«Я не кажу – змініть це. Сама сідаю і зшиваю»

ІНТЕРВ’Ю ■ №48, 2018-12-02

Wywiad w języku polskim

8-10 листопада у Перемишлі, у селах Молодичі (Ярославський повіт), Верхраті (Любачівський повіт) та в Любліні Анна Домбровська провела перформанс* під назвою «Доказовий матеріал», під час якого у міському просторі та на давніх українських цвинтарях публічно зшивала розірвану вишивану сорочку – майже таку ж, як та, що є доказом у справі номер II 599/17 за звинуваченнями за статтею 195 ч. 1 Карного кодексу.

Анна Домбровська – громадська діячка, активістка, що бореться за права людини, очільниця товариства «Homo Faber». Анна протягом двох років підтримує перемиський осередок Об’єднання українців у Польщі, а також від Гельсінської фундації прав людини є спостерігачкою у справі судового процесу, який стосується нападу на «пикулицьку ходу»

На своєму блозі «Кола чужості» («Kręgi obcości») акцію «Доказовий матеріал» ти підсумувала реченням: «Я не швачка». Справді, ти нею не є?

Уперше я наважилася подивитися на шов у Верхраті, третьому місці, де я проводила акцію. Коли я побачила, що у мене вийшло, то зрозуміла, що це виглядає не надто професійно. Шов асоціювався у мене зі шрамом, зшитим тілом. Мене засмутило, що я не маю достатніх вмінь, аби зробити це добре. Пізніше, під час перформансу в Любліні, мені не виходила з голови думка, що, якщо хтось захоче подивитися на мою роботу і скаже, що шов кривий і розкошланий, я скажу, що «я не швачка». Бо я – таки не швачка, мені не було найважливіше, аби ця сорочка була знову гарна, як раніше. Це неможливо. Також через те, що я вибрала червону нитку – щоби місце з’єднання було помітне.

Але сьогодні зранку в Перемишлі, коли я йшла проводити з молоддю майстер-клас на тему стереотипів, мені спало на думку, що це – якраз таке шиття, коли ти береш нитки і «зшиваєш» суспільство. Тому, може, я і швачка…

Я бачила перший «етап» твоєї акції в Перемишлі. Як все минуло пізніше – у Молодичі, Верхраті та Любліні?

У Молодичі на цвинтарі я була сама, поза трьома Пйотрами, які мене супроводжували: Пйотром Скшипчаком – моїм чоловіком, Пйотром Вуйціком – репортером «Gazety Wyborczej» та Пйотром Тимою – головою Об’єднання українців у Польщі, який, зрештою, і подарував мені свою сорочку для перформансу. Було дуже тихо, давній греко-католицький цвинтар знаходиться на узбіччі, в лісі. До того ж – густий туман і важка тиша. Раніше в Молодичі я була тільки раз, навесні минулого року, і звідтоді я запам’ятала пишну травневу зелень, яка дозволяла відчути, що це – справді цвинтар, місце мовчання, яке часом хтось відвідує, ставить свічки. Натомість цього разу переважало почуття абсолютної пустки.

У Верхраті я також була сама, але там цвинтар розташований у центрі села, тому я і далі чула спів одного півня, потім – ще одного, який приєднався до першого. Хтось пиляв деревину, було чути відголоски людських розмов… хоча я з цією сорочкою була одна. Життя тривало десь поруч.

Чи жителі Молодича або Верхрати усвідомлювали, що поруч із ними відбувається щось незвичайне?

Я не знаю. Якби хтось прийшов на цвинтар, то, певно, побачив би мене. Окрім цього, пам’ятник у Верхраті розташований так, що мене можна було би побачити навіть із вулиці, якби хтось хотів придивитися.

Де знаходиться межа між провокацією та спонуканням до роздумів?

Це питання мети, для чого ми щось робимо і з чим виходимо на вулиці. Якщо бажання організатора перформансу – змусити людей замислитися, це один із добрих намірів. Важливо також, що він хоче їм сказати, яку має для них інформацію. Чи хоче їх у чомусь звинуватити – тоді перформер мусить врахувати, що люди хотітимуть відповісти, виправдатися або ж заперечити. Це може стати іскрою, з якої розгориться конфлікт.

Я просто хотіла сказати, що зі світом, у якому ми живемо, щось негаразд. Тут знову з’являється питання, як це зробити – чи кричати, що все погано, чи показати щось і залишити людей із певними думками. Я не хотіла нікого оцінювати, не хотіла також нікого долучати до перформансу, тим більше – змушувати до спільної роботи. Як полька я приходжу в публічне місце, бо в мене є певне повідомлення – я зшиваю українську сорочку. Моє повідомлення зрозуміле: щось зіпсувалося, тож це треба полагодити, змінити. Я не кажу — ви змініть. Я сама сідаю і зшиваю, я готова це зробити. Моє повідомлення позитивне також у тому сенсі, що я нічого не чекаю від людей.

Навіщо робити щось, чого люди переважно не розуміють?

А вони не розуміють?

З деяких реакцій я роблю висновок, що не розуміють.

Знаєш, плануючи цю акцію, я намагалася, щоби вона була максимально позбавлена будь-якого шуму, який міг би стати поміж повідомленням та потенційним його адресатом. Не було багато галасу — табличок, гасел, банерів, які могли би заважати його сприймати.

Якщо хтось у Перемишлі не розуміє настільки простого повідомлення: сидить жінка і зшиває українську вишивану сорочку — це означає, що він не бере участі у суспільному житті. Для людей, хоча б трохи зацікавлених у тому, що
відбувається навколо, це повідомлення було очевидним.

Чому ж тоді з боку перехожого, який тільки кидає оком на «швачку», не видно бажання поговорити?

Ти цього не знаєш. Це певне припущення, якого я не роблю. Людину, яка проходить і кидає погляд, або не робить цього, лиш відчуває мою присутність, навіть якщо не відразу все розуміє, не треба оцінювати як таку, що не хоче розмовляти, не хоче замислитися. Кожний готовий до цього по-своєму. Я намагаюся передати повідомлення у найбільш чистий спосіб. Те, що людей, які не зупиняються, не спостерігають довший час за митцем, це не інтригує — це неправда. Мені здається, проблема полягає в іншому. Може, це проблема культури — у просторі, в якому ми живемо, коли на вулиці з’являється щось дивне, це викликає страх, думки про те, що нам зараз захочуть щось нав’язати або залучити нас до чогось, у чому ми природньо не хочемо брати участь. Тому я тим більше вважаю, що перформанс, який треба донести до людей, повинен бути безпечним для них. Я нічого не нав’язую, не переконую нікого в певному баченні світу, не використовую повідомлення «із другим дном», яке могло би зашкодити або висміяти когось. Просте повідомлення часом спричинює, що у людській свідомості щось змінюється. Окрім цього, я також дбаю про те, щоби про таку акцію можна було дізнатися більше у медіа та соціальних мережах. Мистецтво перформансу останнім часом розширюється в інтернеті, тому я даю шанс взяти участь в акції тим людям, які не були присутні на ній безпосередньо.

Повертаючись до теми провокації, бо заяви про те, що ти «провокуєш», часто з’являлися в реакціях глядачів у Перемишлі. Наприклад, один чоловік обурився, що ти зшиваєш «таку» сорочку.

Не стільки «таку» сорочку, скільки сорочку з «такими» кольорами». Це кольори, яким приписали додатковий зміст.

Отож, можливо, те, чи перформанс когось провокує, насправді не залежить від намірів митця, а радше від типу адресата і його контексту?

Це завжди два різні явища, які перетинаються. Я вийшла до людей із посланням: уже справді настав час серйозно задуматися, як зшити ці діалоги, які були розірвані не лише в Перемишлі і не лише протягом останніх двох років. Назагал ми не дбали про те, щоби зшивати, відновлювати відносини із нашими сусідами. Я відчуваю, що вже не можу прийняти певні речі, що від масштабу цих негативних подій мене вже нудить. Була хода, знищення пам’ятників, зараз маємо висловлювання люблінського воєводи Пшемислава Чарнека після урочистостей у селі Сагринь і сильно підірвані диломатичні відносини. Я, як громадянка цієї країни, переживаю за те, до чого це все прямує. Мені не виходять з голови настільки чіткі історичні сценарії, що я відчуваю сильну мотивацію реагувати на все це. Я не хочу чекати, поки стане запізно для слів: давайте із цим попрацюємо, у нас є величезна проблема. Очевидно теж, що я свідомо починаю працювати зі складними речами. Зшиваю українську сорочку, яка в Перемишлі викликає такі, а не інші асоціації… у цьому контексті єдина річ, яка могла би бути провокацією — це ця сорочка, але чи вона не справжня? Я не беруся за щось, що не було складним уже раніше. Я не додаю ніяких провокацій сама від себе. Те, що у цьому
місті вишиванка виявляється провокацією — це не моїх рук справа.

Поділитися:

Категорії : Розмова

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*