Іза Хруслінська про Петра Тиму: “Нас чекає багато нових викликів”

Іза Хруслінська ■ ПОГЛЯДИ ■ №16, 2021-04-18

«Я не уявляю, аби Петро залишив справи українців у Польщі, а Об’єднанню в якийсь інший спосіб не допомагав досвідом, знаннями та вміннями! Я вірю, що на нас чекає ще багато нових викликів!»

Tekst w języku polskim – tutaj.

Петро Тима закінчив роботу на посаді голови ОУП. Кілька слів

Цього року ми разом із Петром Тимою могли би відзначати 25 років нашої дружби та дуже тісної співпраці, зокрема і моєї з ОУП, а сам Петро – 25 років від початку роботи на посаді секретаря Об’єднання українців у Польщі, коли Мирон Кертичак став головою, а після його раптової смерті у січні 2006 року Петро обійняв посаду очільника організації. 

Чверть століття спільної, тернистої дороги разом із Петром та Об’єднанням дає мені – так мені здається – привілей написати з нагоди його відходу з посади голови ОУП не про підсумування його роботи та відданість українській спільноті у Польщі (не мені про це говорити), але про те, ким Петро є для нас, громадян цієї країни польської національності, для яких українці у Польщі – це співгромадяни, а їхня трагічна історія становить частину польської історії. А також – про те, чому його так сильно бояться націоналістично-кресові середовища у Польщі. 

Я уважно читала коментарі у фейсбуці під дописом Петра на наступний день після того, як він завершив свою каденцію. А перший його пост був адресований друзям-полякам: у ньому він дякував за те, що завдяки нам може почуватися громадянином цієї країни, а не (це вже моя заувага) небажаним «бур’яном». Він отримав від польських друзів, товаришів, людей, з якими співпрацював, багато подяк, привітань із чудовою співпрацею. Для декого присутність та робота Петра в Об’єднанні – це ціла епоха, і їм складно уявити, як можуть виглядати нові часи, як хтось написав, «пост-тими». Хтось міг би здивуватися, чому Петро подякував спершу нам, польським друзям, але я це чудово розумію. Між нами відбулися сотні розмов про те, як сприймають українську спільноту у Польщі. Я не без причини використовую тут слово «бур’ян»: на мою думку – і я вже кілька разів про це писала – наразі домінує саме такий підхід: як до чужих, непотрібних. Таких, що багатьом полякам заважають спокійно жити з міфічним відчуттям того, які чудові ми були на так званих «кресах», як засаджували європейську цивілізацію серед «русинів», під час ІІ Світової війни і після неї були беззбройними жертвами та ніколи – катами, а якщо й убивали цивільне українське населення, то це була тільки помста!

Площа Дефілад. Варшава

Представники української спільноти у Польщі глибоко відчувають цю атмосферу, політичні нападки, хейт. Рік тому, 2 лютого 2020-го, Петро біля повторно знищеної могили партизанів з Української повстанської армії в Монастирі – однієї з кільканадцяти, які систематично у Польщі руйнують – під час нашої польсько-української акції протесту сказав: «Наші предки століттями були частиною Речі Посполитої, але сьогодні це небагато значить. Сьогодні ми – елемент, річ. Яку треба повністю чи частково витіснити. Наш біль – це не абстракція, він найповніше відчувається тут, на цьому місці: у селі, якого не існує від 1945 року. Наш біль – це повністю стерте з лиця землі людське поселення, церква, будинки та їхні мешканці. Цей біль – це універсальний досвід наших дідусів та бабусь, батьків, він залишається з нами дотепер, до сьогодні. Це біль, який забирає віру та надію. Постійно живе з нами 72 роки. Він посилюється після чергових ударів історичної політики держави. Нею оперують цинічні політики, урядовці, які ідуть за течією, і народ, якому потрібен ворог і найправдивіша правда. Це не кулемет і не пожежа, але це породжує спустошення. Величезне». 

Я пам’ятаю, як боляче мені стало від цих слів – боляче, адже це правда. Частина з нас, поляків, бере участь у цих деструктивних антиукраїнських діях, частина – залишається байдужою, а частина ділить цей біль із нашими українськими друзями.

Безкомпромісну позицію та рішучість Петра Тими на посаді голови ОУП щодо відсутності протидії польської держави та уряду варварським акціям польських націоналістів на українських похованнях наше польське середовище підтримувало листами протесту, спільними акціями у Верхраті та Монастирі, повідомленнями до Комісії національних та етнічних меншин при Сеймі, а також у медіа. Петро був ініціатором та співавтором двох важливих звітів «Українська меншина і мігранти з України у Польщі. Аналіз дискурсу», займається аналізом організацій та середовищ у Польщі, які співпрацюють у своїй антиукраїнській та провокативній діяльності з ФСБ та Москвою. Його інтерв’ю з Павлем Смоленським («Хакери розкрили імена, номери рахунків та суми, які надходять з Росії польським громадянам та організаціям. Уряд мовчить» у виданні «Gazeta Wyborcza»), присвячене цим питанням, викликало хвилю нападок з боку цих кіл, які, як ножиці з прислів’я, «відреагували, атакуючи» (ідеться про польське прислів’я «uderz ręką w stół, a nożyce się odezwą» («вдар рукою по столу, а ножиці відізвуться») про людину, що має щось на сумлінні й шукає натяків на це у словах людей довкола ред.).  

Петра Тиму як голову Об’єднання українців у Польщі і як «професійного» (як він сам часом себе називає) українця багато поляків, наше польсько-українське середовище вважає людиною діалогу, відкритою до інших, що вміє із кожним встановити контакт і говорити, що завжди готова до співпраці. Натомість для кресово-націоналістичних середовищ, частини їхніх медіа та деяких політиків і ПіС, й інших популістсько-націоналістичних спрямувань він є головним об’єктом хейту, ненависті та нападок. Якби я навела тут список словесних образ, приписуваних йому «провин», у ньому не бракувало би майже нічого. Ось лише кілька найчастіше вживаних (поминаючи нецензурні): «український націоналіст», «бандерівський яструб», «волинський брехун», «руйнівник польсько-українських відносин», і так далі, і так далі. Ця ненависть настільки велика, що, коли 2015 року Анджей Дуда став президентом РП, ці середовища звернулися до нього з вимогою забрати у Петра Хрест відродження Польщі, який йому вручив президент Броніслав Коморовський, – на щастя, безуспішно. 

З Ґражиною Станішевською

Як це можливо, звідки ці абсолютно суперечливі сприйняття та оцінка Петра Тими як людини та як голови ОУП?

Петро не приховує: він пишається тим, що є українцем, пишається доробком своєї спільноти та України, а водночас – глибоко відчуває трагедію українців, яка спіткала їх на землях, що лежать у межах Польщі, в 40-х роках, від поляків і совєтів – злочину поляків проти цивільного українського населення, депортації до СРСР у 1944-46 роках та у межах акції «Вісла».

Він сам походить із сім’ї, що пережила ці катаклізми. Родина матері – переселена під час акції «Вісла» з Молодича до Мисліц у Вармінсько-Мазурському воєводстві. Родина батька – вивезена з Бескидів, із Завоза, у межах депортації до СРСР на Західну Україну. Сімейні будинки батьків не збереглися: мамин спалило Військо Польське ще до акції «Вісла», а татів у Завозі вже десятиліттями знаходиться під водами Солінського озера. Близьких родичів Петра вбили або поляки, або совєти, батько 8 років провів у таборах. Але я ніколи не помічала у ньому люті, не чула від нього слів ненависті, хоча у деяких ситуаціях він реагує емоційно. Але чи можна цьому дивуватися! Українське кладовище у Молодичі, рідному селі його матері, кілька років тому знищили польські націоналісти, у 2017-му уряд ПіС відмовився виділити дотації на вшанування 75 річниці акції «Вісла»! Це тільки два приклади з довгого списку дій, спрямованих проти українськості у Польщі. 

Для тих, хто вважає Петра людиною діалогу, я думаю, вирішальне значення для такої позитивної оцінки та пошуку можливостей співпраці з ним мають неприхована позитивна гордість за свою українську національність, вміння говорити без люті, хоч і з гіркотою та великим сумом, про трагедію українців; знання історії України, українців у Польщі, польсько-українських відносин; об’єктивність, бажання шукати порозуміння та співпрацювати з кожним, навіть із тими, хто має інші погляди на польсько-українські відносини – але не з націоналістами, ксенофобами чи деструктивними людьми.

Сагринь. Петро Тима, Анна Дамбровська, Іза Хруслінська

Для тих, хто ненавидить Петра та атакує його, ті ж самі риси діють як червоний плащ на бика і пробуджують ненависть – а особливо, певно, його розуміння українськості як цінності, те, що він добивається права на історичну пам’ять, відмінну від польської, прав для української спільноти та інших національних і етнічних меншин у Польщі – таких самих, як у громадян польської національності. Чому? Оскільки, на думку цих людей, українець у Польщі не може пишатися своєю національною приналежністю, не може добиватися права на історичну пам’ять, мати іншу думку, ніж нав’язана правлячою партією щодо інтерпретації історії польсько-українських відносин і конфлікту 1939-1947 років. Вони могли би його прийняти, тільки якби він сидів тихо, нічого не добивався, не озвучував своїх потреб. 

Петро Тима, історик за освітою, ентузіаст історії України та української спільноти, є для одних чудовим партнером для розмови, діалогу чи навіть дружніх суперечок, а для інших – небезпечним противником, з яким треба боротися, найкраще – ображаючи його. Оскільки їхній рівень освіченості та знання фактів не дозволяють їм взяти гору у звичайній розмові. А ще – їм не дає спокою те, що Петрові відомо про зв’язки деяких польських середовищ із російськими!

Петро вміє ділитися з польськими друзями знаннями, своїми українськими зацікавленнями та відкриттями, вміє популяризувати Україну як мало хто! Я сама – свідчення цього, інакше ми би не написали разом дві книги: «Багато облич України» («Wiele twarzy Ukrainy») та «Діалоги порозуміння. Українсько-єврейські взаємини». Але я також неодноразово чула розмови Петра з іншими людьми, бачила, як йому вдається «запалити» у співрозмовнику принаймні цікавість, а у деяких також – ентузіазм щодо України, українців у Польщі, бажання спільних дій. А скількох людей він захопив українською музикою!

З Ахтемом Сеітаблаєвим

Коли в Україні настають складні часи, як під час Помаранчевої революції чи Революції гідності, Петро шукає людей та можливості у різних середовищах Польщі, аби проводити спільні акції підтримки, солідарності чи допомоги. Я пам’ятаю хоч би, як він організовував місії спостерігачів з Польщі під час Помаранчевої революції, акції солідарності з Україною тоді і пізніше, в період Революції гідності. Він приймав усі запрошення до медіа тільки з однією метою – пояснювати, виправляти помилки та неправильні інтерпретації, допомагати зрозуміти Україну. Незабутнім моментом буде для мене концерт, який організував Петро у співпраці з людьми доброї волі, поляками та українцями, на варшавській площі – на підтримку Помаранчевої революції. Я пам’ятаю ці емоції та зворушені голоси Петра Тими й Роберта Лещинського – вони разом вели концерт, і те, скільки чудових людей із Польщі на ньому виступило. Й інший такий захід, цього разу – з трагічної нагоди, на «сороковий день», невдовзі після завершення Революції гідності – концерт пам’яті Небесної сотні у Польському театрі. Петро був «двигуном» цієї події, цього разу допомогли також його контакти та організаційні вміння.

Для багатьох із нас, поляків, Петро – це людина-інституція. Йому завжди вдавалося нести на собі тягар купи різноманітних проєктів, активностей, акцій (нерідко – в один і той самий час), на нього завжди можна було покластися. У мене є досвід співпраці з Петром упродовж цієї чверті століття, маємо далеко за сотню спільних ініціатив та дій, і Петро ніколи не підвів, завжди дотримувався слова – так само, як покійний Мирон Кертичак. На кожну, найбільш божевільну та складну пропозицію, казав: «Так, робимо!». Таке ставлення не можна не цінувати. 

Петро Тима, Іза Хруслінська, Ярослав Курський

Насамкінець – бо цей текст, згідно з моїми намірами, мав бути короткий, а вийшов дещо довший, тож the last but not the least – я хочу написати про Петрову сміливість. У Польщі треба бути відважним, аби так наполегливо виступати на захист понищених українських могил, зокрема – поховань солдатів Української повстанської армії; аби говорити й писати про зв’язки польських націоналістичних середовищ із ФСБ та Москвою; аби викривати маніпуляції та брехню деяких політиків та націоналістично-кресових активістів щодо злочинів, які вчинили польські формування проти українського цивільного населення, щодо акції «Вісла», але також – і щодо сьогоднішніх проблем. Я неодноразово бачила виступи Петра під час засідань сеймової Комісії національних та етнічних меншин: він був незворушний, попри всі нападки (навіть такі грубі, як з боку депутата Брауна), конкретний. Своєрідним «увінчанням» цієї властивої Петрові сміливості була його згода на участь у перформансі, приготованому Анною Домбровською у Перемишлі в червні 2019 року. На перемиській площі Ринок стояли стіл та два стільці, а за столом Петро Тима в українській вишиванці дві години вів з охочими польсько-українські розмови. Це була спільна відповідь Анки та Петра на те, що діалог не вдається у справжньому просторі міста, де завжди жили поляки й українці, – тож нехай він принаймні стане темою перформансу. Я не знаю, наскільки читачі цього тексту усвідомлюватимуть, як багато сміливості та холодного розуму вимагала від Петра ця розмова, у місті з такою атмосферою навколо українців, яка панує в Перемишлі. Через три роки після нападу польських націоналістичних середовищ на релігійну ходу в цьому місті, багатьох судових розглядів проти винуватців агресивних дій, під час яких Петро виступав як свідок, звинувачень попереднього мера, Роберта Хоми, та нинішнього, Роберта Бакуна, на адресу Об’єднання українців у Польщі та самого Петра, атак націоналістично-кресових середовищ у Перемишлі. А перформанс відіграв важливу роль. Якраз ця сміливість та відкритість Петра до кожного співрозмовника – а вони були дуже різні – те, як він спокійно ставився до всіх них, є черговим, одним із ключових, кроків для демонстрації у Польщі того, що Об’єднання, його лідери хочуть вести діалог, прагнуть говорити на складні теми, але також хочуть громадянських прав для себе у країні, яка є і їхньою також. Також я раджу усім, особливо полякам, прочитати Петрів текст, опублікований у книзі «Примирення через складну пам’ять. Волинь 1943» («Pojednanie przez trudną pamięć. Wołyń 1943»): «Волинська проблема – дилеми українців із Польщі». Він сміливий та зворушливий.

Іза Хруслінська

Я вже писала це у своєму коментарі у фейсбуці, і хотіла би повторити ці слова й тут: я не прощаюся ані з Петром, ані з Об’єднанням українців у Польщі, не уявляю, як би я могла не товаришувати з вами, не йти і далі спільним шляхом – так само, як не уявляю, аби Петро залишив справи українців у Польщі, а Об’єднанню в якийсь інший спосіб не допомагав досвідом, знаннями та вміннями! Я вірю, що на нас чекає ще багато нових викликів!

Поділитися:

Категорії : Погляди

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*
*