іванюк: Все почалося понад п’ять років тому. Тоді з’явилася можливість створити українську групу при садку № 26. Складається так, що вчительок у Білостоці – дуже мало. Я тоді якраз навчалася на другому курсі педагогіки Білостоцького університету та отримала пропозицію проводити заняття. Я починала як волонтерка, а закінчивши навчання, могла сама вести групу.

Під час волонтерства я здобувала досвід, тому мені було легше, коли я вже сама почала вчити дітей української мови. Потім вдалося створити другу міжсадкову групу, з часом я перейняла міжшкільний пункт навчання при початковій школі № 9 у Білостоці. Працювала також в інших пунктах – заміняла вчительок у православній школі ім. Кирила і Мефодія в Білостоці та в Комплексі шкіл ім. Адама Міцкевича у Більську-Підляському. Зараз я веду заняття в чотирьох пунктах навчання української мови.

Найдовше ти працюєш з дітьми в міжсадкових групах при садку № 26 у Білостоці. Чим особлива робота у цьому пункті?

Коли ми тільки починали, треба було зібрати дітей, щоб створити пункт. Вийшло так, що єдиною можливістю став збірний пункт, до якого батьки привозили би дітей із різних садочків. Від цього залежить специфіка занять. Діти приїжджають до нас пізно пополудні, тому наші заняття – це навчання за допомогою ігор. Ми вчимося пісень, малюємо, печемо, робимо салати. Я намагаюся організовувати заняття так, щоб
вони були різноманітними.

Наскільки в роботі з дітьми допомагає те, що ти співаєш в українських ансамблях?

Думаю, спів дуже важливий. Я ж сама вчилася української мови через пісню. Спочатку я співала в «Гілочці» в Черемсі, потім в інших ансамблях – «Джерелі», «Слов’яночках», зараз в мене є свій колектив – «Добрина». Це дуже допомагає вести заняття. Адже можна не тільки вчити пісні з дітьми, але й організовувати музичні забави, пропонувати їм ігри, побудовані на співанках. Дітям це цікавіше, так їм легше вчити українську мову. Окрім того, так можна набагато краще підготувати їх до виступів.

Окрім садка, ти працюєш у міжшкільному пункті.

У міжшкільному пункті при початковій школі № 9 у Білостоці я працюю третій рік. Тут теж допомагає моє захоплення, але якраз у цьому пункті вчаться старші діти: не всі вони співають, тут треба інакше вести заняття, шукати цікаві матеріали, добирати теми, які би
відповідали зацікавленням дітей.

У міжшкільній групі є діти з українських сімей. Вони вчаться в різних школах і просто приїжджають до «дев’ятки» після своїх уроків. Це діти різного віку, вони вчаться у першому, четвертому, сьомому класі початкової школи, є навіть учні третього класу гімназії.

Багато цих дітей?

У міжсадковому пункті вчаться одинадцятеро малят, у міжшкільному
я маю лише шістьох учнів.

Вони знають українську мову?

У міжсадкових групах я вчу переважно дітей з українського середовища, хоча траплялися діти, які вчили мову «з нуля», бо не чули її вдома. Найчастіше батьки і дідусі розмовляють або літературною мовою, або підляською говіркою, тому діти мають контакт з мовою та пробують говорити самі.

У міжшкільному пункті є діти, які вже довго вивчають українську мову та вже добре розмовляють.

Ти згадала, що батьки деяких дітей розмовляють говіркою. Наскільки ти використовуєш у навчанні підляський діалект, чи вводиш місцеві елементи?

Так, я вводжу говірку, ми співаємо наші регіональні пісні. Я сама з Черемхи, ця говірка мені близька.

Підляські елементи дуже часто з’являються на майстер-класах, які я організовую. Нещодавно я вела майстер-класи в православній школі, їздила з учнями до скансену в Козликах. Наші діти оздоблювали пряники, пекли коровай, робили квіти з паперу, ляльки-мотанки, плели кошики з соломи, робили глиняні горщики. Можливостей для занять, пов’язаних з традицією, існує стільки, що цим не можна не скористатися. Я намагаюся вигадувати різні додаткові заняття, щоб заохочувати дітей.

У початковій школі № 9 ти не лише ведеш пополудневі заняття, а ще й розпочала цього року окрему регулярну групу.

Окрім міжшкільного пункту навчання у «дев’ятці», дирекція вирішила відкрити український клас. Окремий такий клас, щоправда, не виник, але зараз є одна група на рівні І і ІІ класу початкової школи. Туди ходять діти, які вчаться у цій школі та відразу після своїх уроків мають заняття української мови. Тут ситуація набагато краща, оскільки діти не мусять приїжджати до нас окремо. Я просто іду до світлиці та забираю їх на уроки.

У цій групі доволі багато дітей – регулярно на заняття ходить 14 учнів, хоча записалося більше, 19. Я працюю з ними четвертий місяць і вони вже двічі виступали, останнього разу – з українськими колядками.

Навчання української мови в «дев’ятці» організували з думкою про всіх – дітей з українського середовища, мігрантів з України та поляків. Хто вчиться у твоїй групі?

У школі № 9 вчаться діти, які ніколи не мали контакту з українською мовою, навіть не знали, як правильно привітатися. Коли я їх про це питаю, вони кажуть, що вдома ніхто не говорить українською. Здається, є лише одна дівчинка, з якою вдома пробують розмовляти
українською.

Більшість учнів – це діти з православних сімей, але є також польські, католицькі діти. Вони прийшли на заняття, їм сподобалося, батьки погодилися, і так вони почали вчити українську мову.

Ці діти дуже швидко вчаться. Вже знають багато слів, співають. Їм усе цікаво.

Український клас відкритий і для дітей з України. Чи в цій новій групі є діти мігрантів?

Ні, немає. У мене є двоє учнів з України лише у міжшкільному пункті.

Варто згадати, що ти навчаєш дітей також у дитячому садку № 9 у Більську-Підляському…

Так, від цього року я працюю в садочку № 9 «Лісова поляна» в Більську-
Підляському. Я їжджу туди на заняття раз на тиждень. Це – український садочок, тож там української мови вчиться багато дітей. Мені дуже добре з ними працюється.

Порівнюючи всі пункти, в яких ти працювала або працюєш – де найкраще вести заняття, у чому їхня специфіка?

Є величезна різниця між роботою в школі чи садочку, де українська мова є частиною щоденних занять, та в пополудневих пунктах.

У міжсадкових і міжшкільних групах працювати набагато важче, попри те, що там менше дітей. Найбільша проблема полягає в тому, що діти пізно звільняються із занять у своїх школах, буває, що не мають часу заїхати додому, пообідати – і відразу мусять їхати, дехто навіть з інших кінців міста, на заняття з української. Вони нерідко змучені – навчання у них починається о 8-й ранку, закінчується о 19-й, вдома
ще треба зробити домашні завдання, а наступного дня – знову йти до садочка або до школи. Це дуже складно, особливо для малюків.

Працювати з такими дітьми важко, оскільки, коли вони втомлені, то менше запам’ятовують. Однак батьки багато допомагають та займаються з дітьми вдома. Без цього було би важко.

Складність – це також вікові різниці серед дітей…

Так, у пополудневих пунктах вчиться мало дітей, всі вони – найчастіше в одній групі. Звичайно, учень початкової школи та учень гімназії отримують різні матеріали, але в такій групі працювати важко. Хоча діти і вчаться разом, насправді працювати доводиться з кожним окремо.

Найлегше працюється в українському садочку та у школах, де є українські класи або групи з українською мовою. Тут навчання є вигіднішим та більш ефективним, бо діти перебувають на місці, швидше вчаться. Це простіше для всіх – вчителя, учнів і батьків. Окрім того, групи в садочку чи школі є більш стабільними. У пополудневих групах є проблема – діти починають ходити, потім минає рік і вони нерідко виписуються з занять – бо не хочеться, бо в них інші заняття, бо батьки не можуть привозити. Тому ті групи такі малі.

Якими ти бачиш перспективи навчання української мови в Білостоці?

Я бачу перспективи, однак лише в таких пунктах, де діти вчаться української мови в рамках своїх занять у школі. Потенціал є у «дев’ятці», можливо, також у православній школі.

Чого хочеш для себе як вчительки української мови?

Я хотіла би підвищити свою кваліфікацію, взяти участь у курсах для вчителів української мови. Нам, молодим вчителям, працювати особливо важко, бо ми мусимо також самостійно вчитися, як працювати в різних умовах. Часто у нас немає готових матеріалів, треба все робити самому.

Що ти хочеш передати дітям?

Напевне, мову, знання, нашу регіональну традицію. Я хочу, щоб діти знали, що вони – з Підляшшя, і що тут – багата українська культура.

Поділитися: