Анна ВІННИЦЬКА, Степан МІҐУС, Марія ТУЦЬКА та Наталя КРАВЧУК ■ ЮВІЛЕЙ ■ №14, 2025-04-06

Ірина Снігур

Анна ВІННИЦЬКА, річник 1984-1988, філолог, журналістка «Нашого слова» та Радіо Кошалін, Кошалін

Бувають особистості та інституції, які впливають не лише на тих, хто стикається з ними, але й на наступні покоління. Бо їхньою силою є вміння визначити та сформувати молодих людей, які вже у зрілому віці стають наставниками громади й загалом народу: священники, історики, вчителі, журналісти, громадські діячі – це лише представники деяких професій та середовищ, які завдячують лігницькій школі початком свого духовного формування.

Історія IV Загальноосвітнього ліцею в Лігниці сягає 1957 року, й до сьогодні в українському середовищі побутує міф «нашого ліцею». Тих, хто його закінчив, об’єднує «таємний зв’язок», попри те, чи вчилися вони разом, чи ні. Адже школа давала своїм учням не просто освіту, вона виховувала в українських традиціях та культурі. Усе ж почалося в комуністичні часи, коли українство не можна було плекати відкрито та передавати його з покоління в покоління. Тому завдяки вчителям, які працювали у лігницькому ліцеї, він став не просто навчальним закладом.

7 квітня колишній директорці та моїй виховательці пані Ірині Снігур виповнилося 90 років. Це не єдина яскрава постать лігницького ліцею, але саме завдяки Її незламності в комуністичні часи школа може існувати також зараз, хоча сьогодні ліцей, зрозуміло, не є таким самим, як колись. Не буду нині згадувати пройдених у Лігниці чотирьох років (1984-1988). Наважуся, однак, стверджувати, що кожен випускник знайде їх у презентованих нижче спогадах, незалежно від того, чи навчався там саме у цей час. Отож представляємо вашій увазі згадки тих, хто захотів поділитися ними з читачами «Нашого слова», а пані Ірині Снігур бажаємо довгих років життя у здоров’ї!

Мирослав ВЕРБОВИЙ, колишній довголітній головний редактор «Нашого слова» і заступник голови Головного правління УСКТ, Варшава

Мені аж ніяк не віриться, що їй, себто Ірині Снігур, уже 90! Вона бо в моїй уяві залягла у двох іпостасях жінки середнього віку: для своїх – людиною енергійною, з легким усміхом на лиці й пронизливим вогником в очах, та одержимою берегинею, коли ставала на захист свого – ліцею та його учнів, коли йшлося про відстоювання найвищих національних вартостей.  

Це, безперечно, одна з найвидатніших постатей українського шкільництва у Польщі. Людина, яка рідній школі віддала все своє життя. Математик за освітою та педагог-наставник за призначенням записалася в історію Лігницького ліцею справді нетлінною пам’яттю. Вона не тільки адміністративно управляла ліцеєм чи була одним з його найкращих учителів, а й плоттю його позаурочного життя. Могло б здаватися, що їй як представнику точного предмета (в розмовному сленгу ліцеїстів – «сухарю») далекими були справи культурно-духовного життя учнів, проте вона своєю позаурочною діяльністю не вписувалася в ці рамки. Вона з пристрастю поєднувала процес навчання з культурно-сценічним життям молоді. Це за сьогоднішніми управлінськими мірками – справжній менеджер з гуманною душею.

Лігницький ліцей був від зарання існування Українського суспільно-культурного товариства однією з двох середніх шкіл (поряд з українськими класами Педагогічного ліцею в Бартошицях), де могла навчатися наша молодь. Після ліквідації на початку 70-х років педагогічних ліцеїв лігницький навчальний заклад залишився єдиним форпостом цієї форми освіти, яка ставала кузнею кадрів для збереження українського духовного життя. А це в епоху політики Едварда Ґерека, яка була спрямована на будівництво однонаціональної держави, не вписувалося в накреслену партією програму. Отже, нагрянули тоді на нас як меншину часи зашморгу, спрямованого не тільки на посилену державну асиміляцію, а й національну полонізацію.

Карпач, 1959 рік

Тож, враховуючи такі обставини, цей ліцей, який був символом нашого самозахисту, де народжувався вогник національного «Я», що поширювався серед вигнанців з рідних земель, розглядався політиками як щось несумісне з візією нової Польщі. Саме тому ліцей був підданий тискові, переслідуванню педагогів, різним адміністративним обмеженням, особливо відмовою у поліпшенні навчальних та гуртожитських умов.  

Заходи Товариства як у Варшаві, так і серед місцевої партійної влади (бо вона, а не освітні органи) не давали жодних результатів. Керівництву УСКТ дорікали не за те, що школа готує кандидатів до університетів, політехнік чи медичних академій, але за те, що її випускники вступають у Люблінську духовну семінарію. Тож своє існування на щодень відчайдушно відстоювали вчителі на чолі з директором ліцею Іриною Снігур. Влада бо не припиняла свого наміру на згортання ліцею, прийнявши курс на об’єднання його з польським, мовляв, з метою поліпшення умов навчання, а гуртожитську тісноту намагалася вирішити шляхом розміщення наших ліцеїстів в одному з місцевих гуртожитків. Коли й на цей варіант розв’язання проблеми ліцею його колектив не погоджувався, тоді партійні органи пішли на крайній, тобто персональний варіант – звільнення в 1977 році з посади директора ліцею Ірини Снігур.

Товариство попереджали про можливість усунення з посади директора. Знала про цей намір і директор та вчителі. Про складну політичну ситуацію ліцею гомоніла й українська діаспора. Адже він славився як високим рівнем навчання, так і виконавською майстерністю художніх колективів, які діяли у школі. Ці гуртки були не тільки маркою ліцею, а й своєрідним еталоном української меншинної ідентичності у Польщі взагалі.

Отже, йшлося про те, щоб у випадку рішучості владних структур щодо зміни директора запропонувати кандидата на заміщення цієї посади людиною з-поміж учителів ліцею. Однак цей задум владними структурами не розглядався. Тоді ми пропонували призначити директором одного з наших учителів з іншої школи, наводячи приклад початкової школи в Білому Борі, коли там із посади керівника відійшов Андрій Вашенко, на нашу пропозицію переведено до Білого Бору і призначено керівником цієї школи вчителя Данила Древка із Жуґєня на Браневщині. На жаль, в контексті Лігницького ліцею влада на такий варіант не погодилася і призначила директором місцевого вчителя-поляка.

Це рішення Товариство прийняло з уболіванням, бо в усіх попередніх розмовах про справи Лігницького ліцею з центральною владою у Варшаві (в ЦК ПОРП і в Міністерстві національної освіти) однозначно вказувалося, що новим керманичем повинен стати вчитель-українець. Усунення директора Ірини Снігур хвилею незадоволення розлилося по всьому нашому середовищу. Воно було нашим програшем, гуділа й українська діаспора, оцінюючи це рішення кроком до ліквідації ліцею. Немічно мовчала й Україна, хоч достеменно була поінформована про навислу над школою загрозу.

З новим директором ліцею мені й голові Товариства Євгену Кохану довелося розмовляти. Він почувався незручно, обіцяв, що, погодившись очолити ліцей, не докладе своїх рук до справи його ліквідації.

Так і сталося. Згодом, зокрема й ексдиректор Ірина Снігур оцінювала поведінку нового директора ліцею Яна Бекаса позитивно. Та це вже був не Снігурчин ліцей.

В анналах українського шкільництва у Польщі Лігницький ліцей із злоторийським родоводом буде завжди асоціюватися, це не в образу його пізнішим і сьогоднішнім наставникам, ліцеєм-кузнею імені Ірини Снігур та її педагогів – Іваном Співаком, Ярославою Шумилович-Кисілевською, Mихайлом Бзделем, Ярославом Гайдукевичем, Іваном Олійником, Богданом Гнатюком, Оленою і Богданом Калитками, Михайлом Дудою, Генрикою Дмітрєвою. Вони всі разом і кожен зокрема вкладали в учнів не тільки знання, а й душу для збереження свого українського родоводу. Вони вперто відстоювали свою незалежність, коли треба було, то й окунем ставали, щоб тільки уберегтися від «благородних» владних намірів.  

Директор Ірина Снігур спільно з пристрасним вчителем української мови й літератури Іваном Співаком, якого називали духовним батьком ліцею, були справжньою його опорою. Вона, наче берегиня-менеджер, супроводжувала художні колективи ліцеїстів майже в усіх їхніх концертних поїздках. Він втовкмачував їм, хто вони й звідки їхній рід.

Ліцею та дітям, яких Ірина Снігур навчаючи й виховувала, вона присвятила все своє життя. З її директорського благословення вийшли у широкий світ особи духовного стану, університетські вчителі, журналісти, технарі й громадські діячі – сотні тих, хто назавжди осмислив себе і свою національну ідентичність. І де б їх доля не занесла, вони завсіди носитимуть у своїй душі печать Твого, Ювілярко, карбування.  

І насамкінець ще одне.

Ювілейна Ірино – ми ж з Тобою земляки (Твоя Верхрата недалеко від моїх Корнів), тож прийми від краянина Мирослава якнайкращі побажання. Я низько схиляю голову перед Тобою за Твій умотворчий ужинок достойного життя. Ти ж бо зберегла Україні не одну приречену на загибель загублену душу.

Честь і слава Тобі! Многих і благих Тобі літ!

Анна КЕРКОШ-РЕЙТ, річник 1961-1965, філолог, Варшава

90 років – це не тільки час. Це історія повна досвідів, злетів, падінь, несподіванок, незабутніх хвилин, споминів.

Перше моє знайомство з пані Іриною Снігур відбулося у вересні 1960 року. Пані Ірина почала вчителювати, а я прийшла вчитися до школи-ліцею з українською мовою навчання у Злоториї. З перших днів шкільного року почалися всілякі негаразди. Виявилось, що у місцевому загальноосвітньому ліцеї немає більше для нас місць. На плечі молодої вчительки пані Ірини Снігур випав тягар відповідальності за опіку над учнями, які вже приїхали, щоб вчитися. Тоді вроцлавська кураторія освіти прийняла рішення перенести класи з українською мовою навчання із Злоториї до Лігниці. Але і там також не було для нас приміщень для навчання й проживання.

Якийсь час їздили ми щоденно поїздом до Лігниці, де довелося нам «вчитись» у різних дивних місцях: чи то на приватних квартирах, чи у світлицях. Після тижня чи двох ми перебралися у Лігницю. Там нашим місцем проживання («гуртожитком») стали два зали у світлиці УСКТ на вулиці Шкільна 10. В одному залі розмістили 20 дівчат, в другому – приблизно стільки ж хлопців. Це був наш дім, де ми спали, вчились після уроків – а у кімнатах не було ні столів, ні стільців. На два зали стояла одна піч, яка гріла нас усіх. Щоб помитись, був тільки один кран з холодною водою і, звісно, черги до нього. Спали ми на підлозі на матрацах. Була вже осінь. Холодно і голодно – умови проживання спартанські. Вчитися не було де, тож уроки проходили у різних будівлях міста. Проте ніхто не нарікав і не мав претензій щодо умов.

Лігниця, 1960-1961 роки

Молодь приїхала з різних куточків Польщі й долала відстань навіть до 1000 км, і не лякали її умови, у яких довелося жити. Пані Ірина Снігур старалася як могла: «стукала» до різних установ, щоб хоч трохи полегшити умови, які були б сприятливіші до навчання. Ми всі розраховували на те, що незабаром школа отримає будинок на вулиці Хойновській 98, який був призначений для неї після завершення ремонту. З весною вроцлавська кураторія вирішила перенести класи з українською мовою навчання до єврейської школи. Ми стали тоді Ліцеєм № 3. Директором цієї школи був Міхал (Мендель) Таненцапф. З часом будинок на вулиці Хойновській відремонтували, і ми, щасливі, перенеслися до гуртожитку-школи. Були вже ліжка, тепла вода, кухня, класи й вдоволені школярі. Стало тоді вже все ніби добре. Не голодували й не мерзли, працювали вчителі (може, трохи випадкові). Уроки відбувалися нормально, в класах, але… чогось бракувало. Серед вчителів тільки дві особи володіли українською мовою: пані Марія Павенцька (літня вже жінка – «Бабця») та пані Ірина Снігур.

Вересень 1962 року – новий рік навчання – пані Ірина Снігур стає директоркою нашої школи. Це вже не ІІІ Ліцей, а наш, український – Загальноосвітній ліцей № 4. Зусилля пані Ірини Снігур дали ефект. Від цього часу школа почала працювати як поважна і поважана одиниця в українському, й не тільки, середовищі. Пані директор Ірина Снігур була також вчителькою математики, дуже вимогливою і з добрим серцем. Пам’ятаю, що ми трохи «боялись» Її, але знали, що старалася Вона прищепити нам усілякі знання, обов’язковість, добрі навички тощо. Думаю, що пані директор здійснила значний і цінний вплив на нас – на своїх учнів. Високий рівень навчання у школі сприяв тому, що з неї вийшло чимало випускників, які стали священниками, єпископами, юристами, істориками, лікарями, економістами, професорами, артистами та спеціалістами інших професій. Сила пані Ірини і Її дух показували нам, як насправді жити. Я вдячна за всі уроки (не тільки математики, в якій «орлом не була»), котрі навчали нас, як поводитись у житті. Перебування в нашій школі – це чи не найкращі 4 роки мого життя, хоч часом було важко.

90 років – це вагомий шлях, який означує життя, багате на досвід і спомини. Цей вік показує неймовірну подорож дев’яти декад, сповнених мудрістю, історіями, що впливали на людей довкола.

Дорога пані Ірино!

Низький уклін Вам за дорогу, яку пройшли, гідно працюючи на благо поколінь. 

Від щирого серця бажаю Вам міцного здоров’я. 

Я про Вас пам’ятаю з вдячністю і постійно згадую.

Многая, многая, многая літа!

Степан КОЛОСІВСЬКИЙ, річник 1967-1971, юрист, Щецін

…турботи і тривоги

(…) приймала в спокої своїм 

так мужньо й твердо… (В. Сосюра)

Час рікою пливе… Як і наше життя. Течія цієї ріки невпинна і щораз скоріша. Усвідомлення цього спонукає до спогадів та роздумів про місця, події та людей, які особливо записaлись у нашій пам’яті й мали вплив на наше життя. Для мене – це Лігниця і навчання (1967-1965 роки) у єдиній на той час у Польщі середній школі «з українською мовою» – IV Загальноосвітньому ліцеї – та його незабутні вчителі, особливо професори Ірина Снігур, Віра Длугош (Вевюрка), Михайло Дуда, Михайло Бздель та покійні вже с. п. Іван Співак і Ярослава Кисілевська, які, переживши страхіття війни та акції «Вісла», незважаючи на всі труднощі й загрози, вирішили віддатись праці для відродження українського життя в нових умовах.

Найважливішим завданням у тому плані було навчання молодого покоління української мови й пов’язаний із цим виховний процес. Така можливість настала на хвилі політичних змін 1956-57 років, коли внаслідок ініціатив та вимог українських громад творились пункти навчання української мови й перші школи «з українською мовою навчання», які українці зразу визнали «українськими». Так було й із заснованим у 1957 році лігницьким IV Ліцеєм, першою у Польщі середньою школою, у якій був шанс поглибити знання української мови й знайти «по духу брата». Тому ця Школа, попри незвичайно важкі умови, притягала молодь з найвіддаленіших куточків Польщі, куди розкидано українців. 

У 1962 році своє життя з тією Школою зв’язала як вчителька математики молода, енергійна випускниця Вроцлавського університету, уродженка села Верхрата – Ірина Снігур.

З того моменту почався новий етап у житті Школи, її зростання як з огляду на рівень навчання, так і художньо-культурну діяльність. Бажання навчатися в ліцеї виявляло щораз більше молоді.

Краків, жовтень 1967 рік

Для нас, учнів, це теж була своєрідна школа життя – вчила самостійності, мужності та відповідальності не тільки за себе, а й за інших. Більшість з нас мала до рідного дому сотні кілометрів, тож гуртожиток, скромний будинок на вулиці Хойновській 98, став для нас спільним домом, співмешканці – ріднею, а згадані вище вчителі намагались виховати нас так, щоб ми не робили помилок у житті…

Успіхи Школи під керівництвом пані Ірини Снігур викликали незадоволення тодішньої комуністичної влади, яка почала здійснювати заходи, щоб припинити її існування. Відчуваючи відповідальність за Школу, вчителів, а особливо нас – учнів, наша пані директор мужньо вистояла це випробування. Вона так зміцнила фундамент Школи, що, коли остаточно в 1977 році влада звільнила її з поста директора, самої Школи не змогла вже ліквідувати. А пані Ірина до виходу на пенсію в 1988 році надалі працювала вчителем математики й виконувала своє покликання та виховну місію Школи. 

З 1990 року Ірина Снігур проживає у Перемишлі, де надалі бере активну участь у громадському, культурному, освітянському та релігійному житті місцевої громади. Надалі цікавиться Лігницьким ліцеєм та діяльністю його Товариства, у якому є почесним членом.  90-ті уродини, які відзначає пані Ірина Снігур, – це тільки математика, бо Її дух і енергія значно молодші. Надіємось, що здоров’я і сили надалі будуть Їй служити, щоб Вона могла особисто споглядати результати своєї праці. 

А наш Ліцей через 2 роки відзначатиме 70-ті роковини, хоч це вже не та школа.

Але то вже інша історія…

Євген ЛАДНА, річник 1968-1972, вчитель-філолог, Торонто

Дорога пані директор Ірино Снігур, насамперед хочу привітати Вас з таким прекрасним ювілеєм від імені моєї дружини Стефанії з дому Мричко, від себе й нашої сім’ї.

У нас залишилися прекрасні спогади про школу та її роль у нашому житті. Ми безмежно вдячні Вам та всім учителям під Вашим керівництвом за позитивний вклад у формування нас, щоб стояти перед викликами нашого майбутнього життя.

Під час навчання у ліцеї особисто для мене особливе місце мали математика, природничі предмети, як фізика, хімія, та мови. Математику почав краще розуміти від 4-го класу початкової школи завдяки її директору пану Михайлові Романяку. До того часу не любив таблицю множення, яка, по-моєму, не мала у собі жодної логіки… Ця таблиця завжди була для мене дуже абстрактною, як і дати в історії чи біографії письменників.

Однак алгоритми математики, її логіку та свого роду привабливість, чи навіть красу, ще краще почав розуміти в ліцеї, і таке моє захоплення продовжилось завдяки пані професор Снігур, яка зуміла передати розуміння, принципи й правила предмета.

Передусім згадується особистість пані Снігур. Притаманними Їй рисами були пунктуальність та добре підготоване кожне заняття, а атмосфера в класі була дуже… тихою, що значно допомагало зосередитись. Коли пані професор запитувала, хто може записати математичний доказ на дошці чи розв’язати задачу перед класом, я часто зголошувався з охотою, знаючи, якщо десь застрягну в розв’язанні проблеми, пані вчителька допоможе. Важливо також – ці зусилля переважно були нагороджені гарною оцінкою. На такий зворотний зв’язок між учителем та учнем мали вплив не тільки репутація пані професор серед ліцеїстів, але також Її досвід та сприйняття як дуже доброго знавця свого предмета та педагога. Великим вирізненням та підтвердженням нашого непоганого розуміння математики для мене та моїх товаришок і товаришів було те, що нас посадили в першому ряді під час письмового матурального іспиту з цього предмета, щоб ми були ближче до вчителів. Така  математична підготовка знадобилася мені на шляху вчителювання у Канаді.

Повертаючись до історії, у 1960/1961 шкільному році керувати нашою школою було призначено Міхала Таненцапфа, тодішнього директора Початкової школи № 7 з єврейською мовою навчання. 1968 рік – мій перший рік навчання в ліцеї. Це Польща після березневих подій (так званих «wydarzeń marcowych»). У Лігниці перестає існувати 3-й Ліцей з єврейською мовою навчання. Від цього року працюють лише 1-й, 2-й і 4-й, і мало хто знає, чому з’явилася така непослідовна черга номерів. Пані директор Снігур приймає до школи п’ятеро учнів 3-го Ліцею, батьки яких змушені були покинути Польщу. Четверо з них – в останньому класі й хочуть завершити навчання та скласти іспит зрілості перед виїздом за кордон. Ця подія також промовисто підкреслює риси пані директор – відважна у часи, коли відвага вимагала великого зусилля, жертовна, справедлива, асертивна та завжди готова допомогти.

Як директорка Вона зуміла професійно керувати колективом вчителів та дбала про наш добробут й безпеку, завжди мужньо відстоювала право школи на існування. Для мене особисто пані директор Ірина Снігур була прикладом поваги до інших і до себе, а від учнів вимагала пошани до учнівської праці.

Дарія ВАЛЬНИЦЬКА-БІЛЬО, річник 1970-1974, вчитель-філолог, Тшеб’ятів

З приємністю вітаю на шпальтах «Нашого слова» достойну ювілярку пані Ірину Снігур, довголітню директорку IV Загальноосвітнього ліцею в Лігниці.

Бажаю Вам, пані директор, наснаги, міцного здоровʼя, оптимізму й віри в те, що посіяні Вами в нас, вихованцях, зерна любові до усього, що рідне, рясно проросли. Ви це почуття любові уміли розбудити, воно вже ніколи не згасає й не дозволяє бути байдужим.

2 клас, 1971/72 шкільний рік

Школа, якій Ви присвятили багато років відданої праці, була в час мого навчання у повному розквіті, а Ви – в повному розквіті сил. Крім дидактичних занять і адміністративних обовʼязків, Ви приділяли багато уваги мистецькій діяльності. Хотілося б знову переживати шкільні заходи, академії, виїзди на концерти й фестивалі. Розповідати про враження, ділитися емоціями й планами, слухати Ваших порад. Бо Ви були не тільки директоркою і вчителькою, але перш за все людиною. Ставилися до нас з турботою, допомагали вирішувати проблеми, підтримували у хвилинах зневіри. Ви просто мали серце, і в цьому щирому серці було місце для багатьох із нас. А так поводиться людина, яка надала своєму життю глибокий сенс найціннішої мети – навчанню і вихованню молоді.

На процес формування людини, крім батьків, мають вплив люди, котрі є взірцем, служать своїм прикладом, – це вчителі, духовні особи та інші представники середовища, в якому людина перебуває.

Цілком природним є те, що ми, нащадки, духовну і національну ідентичність успадкували від своїх батьків як депозит. І нашим обовʼязком є зберігати, розвивати й передавати це прийдешнім поколінням. У цій, власне, школі, якою Ви керували, ми змогли це поглиблювати й збагачувати.

Тепер, коли згадаю роки моєї науки в ліцеї (1970-1974), стверджую, що Ви присвятили себе цілим єством реалізації своїх професійних обовʼязків. А довелось Вам керувати нашою школою в непрості часи. Ми це знали й відчували, хоча не всі розуміли. Безумовно, в цей відрізок Вашого життєвого шляху вписалося багато різних розділів – радісних, сумних, гірких, іноді безвихідних.

Ви давали нам приклад своєю поведінкою, де мали місце висока особиста культура, точність, пошана до іншої людини, обовʼязковість. На думку спливає мені такий спогад – неділя, після обіду більшість із нас поспішала до церкви. Ви також туди прямували разом із вчителькою хімії та біології, пані професор Вірою Длугош. Це нас підкріплювало й додавало впевненості.

Пригадую також нашу розмову на одному зі зʼїздів випускників, коли Ви ділились зі мною своїми спогадами про дитинство, юну молодість, родинне коло і рідну оселю в селі Верхрата. Відчутний був біль, коли мова зайшла про виселення. А далі спогади помандрували у шкільні та інтернатські пороги, про гуртки, концерти, прогульки, цікаві зустрічі. Усе це навіювало на нас ностальгію.

Нехай у подальшому товаришують Вам тільки приємні спогади, вони наповнюватимуть Вас позитивною енергією. Бажаю, щоб надалі оточували Вас близькі Вашому серцю люди, які оберігатимуть і поважатимуть Вас.

Безумовно, в лігницькому ліцеї Ви залишили нестерті сліди свого заангажування й увійшли в історію українського шкільництва в Польщі.

Мирослав ІВАНИК, річник 1971-1975, філолог, історик, редактор, дослідник, режисер-постановник, Торонто

Цього року в травні буде рівно пів століття, як я закінчив навчання у IV Загальноосвітньому ліцеї в Лігниці. Ці 50 років – відрізок часу, протягом якого трапилося багато. Проте період навчання в лігницькому ліцеї надалі займає в моїй пам’яті виняткове місце. Той час особливий для мене з багатьох причин. Але сьогодні хочу сказати про одну, можливо, найважливішу – про людей, які всі чотири роки навчали нас, виховували, оточували піклуванням, захищали й школу, і нас від злих людей та злих язиків. Вони творили для нас той життєвий простір, де відбувалося все інше.

Я незмінно та з найбільшою повагою згадую цих осіб – Івана Співака, Ярославу Киселівську, Михайла Дуду, Ельжбету Солтисяк, Ярослава Гайдукевича, Віру Вевюрку, Генрику Дмітрєв, Михайла Бзделя, Івана Олійника, Еву Кісєль, Мечислава Павліва, пані лікарку Козачук, пані Чопик, «возного» (шкільного помічника – прим. ред.) Лопатинського.

Однак винятковою постаттю серед цих чудових людей була і залишається пані Ірина Снігур, наша незамінна й назавжди пані директор.

Вона згуртувала цей рідкісний колектив учителів та вихователів, очолювала його та мудро керувала. Немало з них прийшло до нашої школи або продовжувало працювати тільки з особистої пошани до пані директор.

останній дзвінок, квітень 1975 рік

Коли згадую школу з перспективи часу, усвідомлюю все чіткіше, що серед нас, учнів, не було страху перед адміністрацією школи, що авторитет і пані директор, і педагогів не був заснований на авторитеті влади, але на пошані, повазі та авторитеті особистостей. Це був ще один феномен нашої школи, розуміння якого приходить із роками.

Величезною заслугою пані директор було створення позитивного іміджу школи серед української громади в Польщі. Вона добре розуміла психологію цієї спільноти, тому так плекала художні колективи лігницького ліцею. Саме вони були візитівкою школи, вони проторювали шлях для інших чеснот, якими міг похвалитися ліцей, як кількість вступів наших випускників до вищих шкіл або число лауреатів предметних олімпіад. Ніхто не порахує, скільки рішень піти або віддати нас до Лігниці прийняли ми або наші батьки саме на концертах лігницьких гуртів.

Результатом цих дій, авторитету пані директор та екстраординарних особистостей багатьох вчителів була довіра до школи. Я до сьогодні дивуюся, скільки віри в колектив лігницького ліцею треба було мати, щоб відправити своїх 15-літніх дітей на навчання не до містечка за 23 км, але до Лігниці – за 23 години їзди автобусами та потягами, як це було з учнями з Бань-Мазурських. Не можна також не констатувати, що у той час навіть лемкам із Пшемкова було ближче до українського ліцею в Лігниці, ніж до Ліцею імені Болеслава Хороброго в Шпротаві…

Наш ліцей не існував поза реаліями того часу. Він перебував у постійній боротьбі з адміністративними перепонами, недоброзичливістю, ворожістю та провокаціями. Так само як ліцей був сіллю землі для української громади в Польщі, сіллю в оці для польських націоналістів, одягнутих у комуністичні шкури, була його очільниця. Врешті-решт своїми підлими іграми вони досягли свого, й пані Снігур перестала бути формально директоркою школи. Але на той час фундамент ліцею був уже настільки стійким, що він вистояв той удар та удари пізніші, й ми до сьогодні можемо пишатися приналежністю до цієї школи.

Пані Снігур святкує цьогоріч своє 90-ліття. Разом із дружиною Даною (Ладна) складаємо Ювілярці найщиріші побажання здоров’я та всіх благ. І з глибоким переконанням кажемо, що бути Її учнями стало для нас великим щастям, честю та привілеєм.

На многії літа, дорога наша Пані Директор!

Владика Володимир ЮЩАК, єпископ Вроцлавсько-Кошалінський УГКЦ у Польщі, річник 1972-1976, Вроцлав

Не хочеться вірити, але в наступному 2026 році виповниться повних 50 років від матурального іспиту мого класу, який ми здавали 1976-го в ІV Загальноосвітньому ліцеї в Лігниці. У 1972 році навчання в лігницькому ліцеї розпочинало понад сорок молодих хлопців і дівчат, які приїхали сюди з різних куточків Польщі, починаючи від Бань-Мазурських, Кошалінщини, Щецінщини й Зеленогірщини аж до Нижньої Сілезії, Кракова та Перемишля. Сьогодні перед очима маю фотоальбом випускників лігницького ІV Загальноосвітнього ліцею, які закінчили навчання в «Нашій Школі» у 1976 році. В альбомі – фотографії тридцяти одного учня, котрі тоді складали матуральні іспити. Крім них, була ще одна наша товаришка, яка закінчила навчання разом з нами, але не здавала матури. Навчання в ІV Ліцеї у той рік закінчило тридцять дві особи. На жаль, з-поміж наших товаришів і товаришок шестеро вже не живе. Частина опинилась за океаном, переважно в Канаді, більшість мешкає в Польщі, а дехто – в інших країнах Європи.

В альбомі можна побачити також фотографії кількох наших учителів. У центрі – світлина пані директор Ірини Снігур, одночасно вчительки математики. Обіч – фотографії пана професора Івана Співака, вчителя української мови, пана професора Ярослава Гайдукевича, вчителя фізики, пані професор Галини Калитки, вчительки історії й пізніше – директорки ліцею. В альбомі є також фотографія виховательки нашого класу пані професор Ярослави Кисілевської, вчительки географії та німецької мови. З якихось причин там немає світлин інших тодішніх наших вчителів, хоча б пана професора Михайла Дуди, який був нашим маестро – диригентом хору та шкільного оркестру. Більшість наших тодішніх професорів уже не живе. Але поміж живими залишились ще особи, яким моє покоління багато чим завдячує. Хочу звернути увагу передовсім на двох з них, які в цьому році будуть відзначати свої дев’яності дні народження. Це пані директор Ірина Снігур та пан професор Михайло Дуда. Дозволю собі кілька особистих спогадів про них.

Коли ми розпочинали навчання у лігницькому ліцеї, пані директор видавалась нам тоді дуже поважною, навіть дещо недоступною персоною, хоча мала на той час тільки 42 роки. Я завжди бачив її як дуже добру, але теж і дещо строгу вчительку математики. На її уроки не можна було прийти неприготованим. Коли на початку заняття пані директор починала опитування, ми молились у душі, щоб не викликали до дошки розв’язувати задане завдання. Пам’ятаю, як одного разу, після кількох невдалих відповідей, пані директор була дещо роздратована і написала якусь довгу цифру на дошці, з багатьма нулями, та сказала нам її назвати. Ми тоді чомусь «отуманіли», бо ніхто не вмів чи боявся сказати записане число.

Але в ту пору, особливо в перші роки нашого навчання у Лігниці, ми як діти дивились на світ тільки зі свого, учнівського, погляду. Пані директор та інші наші вчителі бачили нашу школу в зовсім іншій перспективі та іншому контексті. Поза нами ішла тоді завзята боротьба за існування «Нашої Школи» у Лігниці. Не пам’ятаю точно, але, мабуть, у 1973 або 1974 році перед літніми канікулами нам сказали, що правдоподібно після канікул не буде вже «Нашої Школи» – наші класи передадуть до польського І Ліцею. Дякувати Богові, такий сценарій тоді не здійснився. Однак про це знала пані директор та інші вчителі й дуже сильно переживали. Вони не хотіли теж, щоб ми про це знали та щоб боялись і хвилювались. Сьогодні теж відомо, що проти пані директор Ірини Снігур комуністичний апарат безпеки вів справу під назвою «Модлішка» за «пропаганду українського націоналізму». З цієї теж причини, особливо за контакти з греко-католицьким духовенством, за те, що значна кількість випускників ІV Ліцею в Лігниці ішла до духовної семінарії, пані Ірина Снігур була у 1977 році звільнена з посади директора.

останній дзвінок 30.04.1975 рік

На кінець нашого навчання в лігницькому ліцеї ми мали більше можливостей пізнавати нашу пані директор, і не тільки на уроках математики, але також під час виїздів з концертами шкільних гуртків та різноманітних шкільних прогулянок. Тоді виявилося, що наша пані директор є нормальною особою, яка часто усміхається, радо розмовляє з нами, цікавиться нашими справами, що можна звертатись до Неї з різними запитаннями. І насправді, принаймні якщо йдеться про мене, так залишилось до сьогодні, хоча пані директор уже дев’яносто, а ми, її учні 1972-1976 років, – також тепер у пенсійному віці. Хочу дуже подякувати пані директор Ірині Снігур за те, що була не тільки директоркою «Нашої Школи» у Лігниці, не тільки вчителькою математики, але також нашою вихователькою і людиною, котра захищала нас і «Нашу Школу» від атак тодішньої комуністичної влади. На многая і благая літа, пані директор!

Марійка ІВАНИК-ЯЦИЛА, річник 1972-1976, культурознавець-мистецтвознавець, Торонто

Коли згадую прекрасні роки молодості у ІV Загальноосвітньому ліцеї в Лігниці, завжди вдячна мамі за те, що відправила мене й старшого брата Мирослава навчатися саме туди – далеко, за сотні кілометрів від Бань-Мазурських. Можна було б її запитати: «Чому туди? Що таке особливе було в цій школі?»

Відповідь:  Лігниця – це феномен, і за цей феномен хотіла б сьогодні подякувати нашій дорогій пані директор Ірині Снігур.

Саме завдяки їй школа з’явилася в українській спільноті Польщі не лише як ліцей, де додатково вчать українську мову, але теж як місце, де завдяки художнім ансамблям юним учням прищеплюють любов до українського танцю, музики, співу.

Професор Іван Співак був дуже строгим щодо навчального процесу, і цим здобув собі заслужену пошану і довір’я батьків. Він скептично ставився до ідеї ансамблів, побоюючись, що проби та виїзди на концерти можуть зашкодити рівню знань учнів.

На щастя, пані директор своєю наполегливістю втілила Її надзвичайну візію українського ліцею, де значною частиною виховної роботи став танцювальний ансамбль, хор та інструментальний гурток.

З перспективи часу не уявляю Лігниці без художніх колективів. Подумаймо, скільки ж втіхи принесли концерти школи на українських фестивалях, у нашому середовищі, коли в 70-х роках танцювальних ансамблів такого рівня ще не існувало.

Вимовляючи тоді слово «Лігниця», відчували радість і гордість. Лігниця – це танцювальний колектив під керівництвом хореографа Генрики Дмітрєвої, хор та інструментальний гурток, який вів неперевершений маестро Михайло Дуда.

Такому іміджу ліцею завдячуємо пані Ірині Снігур, яка, бувши директоркою, невтомно координувала не лише роботу школи, але також художніх ансамблів. Нелегке було це завдання, проте Вона розуміла й відчувала, що саме в такий спосіб молодь легше вберегти від асиміляції, адже такі ансамблі допомагають юнацтву полюбити рідну культуру та пишатись нею.

Молодим людям потрібна радість, щось, що підносить дух і в приємний спосіб прищеплює любов до українства.

Велика подяка нашій пані директор за невтомну працю – складно було все разом «тримати в ризаx» i втримати професіоналів у школі.

Пригадується мені, як пані Дмітрєва, нарікаючи на учнів, казала: «Людина вже давно все те покинула б, але я роблю це для пані директор». І в голосі пані Генрики відчувалась така велика пошана до Ірини Снігур.

Лігниця моїх часів – це ліцей, який спирався на чотири великі велетні-стовпи: 

професор Іван Співак, пані директор Ірина Снігур, професор Михайло Дуда, Генрика Дмітрєва.

Це прекрасна, феноменальна школа, котрою невтомно опікувалася пані директор.

Вітаємо з 90-літнім ювілеєм.

Многая літа, пані директор!

Норберт ІВАН, річник 1973-1977, вчитель-філолог, фотограф, Вінніпеґ

Життя минає як одна мить, але ми не забуваємо ці секунди-життя, які малювали чи викарбували наш характер. Пізніше ми часто повертаємося думками до цих життєвих дій, думок, які будять нас серед ночі. Згадуючи подію у Ваш день народження, дуже легко написати… Це одна, єдина подія.

квітень 1977 рік

Ви, пані професор, є для мене суттю з першого дня, сутністю вчителя, сутністю жінки, характеру, рівня якого я сам намагаюся досягти й сьогодні. За мої «бортацькі» роки я бачив сльозу у Ваших очах. Сльозу моєї причини. Сльозу – у надзвичайній тиші, що витопила залізо на все життя, як у кузні характерів. Через десятиліття, стоячи перед Вами, я не забув цього, не забув цієї сльози в тиші, в тиші навчання. Це найкращий урок у моєму житті, який Ви мені передали, пані професоре. Сьогодні я стою на цьому принципі. Моя щира вдячність Вам, пані Ірино Снігур. Многая літа!

Тереса НИКИРУЙ-СТЕХ, річник 1973-1977, вчитель-філолог, Торонто

Мені пощастило бути на зв’язку з нашою дорогою пані директор ще багато років після закінчення мого навчання в Лігниці 1977 року. Кожного літа, коли я відвідувала маму в Перемишлі, з’являлася нагода зустрітися з пані Снігур. При кожній зустрічі ми згадували лігницькі часи й нашу велику лігницьку родину, яка проживає в Торонто.
Так, одного літа, ми несподівано побачилися з Іриною Снігур біля нашої катедри в Перемишлі. Це була велика радість зустріти пані директор після її тривалого перебування в кількох лікарнях.
Шановна пані Ірино Снігур, низький Вам уклін і щира подяка за Вашу віддану працю з українською молоддю. До скорої зустрічі в Перемишлі.

Іванка РОТКО-КОЧАНСЬКА, річник 1984-1988, вчителька математики, Лігниця

Пані Ірина Снігур була моєю вихователькою і вчителькою математики у 1984-1988 роках. Перед очима – багато спогадів. Бачу Її у класі, як біля дошки терпляче та спокійно пояснює нам таємниці правил математики, перевіряє наші задачі в зошитах. Бачу Її в гуртожитку, як допомагає нам у навчанні, заохочує до підтримки одне одного. Бачу на концерті, як перед виходом на сцену поправляє спідницю танцюристки. Бачу, як на іспиті з математики заглядає до моєї роботи й усмішкою показує, що все добре… І бачу ще одну картину, одну розмову – для мене незвичайно важливу. У нашому учнівському житті наближався час рішень і виборів: ми закінчували ліцей, багато говорили про свою майбутню професію. Пані Снігур запитала про моє рішення. Я на той момент думала про спеціальну педагогіку – і так їй відповіла. На це пані Ірина здивовано, а може, і з легким розчаруванням, сказала: «О, а я думала, що ти будеш вчити математику». Ми ще трохи поговорили й на цьому розійшлись. Я закінчила школу, і так склалось життя, що через рік знову повернулося питання про майбутню професію. Тоді згадалися слова моєї вчительки. Вони спонукали до нових роздумів, після яких я склала іспит на математичний факультет.

останній дзвінок, 30 квітня, 1988 рік

Пані Снігур дала мені широкі знання з математики, а окрім цього, (можливо, і насамперед) віру у свої сили й можливості. Якби ми не поговорили тоді у 1988 році, то я б, певно, не відкрила своєї «математичної любові». І не вчила дітей математики наступні 30 років.

Дякую, Пані Професор!

Поділитися: