Дарина ПОПІЛЬ ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №24, 2021-06-13

Третій роман української письменниці, літературознавиці, перекладачки Оксани Луцишиної отримав нещодавно Шевченківську літературну премію. До цього «Івана і Фебу» нагородили також Премією міста літератури ЮНЕСКО.

Бувають книги чи фільми, які з певних, не завжди зрозумілих, причин ми відкладаємо на потім. Просто є якесь внутрішнє відчуття, що зараз ще не час знайомитись із цим культурним продуктом. У мене таке трапляється часто, і саме так відбувалося з «Іваном і Фебою». Роман просто настоювався десь у літературному вирі для мене, як добре вино.

Насамперед увагу привертала назва книги. Оте «Іван і Феба» видавалося якимось дуже міфологічним, символічним. Уявлялося, що книга буде про складні філософські матерії, можливо, непрості внутрішні діалоги головного героя зі своїми ангелами і демонами, або ж навіть із зовнішніми містичними силами. Адже Феба – це з давньої грецької міфології, саме тому видавалось, що «Іван і Феба» стане якимось карколомним переплетенням сучасного українського і прадавнього грецького.

Натомість знайомлячись із книгою, ми відкриваємо, що Феба – це молода дівчина Марічка, що називає себе на честь давньогрецького бога, покровителя поезії і мистецтва. Одразу ж виникає певне розчарування: «Іван і Феба» –  це всього-на-всього ще один роман про кохання, можливо, про нещасливу, трагічну любов. А непросте історичне тло часів Революції на граніті просто має надати їй більшого драматизму. Такі думки можуть з’явитися на початку роману, а згодом – так само і зникнути.

Адже «Іван і Феба» – це історія про нелюбов, яку герої носять в собі і плекають не гірше, ніж в інших книгах це роблять з любов’ю. Оксана Луцишина на прикладі своїх персонажів, їхніх слабкостей, страхів, мрій, яким вони ніколи так і не дадуть здійснитись, розгортає захопливу історію не одного людського життя. І робить це на тлі неймовірного для історії України часу: сплеску свідомості, боротьби, зародження бажання змін. Це ще виразніше показує нам, якими самотніми можуть бути герої, учасники наших Майданів, у своїх маленьких, приватних життях, сповнених сумнівів щодо минулого, теперішнього і майбутнього.

Отож, маємо Івана – молодого чоловіка, що мріє втекти з власного весілля і з перших днів шлюбу шукає можливості повернутись назад, у часи своєї революційної молодості у Львові та Києві. Герой ностальгує за буремною юністю – зрештою, як і ми всі. Іван оточений якоюсь аурою страху, який ми спочатку не до кінця розуміємо. Він не знає, чого хоче від себе і від життя. Але точно не хоче Феби – молодої дружини, що пише вірші і мріє бути відомою поеткою. Івана, здається, дратує у Фебі все, а найбільше – якраз її творчість. Цей герой, особливо на початку роману, викликає неоднозначні емоції, переважно негативні. На таких чоловіків, як він, хочеться сказати «ні риба, ні м’ясо», «кусок хлопа».

Також маємо Марічку «Фебу» – вона якась трохи неземна, як, мабуть, і годиться поеткам. Її образ дещо гіперболізований. Здається, що вона не вміє жити у звичайному світі. Не хоче бути просто дружиною, невісткою, мамою. Видається, наче їй боляче і страшно робити кожен крок у реальності. Тому вона тікає у свої думки та вірші. У романі окремо виділені монологи Феби, що звучать як певні сповіді, які мають нам показати, чому героїня є саме такою.

Чим глибше ми знайомимося з персонажами, тим краще починаємо їх розуміти, а водночас – і навпаки. Розуміти, бо в них багато людського. Дуже яскравою, цікавою постаттю є, до слова, матір Івана Маргіта, її стосунки з сином також грають неабияку роль у романі. А нерозуміння персонажів виникає тому, що всі їхні риси авторка наче зумисне загострила, перебільшила.

Мені часто видавалося, що всі ці трагічні переживання Івана, який боявся за своє і материне життя, мав постійну манію переслідування, якісь надто драматичні. І що Феба теж, маючи непросте дитинство, не відчуваючи розуміння з боку рідних, все-таки могла б обрати жити хай і смутком, але хоча би світлим, творчим. Персонажі наче не можуть вибратись із пасток, які самі собі порозставляли. Нездатні піти з нещасливого шлюбу, не можуть зробити правильний вибір або просто змінити щось у своїх життях, котрі тягнуться, немов гума, замість того, щоби литись живою водою.

Герої ходять довкола любові і не бачать її. Вона ніби накрита плащем-невидимкою: супроводжувала Івана на Майдані, підбиралась до нього дуже близько у постаті іншої жінки, але знову ж таки – через постійні страхи, непевності, тривоги, що проступають у книзі усюди, як кров на свіжих ранах, Іван ту любов не вберіг, залишився хіба спогад про неї. Не хотів він знайти кохання й у Фебі.

Не бачить його і сама Феба: замість того, щоби розвинути повноцінну любов до своєї творчості, до власної дитини, вона обирає шлях якогось садомазохістичного болю, приречення, упевненості в тому, що вона апріорі вже не буде щасливою, тому й намагатись не варто.

Навіть любов Маргіти до своїх дітей та рідних зациклена на саможертовності, своєрідному егоїзмі, бажанні контролювати усіх, ображатись та віддалятись, якщо щось відбувається не так, як їй хочеться. Це почуття також переможене нелюбов’ю до невістки, до змін навколо, на які вона не має впливу, а ще – постійним страхом та тривогою. Маргіта не хоче відкрити своє серце, остерігається життя. «Жінки бояться майбутнього», – пише Оксана Луцишина. І ця істина, на жаль, правдива не лише у книзі.

Здається іноді, що все у романі стало би на свої місця, якби герої просто чесно поговорили одне з одним, якби здолали свої страхи і спробували би любити – принаймні самих себе. І ближче до кінця книги вже починає хотітись, аби це була звичайна історія про кохання. Кортить допомогти цим самітнім персонажам, які мучать себе замість того, щоби просто жити.

Неймовірним є те, як такі глибокі людські переживання – до речі, описані чудовою, красивою поетичною мовою – переплітаються з дуже чітким і живим відтворенням хронології Революції на граніті. Поколінню, яке фізично не може пам’ятати цих важливих подій Майдану 90-х, але вже пережило два наступні Майдани, буде неймовірно цікаво читати про тодішній Київ. У голові наче складаються якісь пазли, приходить розуміння, що саме тоді був початок чогось важливого в Україні, а історія певною мірою циклічна.

Оксана Луцишина проробила величезну роботу з джерелами, аби передати атмосферу Революції на граніті. Зокрема, вона спиралась на книгу Соломії Павличко «Листи з Києва». Прізвища багатьох діячів змінені, проте їх легко впізнати за характерами та рисами. Напруга, очікування, невідомість подій на студентському Майдані відтворені дуже добре – це також відчують усі причетні до наступних революцій. Розкриється і сам Іван, його участь в протестах прояснить нам багато його рис, особливо негативних, що загострилися від страху, спричиненого передусім замаскованим агентом «Сашком», який привидом ходив за Іваном і погрожував вбити Маргіту. Дедалі ближче до кінця книги він перестає нас дратувати, а радше викликає співчуття.

Буває, що людина пережила щось дуже сильне, масштабне, і не втрималась на піку слави чи ейфорії, упала вниз. Іван – як той виконавець одного хіта або автор єдиного бестселера, що згодом не зміг вже створити нічого іншого. На київському граніті він відчував себе потрібним, сильним, відчайдушним. «А зараз мав тільки тяжке своє серце, та й те не трималося йому в грудях. І життя, що його він кудись ніс, двигав, але неясно було, куди та навіщо…».

«Івана і Феба» читати часто боляче, роман просякнутий тотальною людською безнадією та непевністю на тлі різких, величезних змін у країні. Ці речі, безперечно, пов’язані, наші персонажі стараються виживати, а не жити у переломні історичні моменти. Як завжди, Україна поділена: на тих, хто був на Майдані і вірив у революцію, тих, кому до цього було байдуже, і тих, хто її ненавидів.

Можливо, герої не вміли любити саме тому, що народилися та виросли у певні часи у конкретній державі. А може, країна наша саме така, а революції ніколи не були на сто відсотків успішними, бо люди всередині занадто пронизані страхами і тривогами, та бояться любити?

***

Оксана Луцишина, «Іван і Феба». Львів : Видавництво Старого Лева, 2019. – 392 с.

Книгу можна придбати на  інтернет-сторінці Видавництва Старого Лева або ж в Україні у мережі книгарень Видавництва Старого Лева та мережі книгарень «Є».

Поділитися: