Ігор Ісаєв ■ ПОГЛЯДИ ■ №51, 2019-12-22

Найбільшим популяризатором американського серіалу «Диявол по сусідству» (польською мовою його назвали «Iwan Groźny z Treblinki») став польський уряд. Прем’єр-міністр Матеуш Моравецький відреагував на мапу сучасної Польщі з Собібором і Треблінкою — не можна, аби тут був натяк на «польські концтабори». У справу включилося Міністерство зовнішніх справ – так що в середині листопада могло скластися враження, ніби спростування мапи є однією з найважливіших зовнішньополітичних справ Варшави. Тим часом в серіалі автори намагаються вийти з полону національних стереотипів.

Документальний серіал про процес над Іваном Дем’янюком, мешканцем США українського походження, від американської платформи «Netflix» збирає позитивні рецензії в англомовному світі. Він доступний у понад 200 країнах і зараз є четвертим за переглядом серед усієї продукції «Netflix».

Коли я вперше почув про цей серіал і побачив його заставку (де було повно кадрів з української церкви і американський латинський шрифт був перероблений під церковнослов’янську кирилицю) – то подумав: «Ну, це буде чергова популярна нарізка про антисемітизм і колаборацію східних європейців». Але вже з перших хвилин автори серіалу дали зрозуміти, що намагаються вийти за межі існуючих стереотипів.

Вони не дають оцінку Іванові Дем’янюку — оцінок його дій вистачає в свідченнях прокурорів, суддів та адвокатів із США, Ізраїлю чи Німеччини. Творці серіалу ставлять питання так: «Він міг бути моїм сусідом. Ким він був насправді? Він же міг бути ким завгодно?». У фільмі більше розкрито питання наслідків узагальнюючого ставлення: Заходу до СРСР, палестинських євреїв до євреїв зі Східної Європи, американських служб до колаборантів. І на тлі цього всього стверджується: «У ті часи в США були дві великі і впливові антисовєтські групи: українці і євреї. СРСР намагався вбити клин між ними». Показуючи гру радянських спецслужб, котрі ініціювали суспільні міжусобиці на базі стереотипного сприйняття народів, творці серіалу не намагаються виправдати Дем’янюка. Чи був він «Іваном Грозним з Треблінки», легендарним маніакальним катом євреїв? А якщо не був, то чи співпрацював із нацистами? А якщо і співпрацював, то як і в яких обставинах пішов на співпрацю?

Автори серіалу дають відповісти на це питання ізраїльським суддям Дем’янюка, американським розслідувачам, і врешті його захисникам. Ізраїльський адвокат Йорам Шефтель, як на мене, найцікавіша постать цього серіалу. У середині 80-х в Ізраїлі важко було знайти кого-небудь, хто погодився би перед судом захищати українця, обвинуваченого в злочинах проти єврейського народу. А Шефтель пішов на це.

Даючи інтерв’ю творцям серіалу, він вдягається в єврейську кіпу і накладає на свій галстук зірку Давида. На вигляд Шефтель — найбільш стереотипний єврей, котрого можна собі уявити; у цьому він подібний до свого підзахисного – Дем’янюк в кадрі оточений іконами, хреститься в церкві і на процесі, просить поцілувати святу землю після депортації в Ізраїль. Навіть форми обличчя, котрі обговорюються під час процесу, в обох стереотипні: «селянська» круглолицість Дем’янюка і видовжене обличчя Шефтеля. Однак кожен із них у серіалі йде наперекір визначеній йому національній ролі. Дем’янюк показує, що він не такий «сільський простачок», ба навіть використовує свій вигляд, щоб здивувати: хреститься і говорить із посмішкою «Шалом» прокурорам. Шефтель їздить на авто німецького виробництва (це в Ізраїлі, де ще живі свідки Голокосту), ходить на телешоу та стверджує, що Дем’янюк – не «Іван Грозний», і врешті зі впевненістю стає перед величезним маховиком історії, котра опікає і ранить.

У свою чергу Ізраїль робить із процесу Дем’янюка показовий суд над нацизмом. Творці серіалу відверто вказують – східноєвропейські євреї, котрі приїхали в Ізраїль після війни, були досить стигматизованою групою, до них із презирством ставилися місцеві палестинські євреї: як ви, мовляв, сміли вижити, коли шість мільйонів ваших близьких вбито в муках Голокосту? За сорок років травма виросла, і процес Дем’янюка був доброю нагодою залікувати її. Процес наживо транслювався по телебаченню і радіо, камера цілодобово слідкувала за Дем’янюком у його в’язниці. Коли свідчення давали ті, що вижили після Треблінки, важко було після цього запитати їх про що-небудь у справі самого обвинуваченого.

«Високий суде, навіщо слухати ці історії очевидців трагедії, котра не викликає ні в кого жодних сумнівів? Однак чи є ці свідчення корисними для розуміння суті справи, чи вони призначені для отих 16 телевізійних камер, що слідкують за нами?» – питає адвокат Шефтель і отримує від суду догану.

Попри те, що судді переконані у вині Дем’янюка і говорять про це у своїх спогадах, після прочитання смертного вироку суддя Далія Дорнер бачить Дем’янюка, що обіймається з дітьми, і плаче. Процес, котрий стосувався найбільшої трагедії світової історії, опікає всіх, хто хоч трохи торкається його через десятки років.

Коли все ж Верховний суд Ізраїлю виправдовує Дем’янюка за недостатністю доказів, Шефтель торжествує: «Я насолоджувався кожною миттю». Та додає традиційної єврейської іронії: «У той день моя мама вперше в житті визнала мою рацію». При цьому адвокат Дем’янюка наголошує – суддям потрібна була неабияка сила духу, щоб протистояти величезному тиску громадської думки і «щоб сказати свідкам Голокосту: ваші свідчення недостатньо вірогідні, щоб засудити Дем’янюка». Невдовзі після цього один з глядачів процесу виливає Шефтелеві в очі кислоту, і адвокат ледве не сліпне. Інший ізраїльтянин, що погодився боронити Дем’янюка, стрибає з хмарочоса у нез’ясованих обставинах.

Цей документальний серіал цікавий тим, що показує, до яких гірких наслідків здатна довести розпечена національна історична політика і неперероблені історичні травми. У центрі фільму тут не Дем’янюк, а саме процес над ним, котрий часом переходить у Кафку. У деяких моментах це змушує задуматися над сьогоднішніми процесами, у яких з’являється польсько-українська історія, як-от суд у справі атаки на процесію в Перемишлі. Чи судді мають свідомість і відвагу заперечити аргументам, котрі стосуються пекучої минувшини, проте якщо вони не стосуються справи? Що суд завідомо приймає, а що відкидає в історичній аргументації? Врешті, наскільки суд є в стані відокремити факти і інтерпретації, минуле і сьогодення?

Парадоксально, у тоні своїх спростувань прем’єр Моравецький (котрий кілька разів протиставляв серіалові «історичну правду») тільки підігрує головній задумці творців серіалу: «історична правда» не тільки опікає, вона теж здатна викривляти, показувати слабкість, мстити. Чи слушно? Відповіді в серіалі немає.

Співпрацівник Дем’янюка з фабрики вказує: на «Форді» після війни працювало чимало людей з України і Німеччини. Робота була пекельною, а кожен із працівників у перерві ховався у власному темному куті фабрики. Чи добрий сім’янин, зразковий іммігрант, чудовий колега, взірцевий християнин був у минулому житті нацистським катом? Яким саме? Цього вже не дізнаємося.

Поділитися: