Іван Бакунович ■ ГРОМАДА ■ 2008-10-24
Розгортаючи історичну карту в опрацюванні Володимира Кубійовича, яка представляє етнічні українські території, варто звернути увагу на її західну смугу. Грубешів, Холм, Біла, Більськ, Мельник, Дорогичин позначені як частина території, де проживає український етнос. Для сучасників Кубійовича так воно і було. А сьогодні? “Хто ми є? А хвороба його знає”, – часто-густо можна почути від місцевого населення.
{mosimage}
Горошки, Груд – села, що знаходяться недалеко БілоїПідляської. І лише їхні назви нагадують про українське походження мешканців. У цих селах тільки старші уки знають, що колись їхніх батьків чи дідів хрестили у церкві. Молодих уже пригорнула Римо католицька церква. “Pamiętam, że mój dziadek mówił, że był chrzczony w prawosławnej cerkwi, – пригадалося молодій дівчині, яку ми підвезли машиною зі Сарнаків до Сідлець. – Ale my już wszyscy jesteśmy katolikami”.
Може й ми українці
У Дубровиці-Малій, невеликому селі, що на південь від Білої, вшанування пам’яті Василя Альбічука – народного художника, який тут народився і тут упокоївся. Після панахиди та цвинтарного сакруму в селі біля пожежного депо починається своєрідна частина профануму: на сцені виступають ансамблі, серед публіки – місцеві мешканці, православне духівництво з єпископом Пйотрківським Паїсієм на чолі, місцеві самоврядники та парламентарі.
Поруч пиво та гарячі ковбаски. Щойно пролунали українські пісні у виконанні ансамблю з Загорова.
– Яких пісень співаєте? – запитуємо.
– Різні пісні. І такі співаємо, і такі, – дає загальну відповідь гарною українською мовою з підляським акцентом молода жінка з ансамблю. – А “Несе Галя воду” співаєте? – Дзісяй не будемо співати. Але будемо співати “Моя мати вдова”, “Давай, мой мили”. А третя “Чорні очка”, – представляє святковий репертуар. – По якому будемо співати? Ну потакому, но понашому. “Несе Галя воду” то пісня хахлацька, а вже, наприклад, “Смерека” то пісня українська. Пам’ятаю той хахлацький язик уд нашої бабці. Вони говорилі, що то такий хахлацький язик. А чи може український? А я того не знаю. Я молода. Я не знаю, як то було колись.
Жінка з Загорова не може визначити і своєї національності. Хто ви? Поляки? Українці?
– А хвороба його знає. Якісь мішані, – дає відповідь.
Тато з братом лише по-хахлацьки
“Добринянки” з ДобриняМалого займають місце на сцені після жінок із Загорова. Знаємо, що в селі живуть самі римокатолики, але пісні у їхньому виконанні звучать напрочуд знайомо. Які то пісні?
– Хахлацькі. Прості, – відповідає вже по-польськи літня жінка, співачка ансамблю. – У нас ніхто не вживав слова “український”. Звідки ми знаємо ці хахлацькі пісні? Колись старші люди розмовляли в нас лише похахлацьки. І похахлацьки тих пісень співали. Мій тато вмів по-хахлацьки, мама вже ні. Походила бо з під Янова. Там по-хахлацьки не говорили. А тато з братом лише по-хахлацьки. Тато мав на прізвище Хомич, я Гарасам’юк. Може і ми фактично всі українці, але про те не знаємо. Але прізвище хіба не має з цим нічого спільного.
Марія Левчук із сусіднього Межи листя знає досконало, за що була запроторена до концтабору в Явожні. Знає теж, чому цілих п’ять років прийшлося їй нюхати сморід польських в’язниць, у тому числі й на Монтелюпіх у Кракові. Перед війною та “за німця” в селі можна було вивчати українську мову. Присутність українських вчителів значно впливала на стан національної свідомості. Високий рівень свідомості справив, що згодом пані Марія опинилася в одному з відділів УПА, який діяв неподалік її села. Була зв’язковою.
– Чому молодість провела в ув’язненні? Чому маю тепер повикручувані пальці? За приналежність до УПА. За те, що є українкою, – упевнено відповідає Марія Левчук.
Ukraińcy? To na Ukrainę
У Голі фольклорне свято. У музеї народної архітектури Тадея Карабовича свої прилавки розташували місцеві ремісники. У церкві почалася Служба Божа. Владику Паїсія господар привітав хлібом -сіллю та добрим словом. Можна було подивитися виставку, присвячену 70-ій річниці руйнування православних храмів на Холмщині та Південному Підляшші.
Для декого це нагода зустріти давніх знайомих, побалакати про буденне.
– Очевидно, що пам’ятаємо. Нас вивозили, – говорять двоє чоловіків похилого віку. Один 1928-го, другий 1935-го року народження. – Чому нас вивозили? Бо ми українці. Ким маємо почуватися. З виселення багато вернулося після 1955 р. Але вернулися ті, які мали куди. Як уже в нього сидів поляк і не хотів виступити, то куди він дінеться? Мусив вертатися на захід. Ще й дотепер сидять.
Не довелося довго побалакати з місцевими свідомими українцями. До розмови про Україну та українців швидко приєдналася одна жінка:
Jacy my tu Ukraińcy! My prawosławni Polacy! – жінка скоро розвіяла всякі сумніви. – A jak wy jesteście tacy Ukraińcy -, to […] na Ukrainę.
Коментар Юрія ГАВРИЛЮКА про причини послаблення українського етносу на Південному Підляшші та Холмщині:
Холмсько -підляське Забужжя – це типово периферійна територія, на якій у XIX ст. не було осередків національного руху чи відродження. Хоча важко говорити про якесь відродження, бо те, чого раніше не було, не могло й відроджуватися. Національна свідомість у модерному значенні народжується саме у XIX ст., яке можна назвати століттям націй та націоналізмів. Тут єдиною на той час сформованою нацією були поляки. Адже хоча Річ Посполита й була ліквідована, то її шляхетська політична нація збереглася, а українці були тільки сільським етносом. Єдиною вищою, більш освіченою групою були священики, хоча й вони знаходилися під домінацією польської культури. У першій половині XIX ст. панівною в цьому середовищі була польська мова.
У міжвоєнний період польська влада розпочала боротьбу з Православною церквою як реліктом російського панування, намагаючися відірвати Церкву від її історичного контексту та ліквідувати більшість парафій. Слід згадати, що в Холмській єпархії перед І Світовою війною було майже 300 парафій, з яких лише приблизно 50 дозволили відкрити після війни. Більшість церков перетворено на костели, частина – були знищені внаслідок воєнних подій, інші стояли зачинені й плановано руйнувалися польською адміністрацією, зокрема 1938 р.
У міжвоєнний період спостерігається зародження українського національного руху. 1917 р., унаслідок “біженства” (примусової евакуації), коли творилася українська державність, серед організаторів Української Народної Республіки були й холмщани. Однак польська адміністрація чинила спроби приборкати українське життя на Холмщині та Південному Підляшші – ліквідувала організацію “Рідна хата”, яка мала свої осередки у Холмі й інших місцевостях Люблинського воєвідства, закрила часопис “Українське життя”. Послабив український етнос і перехід колишніх уніатів до Римо католицької церкви після 1905 р. – вони воліли бути вірними католицизмові ніж Православній церкві та руській традиції. У загальному розумінні римокатолик був поляком, і по суті пізніші українські національні кадри рекрутувалися лише з православного середовища. Також польська комуністична влада керувалася передусім релігійним принципом, виселяючи православних українців Забужжя 1944-1946 рр. у Радянський Союз, а 1947 р., під час акції “Вісла”, на понімецькі землі.
Усе те, що за Польщі було ліквідоване, за німецької окупації під час ІІ Світової війни могло відродитися. Це був своєрідний парадокс, що якраз німці дозволили на культурно освітню діяльність, відкривалися школи, де навчали вихідці з Галичини. Це мало вплив на національну свідомість дітей, які навчалися в тих школах. Ті, кого це “відродження” не охопило, навіть якщо вони зараз живуть на своїй землі, загального поняття про українську мову, про українську культуру, на жаль, не мають.
Підготував Іван Бакунович
“Наше слово” №43, 26 жовтня 2008 року {moscomment}
