«Іван Холмський» – історик України

Юрій Гаврилюк ■ ІСТОРІЯ ■ №22, 2014-06-01

Небагато людей здогадується, що холмське і підляське, а в давніших поколіннях ще й надсянське, коріння має найвидатніший учень Михайла Грушевського Іван Крип’якевич (1886–1967), іменем якого названо львівський Інститут українознавства Національної академії наук України. Це й не дивно, адже в цьому місті вчений народився та провів життя, однак його батьки були тут пришельцями – нащадками священичих династій, які у 1870-ті рр. переселилися з холмсько-підляського Забужжя в Галичину.

Іван Крип’якевич. Фото з періоду його активної діяльності на холмському полі. (З родинного альбому Лесі Крип’якевич)
Іван Крип’якевич. Фото з періоду його активної діяльності на холмському полі. (З родинного альбому Лесі Крип’якевич)

Завдяки родинній історії, складеній самим Іваном, знаємо, що його рід – первісно з прізвищем Крип’як – мав своє коріння в недалекому від Перемишля селі Поздяч (нині Лешно). Найдавнішим відомим представником духовного сану був Іван Крип’якевич (1734–1818), парох у Полкинях біля Ярослава. Він мав чотирьох синів, усі стали священиками, причому два з них – Матвій (закінчив філософію та Studium Rutenum у Львівському університеті) і Михайло (випускник Львівської духовної семінарії) – отримали парафії у Кільні і Хмельку, тобто в тій частині Перемиської єпархії, яка 1809 р. опинилася в межах Варшавського князівства, пізніше автономного Польського королівства. Таким чином, Михайло Крип’якевич (біля 1780–1830) та його сини стали священиками Холмської єпархії, нові межі якої визначено 1810 р.
Саме у Хмельку народився дід історика, також Михайло (1828–1878), який одружився з Анною Мальчинською (зі священицького роду, представники якого мали парафії у Грубешеві і сусідніх селах) і 1852 р. став адміністратором, а потім парохом у Горишеві-Польському біля Замостя (попри назву, більшість мешканців села була русинами). Тут його служіння тривало до 1874 р., коли, не погоджуючись з діями російської влади на церковній ниві, відмовився від парафії, за що був покараний вигнанням поза межі Холмщини. Якийсь час працював управителем шляхетського маєтку на Люблинщині, а 1877 р. вдалося йому виїхати в Галичину. Проте не міг він повернутися до духовного пастирства, адже тодішній митрополит Йосиф Сембратович був недовірливий до загалом ополячених міцно священиків-утікачів та не годився на те, щоб вони обіймали місцеві парафії. Тому о. Михайло останній рік свого життя провів на вчительській посаді на Сокальщині.
Так само не було легко його синові Петрові-Францу Крип’якевичеві (1857–1914), який закінчив у Львові гімназію та екстерном почав богословські студії (1881 р.). Ось як писав про цей період у житті батька Іван Крип’якевич: «На богословії спочатку не міг зжитися з галичанами. З батьківської хати виніс полонофільські настрої, в університеті записався, крім богословських дисциплін, також на виклади польської літератури, тому, „щоб заховати очі русинам”, вписався також на історію „руської” літератури Омеляна Огоновського. Але все-таки відносини до товаришів „русинів” залишалися холодні і тільки знайшлися одиниці, що зрозуміли молодого холмщака».
Усе ж перебування серед львівських «русинів» (окреслення «українець» тоді ще тут рідко вживалося) посприяло «реукраїнізації» Петра-Франца, який після завершення семінарії та одруження з Оленою Заткалик (дочкою священика-втікача з підляського села Голі, неподалік Володави) працював на парафіях у Львові і біля Збаража, а потім – на посаді катехита львівських середніх шкіл. Бачимо це хоч би в його літературній творчості, яку почав польською мовою і дуже успішно, адже 1882 р. став переможцем літературного конкурсу варшавської газети «Kurier Codzienny», обігнавши… відому польську письменницю Марію Конопницьку (його оповідання «Чоботи Михася» було перекладене чеською, російською і хорвацькою мовами). Але вже на початку 1890-х рр. літературні писання Петра-Франца з’являються на сторінках українського журналу «Народна часопись». Коли 1895 р. став катехитом у львівській гімназії, праця його почалася від конфлікту з її директором-поляком, «який вимагав, щоб греко-католицьку релігію вчили по-польськи, але Петро-Франц не погоджувався і згідно з наказом консисторії завів викладання українською мовою. (…) Деякий час вів також навчання української мови і літератури».
Як бачимо, Іван Крип’якевич, народжений 25 червня 1886 р. у Львові, виростав уже в родині українського священика-інтеліґента – національно свідомого та високо освіченого (1903 р.о. Петро здобув диплом доктора богослов’я у Віденському університеті). Звісно, в родині плекали також пам’ять про холмську «малу вітчизну», символічним проявом чого став хоч би пам’ятник з образом Холмської ікони Богородиці, поставлений на могилі бабці Івана Анни, доньки о. Михайла Мальчинського (пароха в Голуб’ї біля Грубешева), яку похоронено на Личаківському цвинтарі. Тому не повинно дивувати, що серед перших наукових публікацій молодого історика, які з’явилися на сторінках «Записок Наукового товариства ім. Шевченка» у 1905–1906 рр., були й дві, присвячені релігійно-культурному життю на Холмщині у ХІХ ст.: коротка замітка «„Литературный спор” в Холмщині 1872 р.» (1905 р., ЗНТШ, т. 66, кн. 3, с. 5–6) та джерельна публікація «Автобіографія холмського священика з першої половини ХІХ ст.» (ЗНТШ, т. 73, кн. 3., с. 143–157).
У «Спогадах», що їх І. Крип’якевич написав 1946 р., знаходимо образ Холма, який він відвідав 1910 р., коли проводив наукові пошуки у варшавських і московських архівах: «З Варшави мав я їхати до Москви, але по дорозі рішився відвідати Холм, зв’язаний з історією моєї родини, і дуже втішився цим планом батько». Треба тут згадати, що у 1869–1874 рр. Петро-Франц Крип’якевич був учнем російської гімназії у Холмі, у якій кілька років до того вчителював батько Михайла Грушевського – Сергій. Далі історик пише: «Холм робив назверх вигляд російського міста – своїми церквами, духовенством, чиновництвом. Українську мову я чув від селян на торзі. Відвідав я славний Успенський [насправді Пречистенський. – Ю.Г.] собор (заснований Данилом, але будова новіша), бачив церкву об’єдинення [уніатів 1875 р. – Ю.Г.] на „Гірці”, ходив по місті. З Варшави дістав я адресу вчителя духовної семінарії Кобрина. Він приймав мене гостинно, обідом, і допоміг оглянути місто. Була у нього якась поставна генеральша, втішилася галичанином і похвалилася, що опікується пансіоном чи то інститутом, в якому вчаться галичанки. Пішов я до того інституту – це були панночки з москвофільських родин, які тут російщилися. Не хотіли говорити зі мною по-українськи, а наломлювали на російщину, а якась „класна дама” дуже висипалася проти „сепаратистів”. Тільки якесь мале дівча говорило ще рідною мовою. Враження з Холма описав я в листі до тата і вислав на пам’ятку зісохлу повійку з-під церкви – батько був нею дуже зворушений».

До холмської теми історик повернув у 1915–1918 рр., як українські середовища Галичини та об’єднавчий переважно наддніпрянців-самостійників Союз визволення України намагалися організувати українське національне життя на холмсько-підляському Надбужжі, передусім шкільництво, а потім підтримали постанови берестейського мирового договору, який визнав цю територію за Українською Народною Республікою. З-під пера І. Крип’якевича, котрий став членом СВУ та очолив Бюро культурної помочі для населення окупованих земель, вийшли численні документи, що обґрунтовували потреби тамтешнього українського населення, кільканадцять статей про Холмщину, надрукованих у львівській пресі («Українське слово», «Діло», «Свобода»), а навіть брошура «Холмщина», яку наприкінці 1915 р. випустило СВУ.
З цього часу у «Спогадах» вченого знаходимо цікавий уступ, присвячений фаховому забезпеченню української делеґації на мирову конференцію в Бересті: «Дуже важлива була справа, як на цих переговорах вирішиться справа наших західних кордонів. Тоді в редакції „Діла” зогранізувався гурток для підготовлення матеріалів для української делеґації. Були там М. Лозинський, В. Панейко, П. Веселовський, С. Рудницький [уродженець Перемишля. – Ю.Г.], я і ще, мабуть, хтось більше. Я з Рудницьким опрацьовував західний кордон з географічного погляду: залишився мені примірник мапи Галичини Герріха, на якому Рудницький зарисував цю лінію. Коли одного дня делеґація явилася на головному двірці, ми, знаючи наперед про її приїзд, зайняли місце в „почекальні” і змогли зустрітися з делеґатами, хоч вони були оточені австрійською поліцією і аґентами. Ця делеґація зверхнім виглядом робила марне враження – це були молоді люди, в дуже бідненьких костюмах, але пізніше виявилися незлими дипломатами у грі з німцями. Незамітно (у клозеті) вони дістали наші меморіали. Результат переговорів – берестейський кордон, був для нас дуже корисний, займав для України Холмщину в широких границях. Радісно оглядали ми цю лінію в газетах. Але події пішли куди інше…»
У 1920-ті рр. бачимо І. Крип’якевича серед членів колеґії референтів при Міжпартійній раді, що координувала політичну діяльність українців Галичини, у якій він відповідав за справи Холмщини та Волині. Бере він тоді участь у доланні ізольованості цих реґіонів від Галичини, що була наслідком як колишньої австрійсько-російської межі, так і намагань польської адміністрації, щоб консервуванням цього т.зв. Сокальського кордону протидіяти розвиткові українського національного руху: «В тому ж часі я брав деяку участь у політичній роботі. В 1922 р. відбулися перші вибори до Варшавського Сейму; в Галичині їх бойкотовано з огляду на невирішене становище країни, але на Холмщині і Волині вони відбулися і закінчилися великим тріумфом українського табору – у всіх округах обрано українських кандидатів. Холмщаки і волиняни мали бути тепер репрезентантами всього українського населення в польській державі. Треба було увійти з ними у ближчі зв’язки і з цією метою (не пам’ятаю, з чийого доручення) на Волинь поїхали Михайло Галущинський, Степан Баран і я. В Ковелі відбули ми наради з обраними депутатами – Баран, що був юристом і мав досвід у парламентарній боротьбі, вияснював, яке значення мають депутати у парламентарній системі і що можуть осягнути наші представники. Хто саме був з Волині на цій конференції, не пам’ятаю, з Холмщини були, мабуть, брати Васинчуки. Всі вони виросли на провінції, під царською владою, не мали політичної практики і дуже несміливо вступали на парламентський шлях. Обговорювали ми там також декларацію, яку вони мали скласти на початку сесії. Я з Галущинським об’їхав тоді інші міста Волині – Луцьк, Крем’янець, Бересть (так на місці називали це місто), познайомились з організацією “Просвіт” та інших установ, нав’язали особистий контакт. (…) Від того часу холмщаки і волиняни не раз приїздили до Львова і ближче зв’язалися з всеукраїнською політикою».
Чергові публікації І. Крип’якевича, присвячені Холмщині і Південному Підляшшю, з’явилися на сторінках української преси у 1938–1943 рр. А коли 1949 р. у Мюнхені виходив його синтез «Історія України», автор змушений приховати своє прізвище, адже після війни залишився він жити у Львові «під совітами», прийняв дуже символічний псевдонім «Іван Холмський» (перше видання в Україні, під справжнім прізвищем автора, 1990 р. з’явилося 200-тисячним тиражем).
У рукописній спадщині вченого, яка останніми роками потрапила до Наукової бібліотеки ім. Стефаника у Львові, зберігається ще й монографічне опрацювання історії Холмщини у ХІХ ст. Треба сподіватися, що повне наукове опрацювання та вивчення цього фонду дасть нам чергові відомості про холмський аспект життя і творчості видатного дослідника минулого «всієї України». ■

Поділитися:

Категорії : Історія

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*
*