Григорій Сподарик ■ РОЗМОВА ■ №2, 2024-01-14

Їхня доля й правда – часом важливіша за правду історії

Кожен третій мешканець Браневського повіту в 1947 році був українцем і жертвою акції «Вісла». До того, як потрапив сюди, пережив брутальне вигнання з рідної домівки, землі та жахливу дорогу в невідоме. Привізши на місце, багатьох селили в поруйновані будинки або підселяли до інших сімей. Люди голодували, зазнавали переслідувань, переживали травми ув’язнення в концтаборі Явожна.

Про їхню долю в доповіді «Післявоєнне життя українських громад Браневського повіту» нещодавно розповіла в Браневському центрі культури докторка гуманітарних наук Ольга Кіх-Маслей. У зустрічі взяло участь понад 130 осіб, поляків та українців.

Значне зацікавлення заходом важливе, бо правда про акцію «Вісла» надалі потребує поширення. Досі не скасовано минулорічного рішення польського Інституту національної пам’яті про закриття слідства в справі акції «Вісла». Отже, у публічному просторі чинним залишається обґрунтування, ніби «військова операція відбулася гуманним чином» і за бажанням тих, кого охопила.

Доповідь Ольги Кіх-Маслей базувалася на її власних дослідженнях, здійснених у цьому регіоні, та біографічних розповідях депортованих. Виступ доповнила презентація фотографій українців перед депортацією та після поселення на Браневщині. На своїй сторінці у фейсбуці після зустрічі дослідниця відзначила: «Це була чудова нагода для мене розповісти про суть так званої місцевої історії. А також унікальна можливість дати відгук тим із вас, хто вже поділився зі мною своїми приватними архівами – інформацією про те, що ваша доля, ваша правда – важлива і часом правдивіша за правду історії (П’єр Нора), що студенти Ягеллонського університету чекають на ваші розповіді, що ми готуємо дослідження й разом створюємо “Книгу переселенців до Браневського повіту”».

Усі зустрілися тут

На Браневщину внаслідок акції «Вісла» потрапило 6680 українців, що становило 32,5% від усіх мешканців регіону. Комуністи планували, що цей показник не має перевищувати десяти відсотків. У тодішньому Ольштинському воєводстві більша, ніж на Браневщині, кількість українців була лише в Ґурово-Ілавецькому повіті – 41,2%. До Бранева й навколишніх місцевостей потрапило 1746 українських сімей. Майже 56% депортованих поселено в селах. Сюди було привезено мешканців Володавського, Томашівського, Любачівського, Ярославського, Перемиського, Ліського, Ґорлицького та Сяніцького повітів. 

– Це були дуже різні люди, вони говорили різними діалектами, серед них були греко-католики та православні. Усі вони зустрілися тут, на Вармії, у 1947 року, – розповіла Ольга Кіх-Маслей.

Депортованих поселяли переважно в господах, але у 1947 році будинків було недостатньо, оскільки їх зайняли ті, хто приїхав сюди раніше, наприклад, вихідці з Віленщини. Тому траплялося, що українців селили по 2-3 сім’ї в одній господі або підселяли до польських переселенців. Були й такі місцевості, як-от Яжень та Пенцішево, котрі були заселені переважно українцями.

Дослідниця згадала, що більшість депортованих опинилося в дуже складних умовах. Бракувало харчів, будинки були в дуже поганому стані, а на рідних землях залишилися засіяні поля. Люди змогли привезти обмежену кількість господарських тварин, а також устаткування, борошна чи зерна. На щастя, постраждалі внаслідок акції «Вісла» знаходили підтримку серед господарів, які опинилися тут раніше, зокрема й німецьких. Допомогу надавали теж монастирі в недалеко розташованому Пєнєнжно та Браневі.

Травми й спогади

За словами Ольги Кіх-Маслей, життя українців ускладнював і важкий психічний стан, пов’язаний з фактом депортації. 

– Окремі особи, переважно чоловіки, голови сімей, потрапили в табір праці у Явожні. До близьких поверталися наприкінці 40-х років, а часом навіть на початку 50-х. Крім цього, люди були розпорошені по всій території «повернених» земель, частина раніше була депортована в Україну. Усе це мало великий вплив на ситуацію цих сімей і їхню психіку, – підкреслила дослідниця.

Вона представила спогади депортованих українців, як-от Парасковії Ярмоли з Вербиці, яка, описуючи виснажливу дорогу, говорила, що протягом усього шляху не знала – куди її везуть. Спогади її брата Петра ми вже публікували на сторінках «Нашого слова». Свої переживання українці описували й у поетичних текстах. Покійна Парасковія Пушкар, також родом із Вербиці, колись говорила про «босоноге» дитинство в рідному селі, але миле серцю, щасливе й радісне. Дослідниця згадала постать ще одного вербичанина – Мирослава Омеляна, який, перш ніж потрапив у село Загає, пройшов табір у Явожні. Його спогади записав Богдан Гук і опублікував у книжці «1947». 

– Ця розповідь – це історія стирання з поверхні землі рідного села й розпорошення українців усією тогочасною Східною Пруссією, де родичі шукали одне одного місяцями, – прокоментувала ці свідчення Ольга Кіх-Маслей.

Інший представлений нею герой – Володимир Процик – залишив після себе чотири зошити спогадів, написаних польською мовою, й один – українською. Він розповідав у них про 30-ті, 40-ві роки, воєнний період, роботи в Німеччині, переселення та реалії після повернення з концтабору в Явожні. Згадував, що переселенці спершу не мали душпастирської опіки. У Браневі після перебування в концтаборі Явожна опинився православний священник із Лемківщини, який у селі Пйотровєц забезпечував духовні потреби й греко-католиків.

Дослідниця розповіла про спогади свого діда Андрія Кіха, котрий вів хроніку – спочатку описував суто економічні питання, потім сімейну історію. Це детальні щоденні короткі записи, де він фіксував життя Браневського повіту від моменту прибуття й до своєї смерті в 1977 році. Родинна переселенська історія міститься в кількох десятках зошитів. Андрій Кіх також згадав свою подорож додому, тобто до рідної Вербиці, 1975 року. Тоді він взяв із собою внуків. Відвідав місцевий цвинтар, церкву. На прохання сусідки заходив у Любичу-Королівську за метриками її синів, але виявилося, що місцеві службовці вже відправили документи в Браневський повіт.

Дослідниця зауважила, що зараз опрацьовує зібрані спогади й планує видати їх друком. Ольга Кіх-Маслей згадала також українців, котрі перед тим, як потрапили на Браневщину, пройшли табір у Явожні. 

– Ці люди живуть у ґміні Пєнєжно, Лельково, в околицях Орнети. Я збирала фотографії з метою показати тих людей, щоб зберегти пам’ять й інформацію про те, що вони безневинно пережили, – відзначила дослідниця, зауваживши, що ширше над цим питанням працює історик Євген Місило, якому вона допомагала в опрацюванні матеріалів про мешканців Вербиці.

Українство винесла з дому

Серед учасників дискусії були й особи, які стали героями доповіді Ольги Кіх-Маслей. До них належить Анна Логін, багатолітня вчителька, зокрема української мови, у різних місцевостях Браневського повіту. Вона тут відроджувала українське культурно-суспільне життя. Пані Анна, беручи слово, підкреслила, що під час  акції «Вісла» була дитиною. Вона пережила й пам’ятає все горе. Звернула увагу на представлену під час презентації сорочку свого брата. У сім’ї її зберігають як реліквію, оскільки в ній він згинув, воюючи за волю України.

Анна Логін народилася на Любачівщині, у селі Верхрата, що в ґміні Горинець. Їх привезли до Лідзбарка-Вармінського, де згодом вона закінчила педагогічний ліцей. Потім пішла працювати на Браневщину, спершу – у село Мінгайни. Одразу встановила контакт із місцевими переселенцями, співала в хорі. Навчала української мови, бо, як підкреслює, українство винесла з дому. Ще в період навчання її вразило те, як поляки зберігали свою ідентичність у часи поділів Речі Посполитої: 

– Це мене ще більше спонукало, щоб ми також шанували своє українство й переказували своїм дітям.

Вона цю ідею втілювала в життя протягом усього часу професійної діяльності в різних місцевостях регіону й робить це надалі у Лелькові, де мешкає зараз. Завершуючи виступ, пані Анна привітала своїх учнів, котрі брали участь у зустрічі, і подякувала їм за те, що тримаються своєї мови, культури та традиції.

Люди плинули різними річищами

Своїми рефлексіями поділилася і сестра головної героїні зустрічі Данута Кіх. Браневщину вона назвала своєю малою батьківщиною, яка доповнює дві великі. 

– Я тут вчилася України й Польщі, крізь наші сім’ї проходила Візантія й Рим, ми вивчали латинку й кирилицю. Я, бувши дитиною, уже в першому класі знала українські букви, яких навчав мене дідо, – згадує Данута Кіх. Вона зауважила також, що серед депортованих сюди українських селян були ті, хто знав твори Адама Міцкевича польською та українською мовами. Сама ж пані Данута ходила на ринок у Браневі, щоб почути, як говорять люди з Вільнюса. 

– Мова – це специфічний філософський простір та спосіб життя. Люди плинули різними річищами, і їм вдалося перенести свої малі батьківщини на ці терени. Тому маємо тут велике багатство, яке повинні шанувати й передавати молодому поколінню, – зауважила Данута Кіх. Вона вважає, що депортовані українці – це люди, які передавали глибокі знання та вміли впливати на формування наступних поколінь. 

– Я покохала цю землю як польську, українську та німецьку.

Говорячи ці слова, Данута Кіх презентувала реліквії з рідної хати, пов’язані з названими етносами – німецьку біблію, перший український календар, виданий Українським суспільно-культурним товариством. Пані Данута розповіла також про гігантську роботу місцевих вербичан, яким у рідному селі вдалося відремонтувати 450 пам’ятників, які раніше каталогізувала Ольга Кіх-Маслей. 

Ще одна учасниця дискусії розповіла історію своєї сім’ї, котра після депортації потрапила до села Красноліпе, де у призначеному їм будинку жила німецька родина. Вони, як і українці, перебували на початку сумної подорожі, у якій покинули свою рідну землю. Попри трагічність власної долі німці з людяністю поставилися до прибулих. Українцям, які мали оселитися у їхній хаті, подарували два ліжка, стіл і вазу, до якої німецька господиня поставила лугові квіти. Потім родини роз’їхались, але приязнь між ними триває донині. Сім’ї обмінюються привітаннями на свята, хоч героїв подій 1947 року вже немає серед живих. Авторка цієї розповіді також повідомила, що після початку російської агресії двічі отримала від німецьких друзів кошти, що згідно з їхнім бажанням були передані на підтримку українських біженців від війни. 

• Ольга Кіх-Маслей – докторка гуманітарних наук, доцентка кафедри польсько-українських студій факультету міжнародних і політичних студій Ягеллонського університету, дослідниця релігійної та культурної спадщини польсько-українського пограниччя, експертка Консерваційної комісії з охорони памʼяток і розвитку церковного мистецтва Перемисько-Варшавської архиєпархії УГКЦ в Польщі.

Поділитися: