Юрій Банахевич ■ УКРАЇНА ■ №20, 2022-05-15

Перемовини міністрів оборони понад 40 країн світу на базі Військово-повітряних сил США у німецькому Рамштайні увійде у підручники історії як ключовий момент у війні між добром і злом у першій чверті XXI cтоліття.

ПЕРЕЛОМ  У МИСЛЕННІ

На цю або схожу зустріч чекали понад два місяці. Від самого початку повномасштабної війни, яку путінська росія розв’язала проти України, було зрозуміло, що самотужки Київ не впорається. За усіма технічними показниками армія країни агресора у кілька-кільканадцять разів переважала українську. Так, за бойовим духом, рівнем вмотивованості і тактичною грамотністю на полі бою ЗСУ значно перевищували рівень ворога. Але ж з одним автоматом проти танка не повоюєш і літака не зіб’єш, особливо в умовах інтенсивних бойових дій, коли за короткий період часу витрачається багато боєприпасів, швидко зношується і виходить з ладу техніка та озброєння. 

Ледь не з першого дня війни Київ почав апелювати до західних союзників: дайте зброю і закрийте небо, а решту ми зробимо самі. Однак недовіра щодо того, чи зможуть українці довго чинити збройний опір агресору, а також побоювання у тому, що сучасна зброя могла би швидко потрапити до рук російської армії, робили своє. Тим більше, що в американців вже є нещодавний сумний досвід: Талібан швидко захопив в афганської армії озброєння після виведення армійських підрозділів США з цієї країни. Ну і звісно, до болю відома політична інерція останніх десятиліть: не дратувати росію. У низці країн західної Європи, наприклад, Німеччини та Франції, вона відчувається і донині.

Усвідомлення того, що, по-перше, українці не мають наміру складати зброю і боротимуться до кінця, а по-друге – що щось коїться не те, очевидне зло тріумфує, глумлячись над усім, чим так пишається Захід – прийшло не відразу. Але це сталося! Справді переломним моментом, який шокував західних лідерів, став відступ на початку квітня підрозділів російської армії з північних регіонів України – Київщини, Сумщини, Чернігівщини – через неможливість тримати широкий фронт наступу і відсутність значного просування вглиб країни з цього напрямку. А точніше те, що світ побачив після відступу росіян. Тисячі закатованих українців, які ніколи не тримали в руках зброю, зґвалтовані жінки та маленькі діти, свіжі братські могили з десятками тіл, вщерть розбомблені міста та села. Усе це пробудило уяву численних західних політиків, які масово приїжджали до Бучі, Ірпеня, Бородянки.

Очевидно, що це стало остаточним тригером, червоною лінією, після якої у представників демократичного світу вже не викликало сумнівів, чи треба допомагати Україні і, найголовніше – як це робити.

ВАЖЛИВА ДОПОМОГА

Після кількох тижнів закритих консультацій міністр оборони США Ллойд Остін 22 квітня запросив представників понад 40 країн-союзниць зустрітися на американській авіабазі в Німеччині, аби обговорити довгострокові потреби України у сфері безпеки в умовах війни з росією. Зустріч відбулася чотири дні потому. Прогнозовано у ній взяли участь представники усіх 30 держав-членів Північноатлантичного Альянсу, а також партнери з Тихоокеанського регіону (Австралія, Південна Корея, Нова Зеландія, Японія), Близького Сходу (Ізраїль, Йорданія, Катар) й Африки (Кенія, Ліберія, Марокко,Туніс). Переговори тривали сім годин, а після їх завершення американський міністр Остін повідомив, що cоюзники намагатимуться допомогти Україні з усім найнеобхіднішим якомога швидше. Під цим «найнеобхіднішим», очевидно, мається на увазі важке озброєння та техніка, яка дала би можливість переломити хід війни. 

До цього серед західних союзників домінувала думка «не дати Україні зазнати поразки». Власне, це створювало ризик надання Києву лише мінімальної кількості озброєння виключно для захисту і переростання війни у довгострокову фазу. Однак це виключало можливість контрнаступу української армії і відвоювання захоплених агресором територій на півдні і сході країни, а також деблокування Маріуполя, де на комбінаті «Азовсталь» героїчно продовжують захищатися українські воїни. Тим часом, останніми днями від союзників усе частіше звучить фраза «Україна має перемогти». Ця зміна свідомості сталася не просто так, а під впливом відчайдушного і не менш успішного опору українців, вміння командування стратегічного й оперативно-тактичного рівнів планувати і вдало реалізовувати операції у театрі воєнних дій. І ще однією дуже принциповою зміною є готовність надавати українцям не лише морально застаріле радянське чи пострадянське обладнання, на кшталт танків Т-72, але й надсучасне важке озброєння західних зразків, якого раніше Збройні сили ніколи не мали. Міністр оборони Олексій Резніков нещодавно підтвердив, що українські військові фахівці вже поїхали до низки країн опановувати нову техніку, аби її можна було швидко передати на фронт. 

Практичним результатом зустрічі в Рамштайні стали оголошення пакетів військової допомоги для України. Зокрема, днями Велика Британія повідомила про передачу чергової партії на рекордну для Лондона суму 1,6 млрд доларів. Польща також надає дуже багато озброєння, вартість якого сягає понад 7 млрд злотих.

Однак вся увага зараз прикута до того, яку підтримку Україні нададуть американці. Конгрес США схвалив закон про ленд-ліз, який має підписати президент Джо Байден у символічний день – 9 травня. Наразі невідомо, що буде у цьому стратегічно важливому документі, але зрозуміло, що військова допомога буде вагомою і надовго. Найпевніше, Україна отримуватиме від США танки, БМП, САУ, засоби ППО та артилерійські системи. Не можна виключити, що з часом справа дійде і до американських літаків-винищувачів. Україна стала першою державою із 1941 року, якій Вашингтон надаватиме настільки масштабну військову підтримку. З упевненістю можна говорити, що Київ поступово стає одним із основних стратегічних партнерів США за океаном.

Президент росії путін під час військового параду 9 травня у москві не наважився оголосити мобілізацію, не назвав війну війною і навіть не спромігся оголосити про якийсь, хоча би невеликий, успіх своєї кривавої «операції». Це може свідчити лише про поступове усвідомлення, що в Україні він, найімовірніше, зазнав поразки. Зараз кремль шукатиме шляхів виходу з війни з «піднятою головою». Але Україна і західні союзники не повинні давати йому такий подарунок. Розплата за зламані долі і зруйновані міста має бути невідворотною. Для путіна – передусім.

Поділитися:

Категорії : Україна

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*
*