Олександра Іванюк ■ ІНТЕРВ’Ю ■ №46, 2019-11-17

Розмова з Іриною Вікирчак, культурною менеджеркою та асистенткою Ольги Токарчук.

Нещодавно українська культурна менеджерка Ірина Вікирчак стала координаторкою до співпраці між Вроцлавським Домом Літератури та Фундацією Ольги Токарчук. Ірина віддавна працює у галузі управління та дипломатії у сфері культури. У минулому ‒ директорка літфестивалів, зокрема Meridian Czernowitz у 2010-2013 р.р., кураторка українських подій за кордоном. У 2016-2017 – працювала на посаді керівника Національного Бюро програми Європейського Союзу «Креативна Європа» в Україні. Потім – заступницею директора Департаменту розвитку Львівської міської ради. Лекторка авторського курсу «Творчопис», авторка двох поетичних збірок, перекладачка. 

Ірино, минуло менше двох тижнів відтоді, як польська нобелівська лауреатка Ольга Токарчук призначила тебе своєю асистенткою та координаторкою до співпраці між Вроцлавським Домом Літератури й Фундацією Ольги Токарчук. Для всіх це стало неабиякою несподіванкою. Чи для тебе також?

Так, звісно! Все почалося від новини про те, що Ольга дістала Нобелівську премію. Я так втішилась цим, що увесь день ходила піднесена й щаслива. Це була така ейфорія, що прокинувшись наступного ранку, я не могла зрозуміти, чи мені це все наснилось, чи Ольга дійсно – нобелівська лауреатка. А коли я вже остаточно опритомніла й переконалась, що все це правда – до мене почали долинати чутки, що вона терміново шукає асистентку й розглядає на це місце мою кандидатуру.

Розкажи, як ви познайомились?

Познайомились ми років п’ять тому. Пригадую, що це було у Ґданську на фестивалі літератури «Odnalezione w tłumaczeniu», куди я привезла групу українських літераторів й перекладачів в рамках авторського освітньо-культурного проекту Cultour.Ua. Тоді я дуже рекомендувала їм піти на всі події, де брала участь Ольга Токарчук.

І яке в тебе тоді було враження про неї?

Я тоді навіть написала пост на фейсбуку про те, що Ольга здалась мені такою делікатною й магічною – наче будь-якої миті може розлетітись на тисячу метеликів. Дуже добре запам’ятала оце своє перше враження про неї.

І яким чином ваше знайомство продовжилось?

Пізніше ми кілька разів перетинались на різних літературних подіях і фестивалях. Наприклад, у Амстердамі, де я була кураторкою українськї програми фестивалю Read My World, а Ольга – запрошеною письменницею з польського боку. А найбільш знаковою для мене стала минулорічна зустріч із Ольгою на фестивалі Góry Literatury в Новій Руді [Nowa Ruda]. Я тоді переживала непростий період у житті й зустріч та спілкування із Ольгою та атмосфера фестивалю були мені як мед на душу. Пригадую, як першого дня я пішла на усамітнену прогулянку цим містечком, захопленис сірою мжичкою, як в романі Токарчук «Веди свій плуг понад кістками мертвих». До речі, це був перший роман Ольги, який я прочитала в українському перекладі. Потім Аґнєшка Голанд зробила його екраназацію. А зараз я щаслива з того, що Ольга запропонувала також долучитися до створення чергової едиції фестивалю Góry Literatury у Новій Руді.

З огляду на те, скільки всього ти встигла зробити за свою кар’єру – ти рухалась у всіх можливих напрямках, причому одночасно. Що тебе мотивувало стільки всього робити і що для тебе найголовніше?

Насправді, на початку моєї кар’єри (2010 рік) оточуючим здавалося, що я роблю щось загадкове, безсенсовне й незрозуміле. Я почала займатись культурним менеджментом у 2010 році, а так насправді запит на культуру з’явився по Майдані і ця сфера неймовірними темпами за ці кілька років розвинулась. З часом літературні фестивалі стали моєю стихією. А я найщасливіша – коли перебуваю в стихії. Свій перший фестиваль – Meridian Czernowitz – я організувала одразу ж після закінчення університету. У ті часи це був перший міжнародний поетичний фестиваль в Україні, не враховуючи львівського Форуму видавців. Тоді моєю головною мотивацією було розбурхати стан застою, почати запускати успішні літературні проекти. Потім був Міжнародний фестиваль оповідання Intermezzo Short Story Festival, присвячений Михайлу Коцюбинському у Вінниці, який також довелося створювати з нуля на базі музею Коцюбинського. Пригадую, що коли ми з колегою Олександром Вешелені добиралися до того музею трамваєм, то люди дуже дивувались – мовляв, чого ви туди їдете, там же нічого немає.

Чергова моя пригода – це керівництво Національним Бюро програми «Креативна Європа» при Міністерстві Культури, де також все довелося починати від початку. І оце створення всього з нуля, така собі місійність – надзвичайно енергозатратна праця. На щастя, зараз в Україні ситуація так змінилася і стільки всього відбувається у культурному плані, що я можу нарешті дозволити собі відпустити все це, видихнути з полегшенням і йти далі. Головне – не те, що робиш, а з якими людьми йдеш поруч.

Тобто, робота з Ольгою Токарчук – це щось зовсім інше від того, що було раніше?

