Богдан Гальчак ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №40, 2013-10-06
Теорію польських дослідників про румунське походження волоських пастухів, які могли бути предками лемків, варто розглянути з позиції звичайного «здорового глузду». Насамперед, треба поставити питання про причини, які могли би спонукати балканський румунський народ піти в далеку міґрацію в північно-західному напрямку. Чи це був сприятливий клімат? Важко погодитися з такою оцінкою. На думку багатьох істориків, у XIV ст. в Європі надійшло велике охолодження клімату. Чи румунів тягнули в Бескиди вигідні пасовища для випасу овець? На Лемківщині таких немає. У цьому реґіоні нема полонин. У середньовіччі пагорби були в основному покриті лісом. Залишалася можливість випасати в лісах, незручних для пастухів, оскільки вівці могли легко стати жертвою хижаків (передусім ведмедів).
Єдиним чинником, який міг спонукати пастухів до мандрівки в Бескиди, могла бути перспектива подальшого продажу овець або великої рогатої худоби в містах на польській чи угорській стороні. Для румунів це означало необхідність гнати стада в далеку дорогу, а потім повертатися з грошима так само далекою дорогою через небезпечні краї. Можна припустити, що прибуток від такої операції був настільки високим, що румунам варто було ризикувати. якщо ми припустимо, що цих волоських пастухів слід отожнювати з румунами, то відразу ж виникає питання: чому для українських пастухів така операція не була вигідною? Яка сила завадила їм випасати свої стада в Лемківщині?
Єдиним логічним поясненням цієї дилеми є припущення, що волохами називали в середньовіччі на Лемківщині також українських пастухів, тобто не йшлося про етнічну приналежність, а про професію. Однак у цьому випадку треба визнати, що українських пастухів було більше, хоча б з огляду на відстань. Масове поширення румунських пастухів на Лемківщині в XIV чи XV ст. є дуже малоймовірним.
Середньовічні польські та угорські джерела з нехіттю описують волоських пастухів у Бескидах. У літописах їх зображували як людей диких, безбожників, схильних до нападів і грабунку. Угорська шляхта скаржилася, що стада, які гнали пастухи, нищать поля і ліси. Як показує історія людства, взаємні відносини між пастушим населенням і рільниками ніколи не бувають хорошими. Між цими групами існує серйозний конфлікт інтересів. Антагонізм збільшується, якщо пастухи відрізняються етнічною приналежністю та релігією.
Відносини, які панували на території Угорщини і Польського Королівства, були іншими, ніж у Галицькій Русі. Територія угорської держави була поділена на адміністративні райони – комітати (словаки їх називали жупами), якими управляли королівські чиновники – «іспани» (яких словаки називали жупанами). Їхнім осідком були сторожові, сильно укріплені замки. Структура комітатів поступово змінювалася. Остаточно, територія сучасної Лемківщини була поділена між трьома жупами: Спиш, Шариш, Земплін. Основним обов’язком жупана був захист кордонів і громадського порядку. В їхніх руках була судова влада. Цю функцію виконували тільки представники угорського дворянства, найчастіше з місцевих вельможних родин. З польського боку кордону функціонували адміністративні округи, які називалися повітами, а управляли ними королівські чиновники, звані старостами. Їхні обов’язки та повноваження були схожими з тими, які мали угорські жупани. Цю функцію виконували виключно представники шляхти.
Реальна влада у прикордонних районах (як з польської, так і з угорської сторони) була однак у руках місцевих володарів. Польські та угорські королі зазвичай надавали бескидські землі шляхетським родам у спадкове володіння. Хотіли таким чином заручитися їхньою підтримкою, а також прискорити економічний розвиток цих земель. Лише незначна частина землі перебувала під безпосереднім керівництвом чиновників монарха (так звані «королівщини»). Виникали чималі магнатські володіння (dominia). Їхні власники мали свою адміністрацію і навіть приватні війська.
Межі магнатських володінь не були стабільними. Їхні власники змінювалися. Часто в результаті сімейних поділів володіння ці піддавалися роздрібненню, а вельможний рід збіднювався. У Польщі та Угорщині величезними маєтками володіла Католицька церква. Значна частина Лемківщини з польського боку Карпат належала краківським єпископам. Маєтки єпископа називали «мушинським ключем», або «мушинською державою», її столицею було місто Мушина. «Мушинська держава» проіснувала аж до розділів Польщі у XVIII ст.
Після завоювання Сяніччини Польським Королівством відносини в цьому реґіоні стали уподібнені до тих, які панували в інших частинах Королівства. У Сяноці була створена посада старости, а більшість земель були розділені між польськими шляхетськими сім’ями. Головним завданням власників земельних володінь (як з польської, так і з угорської сторони) було отримати зі своїх земель якнайбільший дохід. Земля приносила прибуток тільки тоді, коли на ній господарювали.
Як свідчить збережена документація, в XIV i XV ст. на польському боці Бескидів велася досить інтенсивна акція осадництва. Польські історики охоче описують це явище, цитуючи польські імена перших солтисів, які згадуються в документах. Виходячи з цього, припускають, що Лемківщина спочатку була заселена польськими поселенцями. Це ризикована теза. З угорського боку солтисами були в основному представники дрібної угорської шляхти і в документах видніли їхні прізвища. Однак звичайні поселенці рідко були угорцями.
Якої національності були перші поселенці на польській стороні Бескидів, окрім Сяніччини, де українські поселення були набагато старші? На основі збережених документів цього встановити не можемо. Етнічна приналежність селян не викликала тоді великого зацікавлення. Серед поселенців значну групу напевно становили німці. Про це свідчать збережені назви деяких місцевостей, запозичені з німецької мови (наприклад, Горлиці, Рихвальд, Шимбарк, Брунари). Нічого незвичайного в тому немає. Німці тоді поселялися в усій Польщі.
Швидше за все, у процесі поселення брали також участь українські селяни. Однак, таких поселенців не приймали охоче в Польському Королівстві. Відомий лист до єпископа краківського з 1516 р. вислицького каштеляна Йордана, у якому той запевняв, що свої маєтки не планує заселяти вірними східного обряду, а тільки католиками. Це важливий документ. Самі тільки чутки про поселення вірних східного обряду в краківській єпархії викликали гостру реакцію церковної влади. Католицька церква була проти поселення конфесійно іншорідного населення на території, яку вона вважала підпорядкованою своїй владі.
З угорського боку кордону панувала більш «толерантна» атмосфера. Угорське Королівство було малонаселене, особливо в Карпатах. Угорські монархи та вельможі запрошували поселенців масово, не звертаючи особливої уваги на релігійні питання. У XIII ст. навіть привели в Угорщину з чорноморських степів турецьких куманів (яких на Русі називали половцями). Вони були язичниками і дуже вперто відмовлялися прийняти християнство. Пізніше вони стали серйозною проблемою для угорських правителів. У кінцевому рахунку їх переможено, підкорено й примушено прийняти християнство, а потім поселено як полонеників у маєтках угорської шляхти.
Частину цих куманів-половців поселили також на території сучасної Лемківщини. Залишками їхньої присутності, ймовірно, є деякі місцеві географічні назви (наприклад, село Команча). У маєтках угорської шляхти поселяли також татарських бранців, захоплених під час численних воєн. Імовірно, що від них залишився дещо «монгольський» вигляд деяких лемків та прізвища татарського походження.
В Угорщину також масово запрошували німецьких переселенців (в основному із Саксонії). Вони оселялися переважно в містах, хоча існували й німецькі села. У Словаччині їхнім головним осередком був Спиш. Називали вони себе карпатськими німцями, а словаки їх – німцями списькими. З півдня, долинами річок проходило поселення словацьке. Зі сходу йшло в Бескиди українське населеня. ■
