Спогади зібрали Христина Заник та Павло Лоза ■ ГРОМАДА ■ №39, 2017-09-24
Михайло Стех, Янтар
Про своє перебування у Явожні мій тато Андрій Стех не хотів багато розповідати. Завжди нам, дітям, пояснював, що пережите в концтаборі залишить для себе. Дуже лаконічно відповідав на наші питання про Явожно і тільки повторював, щоб ми ніколи не пережили подібного. Пам’ятаю, коли він роздягнувся, видно було, що кілька його ребер погано зрослися. Його кості були поламані внаслідок побиття і знущань. Це доказ того, що робили з українцями в Явожні.
Загалом у табір попало більше членів моєї сім’ї. Крім батька, якого забрали в Явожно 37-річним мужчиною, був там теж мій дідо, але з огляду на вік його швидше звільнили. У Явожні сидів і вуйко мого тата – Андрій Стех. Він захворів у таборі на дизентерію (czerwonka – поль.) і там помер. Ніхто не знає, де він похований. Залишилася тільки його куртка, яку мій тато привіз додому з табору.
Єва Капелюх, Битів
Коли мій тато Василь Гнатюк потрапив у Явожно, його родина не знала, де він і що з ним діється. Після звільнення з табору він добирався на Помор’я до своїх рідних спочатку поїздом, а потім 80 кілометрів пішки. Дорогою їв те, що знайшов на полях. Зовні він змінився так, що його не впізнав товариш з рідного Завишня, який знайшов мого батька при дорозі. Тато був високо росту, а як його звільнили з Явожна, важив 37 кг. Я знаю, що в’язнів допитували щодня. Людей били, поливали холодною водою. А моєму татові вливали у рот нафту, залякували. Навіть робили катів із самих в’язнів, один мав знущатися над другим. Так теж було і з моїм батьком. Його примушували бити свого друга. Коли тато був уже на волі, на одному з українських весіль зустрів цього товариша. Він дякував батькові, що той ні разу не вдарив його, лише казав кричати. Тато ніколи нікому не хотів розказувати про пережите в Явожні. Хотів про це забути. Але, здається, це було неможливе. На спині він мав такі рубці, що лікар у лікарні не міг зрозуміти, від чого такі рани. Я йому відповіла, що це пам’ятка з Явожна, тоді лікар більше ні про що не питав. Тато ніколи не просив жодних компенсацій. Він їх й не діждався. Ми маємо вдома посвідку з фотографією тата, яку отримав при звільненні з Явожна.
Богдан Тхір, Ґурово-Ілавецьке
У Явожні було двоє моїх батьків. Мали тоді по 25 років. Батько був у групі повстанців з Улюча, яких зловили і завезли у концтабір. Він був там лише кілька днів. Тата і його товаришів там допитували, а потім посадили в тюрмах різних міст Польщі. Мама теж була в партизанці. Після виселення її з рідного Жогатина переховувалася якийсь час у селі. Але хтось зрадив і її забрали в Явожно. Мама сиділа довше, ніж батько. З її розповідей ми зрозуміли, що у Явожні було так само, як у концтаборах, про які ми знаємо з книжок. Щоденне знущання над людьми, допити і примусова праця. Мама працювала у швальні. В’язні Явожна щодня отримували на обід щось схоже на суп, спали на дошках, прикривалися одним старим покривалом на дві особи.
З роками батьки щораз менше розповідали про те, що було в концтаборі, та коли вперше організовано поїздку до Явожна, вони поїхали туди.
Жодної компенсації за концтабір мої батьки не отримали, та, здається, й навіть про це не клопоталися. Певно, хотіли все забути. У хаті лишилися тільки дві «явожнянські медалі», які виготовило Об’єднання українців у Польщі.
Ірина Ковалик, дочка Марії Зради, Тихи, організаторка відзначень у Явожні, колишня ув’язнена
Я була маленьким в’язнем табору в Явожні. Мені було 2,5 року, як ми з мамою туди потрапили. Я, на щастя, не пам’ятаю нічого, але все, що знаю, то знаю з розповідей мами та інших в’язнів. Колись приїхала одна пані до Явожна і каже: «А, то ти, що ми тебе так пильнували всі, бо ти ходила квітки зривати». Інші розказували: «Ти так молилася. Ми всі плакали, а ти молилася, щоб Бозя додому пустила тата Марічки, тата ще когось».
Уперше люди почали приїжджати в 70-ті роки на те місце для того, щоб згадати й помолитися за в’язнів Явожна. Ми приїжджали у 80-ті роки. А потім щороку були тут. Від 1998 року, відколи є пам’ятник, ми організовуємо відзначення пам’яті жертв табору праці.
Мама мені розповідали про ту дівчину, яка не витримала психічно цих знущань і кинулася на електричні дроти. Розказували, як ми виходили по каву, як у черзі стояли. Казали, що видавали їсти горохову зупу. Вона була така скисла, що аж шипіло все, а я їла, бо я була голодна. Проте якось нічого не було мені, єдине, що як ми приїхали додому… ну, як додому, до місця, де нас завезли, я цілі плечі мала в чиряках.
Ми з мамою отримували дві порції хліба, але ми того не з’їдали, а мужчини були завжди голодні. І мама давали мені частину того хліба, я якось його ховала, не знаю як, а коли мужчини йшли по каву, то я йшла поміж ними і їм той хліб передавала.
Мама згадують, що приносили дівчину на коці, бо вона вже не мала сили ані йти, ані стати після того, що з нею робили.
Як нас випустили, то питали маму: «Dobrze wam tu było? Pamiętajcie, dobrze wam tu było». І показав мамі пальцем до уст, що мають мовчати. Вистачило: люди були такі залякані. Зрештою, я думаю, що того страху і до смерті не позбудемося.
Тепер мама вже вночі не кричать, але дуже довго ми будилися вночі, бо мама кричали: їм снилося, що їх гонили, вивозили, щось таке снилося, з криком ми будили маму. А я завжди чогось боюся.
Ми з Вербиці. Нас вивезли до Белжця. Там усіх заладували у вагони, а нас забрали з мамою звідти, завезли до Томашева, тримали там. Пізніше десь возили нас до Любліна до якогось дому дитини і мама не знали, що це є. А прийшла пані якась і каже: а що та дитина не має батьків? То є дім дитини (сиротинець – ред). Мама почали плакати, що вони не хочуть, щоб їм дитину забрали.
А потім приїхала завідуюча і каже: ми таких малих дітей не приймаємо, прошу забрати цю дитину. І таким чудом мене забрали назад до Томашева, звідти повезли у Явожно.
Яка причина, що нас забрали до Явожна? Я не знаю. Думаю, що йшлося про партизанку, що тато були у партизанці, а мама – його жінка. Тата розстріляли в Замості 29 жовтня 1947 року.
Ми були в Явожні десь два місяці. Нам пощастило, бо були дні, коли висилали з центрального табору праці людей з малими дітьми. І нас тоді також випустили. Пізніше ті жінки, які там були, нам розказували, що через два дні почали кричати, шукати: «Марія Зрада! Марія Зрада! А то не та, що з тією дитиною пішла?»
Я кажу, що Бог над нами весь час.
Стефанія Лайкош, Варшава
Правду кажучи, я сьогодні не можу згадати, коли довідалася про табір праці. У пам’яті маю, що батько був у Явожні, проте сьогодні, як думаю з перспективи часу, розумію, що тоді не знала, що це таке – Явожно. Я пам’ятаю, як до нас приїжджав отець Дзюбина, наш парох, який часто в нас вдома бував, і я знала, що вони знайомі з татом з Явожна.
Але сьогодні розумію, що тоді ми, діти, сприймали це як назву місцевості. Що це був табір і що там відбувалося, я довідалась, мабуть, під час навчання в університеті. А ще більше я почала дізнаватися, коли почала працювати в ОУП (Об’єднання українців у Польщі – ред.), коли 1990 року почалися поїздки до Явожна. Пам’ятаю, як їхала 1992 року з Варшави і в Явожні побачила мого батька, він туди приїхав з півночі.
Тато ніколи про це не говорив. Ми питалися його. Він не казав, чому не хоче розповідати. Взагалі. Я пробувала його просити: якщо ви не хочете з нами говорити, з дітьми, з рідними, то може буде вам легше з чужою людиною? Думала про Богдана Гука, який збирав спогади колишніх в’язнів. Але тато не погодився.
Він не мав жодних документів, посвідчень. Я дізналась від мами, що тата забрали з транспорту з Освенцима, коли їх переселяли. А його матері, моїй бабусі, і його сестрам сказали, що він приїде пізніше. Вони також не знали, де він і що з ним.
Пізніше я допомагала історику Євгенові Місилі упорядковувати картотеки в’язнів і тоді побачила дані тата з Явожна. знаю, що він був у другому транспорті, прибув туди 10 травня. Їх було десятеро людей.
І пам’ятаю, що батько розповідав, що коли вони приїхали, то їх забрали до якоїсь лазні.
Також знаю, що коли його випустили, то купили квиток, посадили на поїзд, сказали доїхати до Члухова, там його хтось забрав і сказав, що має робити далі. Мусив їхати до Бжезя, там мав зголоситися до УБ (Уряд безпеки) і тоді дізнався, де його родина. Тато казав, що йому заборонили будь-кому розповідати про Явожно. І він, у принципі, цього дотримався.
Розказував, що працювали там на копальні. І знаю, що був у таборі без суду. Він мусив там голодувати. Бо потім усе життя мій тато завжди мав при собі 2–3 булки або канапку. Чи їхав на роботу, чи до церкви, була при ньому їжа.
Одного разу я була вдома в батьків довше, два тижні, незадовго до батькової смерті. Я пробувала тата розпитати, як в тому Явожні було. Знаю, що тоді деякі люди почали розказувати, вже була якась інформація, спогади. Тато розказав, що дуже мало їх годували і найгірше, що було, – жабки – наказували стрибати. Він каже: «Дитино, я би другий раз цього не пережив». І тоді розплакався, як мала дитина. Я ще ніколи не бачила, щоб мій тато так плакав. Ми перелякалися, щоб йому не стало погано. І я вже більше нічого не питала. Мамі він теж не розказував нічого.
Тато не був в УПА. Він мав 15 років, коли помер його батько, то ж мусив займатися мамою і двома своїми сестрами. Ми не знали жодної причини, чому він потрапив до табору. Єдина причина – це любов батька до церкви. Він часто там бував, молився, пізніше став дяком. Можливо, підозрювали, що він співпрацював з підпіллям.
Я знаю також, що тата щоякийсь час кликали в УБ, допитували.
У церкві мій тато завжди виходив під час того, як священик казав проповідь. І я не розуміла, чому. Від мами потім дізналася. коли його допитували, то питали: що священик казав? Щоб цього не говорити, він виходив з церкви. То мені запам’яталося з дитинства.
Андрій Мартинишин, Стшельці-Краєнські
Я не пам’ятаю, коли саме мені батько розповів про те, що був у Явожні. Думаю, було мені років 10. Я був уже досить свідомим. Хоч знаю, що йому казали про це не розповідати нікому. Це мало залишитись таємницею.
Що саме там було? Казав, що бракувало їм їсти. Також розказував, що була така «стежка здоров’я». В’язні всі бігли, а охоронці стояли з дошками і били їх тими дошками по плечах.
Одного разу він ніс зупу для в’язнів і побачив у тому горщику шкварок. Витягнув його і з’їв. А охоронець помітив це і покликав батька до себе. Почав його бити. Батько не витримав і своїми руками почав розтягувати охоронцеві уста. Так, як він був сильним, то міг розірвати йому рот, але вчасно зупинився. На щастя, охоронець залишив цю справу і більше його не чіпав.
Батько розказував, що вони, коли виходили, то підписували документи, що не будуть нікому розповідати про те, що пережили. Ще чув, що там їм давали в руки карабіни і знімали їх. Здається, для якогось фільму. Але я не знаю для якого.
Він сидів у таборі 9 місяців. Хтось розповідав, що син одного з в’язнів, священика з Ропенки, поїхав у Ватикан і розказав про Явожно, тому їх випустили.
Чому батько потрапив у Явожно? Можна сказати, що випадково. Він служив у Червоній армії. На війні йому прострілили палець. Та оскільки поранення було неважке, то він у шпиталі був також охоронцем. І коли вони верталися в кінці війни, то йшли через Сянік. Тато постановив, що так як це близько від його дому, то разом з трьома колеґами втече. Вони спочатку переховувалися, потім прийшли додому. А потім, 1947 року, з села забирали людей кудись. І питали про Мартинишина. Але назвали інше ім’я, не мого батька. А батько сказав, що він – Михайло Мартинишин, то вони викреслили те ім’я і вписали батькове та забрали його.
Думаю, що пережив він тому, що був молодий і сильний, мав тоді 30 років.
Знаю, що коли батько повернувся, то був весь спухлий від голоду.
Він не отримував жодних компенсацій за те, що був у таборі.
Петро Тима, голова Об’єднання українців у Польщі
(З виступу під час урочистостей у Явожні)
Hароди, які не пам’ятають свого минулого, приречені на загибель. Повторюю це тому, що пам’ятати – це не означає пам’ятати тільки трагічні сторінки свого минулого. Пам’ятати в нашому випадку – це не забути своє коріння, рідні землі, звідки були наші батьки, діди, яка була їхня традиція, культура, які події мали місце на тих землях, на яких вони жили. Але пам’ятати – це також не забути трагічні сторінки, які мали вплив на наше життя, сьогодення. Як би не намагалися говорити різні спеціалісти від історичної політики, коли беремо історію української громади в Польщі, не можемо цієї історії розглядати без Акції «Вісла» і без табору в Явожні. Це не була абстрактна подія, це не є пам’ять проти когось, це є елемент української ідентичності в Польщі. Треба це повторювати, особливо 2017 року, тому що цього року вперше після демократичних перетворень держава не підтримала належним чином заходів до річниці Акції «Вісла», а на багатьох рівнях звучать голоси, які виправдовують тоталітарний злочин та дії, які вже 1990 року засудив Сенат РП. наша присутність тут, молитви і виступи, наша зацікавленість, щоб відзначати цю подію, є доказом того, що вона не є будь-якою подією. Вона вимагає рефлексії, задуму, молитви, але й діалогу. Діалогу на рівні істориків, самоврядників і звичайних людей, нас тут усіх зібраних. І ми до цього діалогу готові. Ведемо його як громада з 80-х років, говоримо про свою кривду, своє минуле, але також уміємо зрозуміти те, про що сьогодні згадав пан президент Явожна. Знаємо, розуміємо, що ІІ Світова війна принесла трагедію багатьом мільйонам людей: полякам, німцям, українцям, росіянам, євреям. І вміємо про це говорити, вміємо похилитися над іншими жертвами, але також у нас є свій обов’язок пам’ятати про наших рідних, які втратили домівку, які терпіли в концтаборах, які були приречені на національну загибель. І тому ми тут сьогодні є. І це важливо, що ми є в різний спосіб: молитвою, присутністю у цій залі, щоб за допомогою культури згадати цю подію. Це важливо. І друге, що варто підкреслити: Явожно для нас є специфічним унікальним місцем. Кожного року ми зустрічаємося в цьому місці, де є пам’ятник, якого ніхто не обмальовує, не нищить, не заперечує, що такі події відбулися. Важливо, що є люди, як пан президент міста, пані секретар, які розуміють цю частину польської історії, якою була Акція «Вісла», і в процесі цих урочистостей є знами. Ми спільно стараємось віддати пошану жертвам Акції «Вісла» і жертвам цього табору. І за це хочу місцевій владі Явожна подякувати.
Тут є люди з Перемишля, з Сянока, з півночі, заходу, південного заходу, – майже вся Польща. Люди, які повернулися на родинні землі, і ті, які внаслідок Акції «Вісла» опинилися на землях півночі і заходу. Частина цих людей їхала всю ніч, щоб бути тут, щоб віддати пошану членам своїх сімей, сусідам, і невідомим людям, які в цьому таборі опинилися. Разом ми творимо дуже важливу річ: доказ на те, що польсько-український діалог не мусить означати лише контактів на рівні політиків, державних інституцій, але що звичайні люди з міста Явожна і з багатьох міст Польщі можуть зустрітися, щоб ушанувати трагічну пам’ять жертв тоталітарної системи. Хочу подякувати всім, хто долучився до того, що є нас тут так багато. ■