Не зовсім. Радше, це логічне продовження всього, що я робила перед цим. Кожен мій попередній досвід – організаторський, перекладацький, мовний, менеджерський, науковий – став у нагоді в роботі з Ольгою. І якщо на певних етапах свого професійного шляху я, бувало, не до кінця розуміла, куди це все мене приведе, то тепер усе нарешті стало на свої місця. Озираючись назад, я розумію, що вся моя попередня історія склалася немов пазл, а тривоги були даремними.

А тебе не лякає такий стрімкий переїзд до іншої країни?

Насправді Вроцлав – це вже третє польське і кільканадцяте у світі місто, у якому я живу. Я була на кількох стипендіях у Польщі й ця країна загалом мене дуже тепло приймає. Бачу теж, наскільки стрімко змінюються можливості українців у Польщі. Коли я ще навчалась у школі, то моя мама їздила до Варшави прибирати, доглядати за старшими людьми й вигулювати комусь собак. А я вже приїжджаю сюди на стипендії й хорошу роботу.

Багато українців все ж відчувають у Польщі певний дискомфорт, пов’язаний із походженням. Тебе це не лякає?

Мене більше лякало те, з чим я стикалась в Україні. Найбільше болить наша звичка знецінювати досягнення інших. Коли на шкільній олімпіаді дістаєш друге місце, то батьки – замість порадіти й похвалити дитину – питають, чому не перше? Так само й на роботі: роботодавець ніколи чесно не визнає, що працівник, наприклад, overqualified [надто кваліфікований – англ., ред.] для якоїсь посади. Радше на співбесіді скажуть, що тобі чогось бракує і потрібно ще чогось навчитися. Замість затримати цінних працівників – на них радше махнуть рукою. Не кажучи вже про те, наскільки важко пробиватися жінкам, які отримують менші зарплати, яких часто дискримінують і принижують, навіть не помічаючи цього. У сфері культурного менеджменту жінкам так само важко, як і в інших сферах. З них часто намагаються зробити підлеглих, а не партнерок і колег. Над цим нам ще працювати й працювати.

Думаю, що в Польщі також ще багато роботи у цьому напрямку. Чи вибір Ольги також пов’язаний із тим, що ти – жінка? Чому вона обрала саме тебе?

З цим також. Я – жінка, іноземка, яка перетинає кордони. Можна сказати, що я ходяча ілюстрація її книжок (сміється) і світогляду. Нобелівський комітет пояснив надання Ользі премії за перетин кордонів і будову мостів. Так і зі мною: я постійно перетинаю кордони й будую мости. Загалом світоглядно ми дуже з Ольгою подібні. Коли вона на днях давала інтерв’ю шведському телебаченню, то я вчергове дивувалась тому, наскільки мені відгукувались її відповіді на питання журналіста.

А як виглядав твій перший робочий день?

Дуже насичено. Я прилетіла до Вроцлава, сіла в таксі й одразу поїхала до Вроцлавського Дому Літератури, де на мене чекала Ольга з колегами й купа роботи. Вийшли ми звідти лише пізно ввечері. Немає часу на розкачку, адже потрібно готуватись до урочистості вручення нобелівського премії, яке відбудеться 10 грудня. Допомога Ользі в приготуванні до нобелівського тижня у Стокгольмі – для мене найрадісніший і найпочесніший культурно-менеджерський проект у всій кар’єрі.

Ти поїдеш разом з Ольгою на вручення нагороди?

Так, хоча мені досі важко у це повірити.

Оскільки ніхто з українців не отримував цієї премії, то й українських гостей на врученні, можливо, до тебе не було.

Мені дуже цікаво, чи хтось з українців коли-небудь був на церемонії нагородження, чи я буду першою.

Ти також творча людина – поетка (деякі твої вірші навіть перекладено польською мовамо), перекладачка, письменниця. Як думаєш, чи твоя співпраця з Ольгою допоможе тобі також розвиватись у творчому плані?

Насправді, я не письменниця – не написала ж жодної книжки. Хоча світогляд і світосприйняття у мене письменницькі, тому не кидаюся на виправляння цієї помилки, а з легкою самоіронією приймаю її на рахунок собі майбутній.  Зараз, проте, як ніколи, маю бути саме менеджеркою культури, аби якнайкраще підтримати Ольгу і виправдати її довіру та очікування захоплених нею мільйонів читачів.

Як ти себе бачиш за 5 років? 

Добре питання. Внаслідок неочікуваних (але добрих!) поворотів долі мені досить часто доводиться змінювати конкретні візії майбутнього в залежності від того, куди мене веде життєва дорога.  Може, якраз така гнучкість і забезпечує відкритість і готовність до нових можливостей, до зростання, до виходу на нові рівні. Мені би хотілось, щоб через 5 років моє професійне життя дозволило мені тримати увагу на тих сферах життя, які до цього від нього потерпали (посміхається). А на рівні відчуттів – хочеться певності, ясності, свободи.

Що б ти, з огляду на власний досвід, порадила молодим амбітним дівчатам, які стоять на початку своєї професійної кар’єри?

Не тривожитися майбутнім, бо воно так чи інак настане і буде кращим, ніж ми очікуємо. Не йти на компроміси, з якими насправді не погоджуєтеся. Нарощуйте соціальний капітал і свої фахові компетенції. Тримайте особисті кордони. Дбайте про здоров’я і робіть усе з любов’ю до себе, слідуючи внутрішньому компасу.

Фото надано Іриною Вікирчак

Поділитися: