Ольга Ткаченко ■ РЕЦЕНЗІЇ ■ №39, 2021-09-26
Дарина Попіль, «Крилаті риби». Львів, «Свічадо», 2021. – 80 с.
Зазвичай вірші хочеться покласти на музику, і це не дивно. Але коли я прочитала збірку «Крилаті риби» Дарини Попіль, я захотіла їх побачити на полотні. Можливо, таке враження складається ще й через майстерне художнє оформлення самої книги. Адже вже вдруге збірку віршів Дарини Попіль проілюструвала львівська художниця Софія Філіпчук, авторка мистецького простору «На дереві».
Якби ця книга була серією картин, я б написала що там багато рослинних мотивів. Рослини, а особливо квіти стають метафорами власного я. У філософських подорожах чорна орхідея внутрішнього світу змінюється трояндою чи незабудкою, вільха – берізкою. Квіти також «акуратно викопує з тебе» демон і «садить на їхнє місце пекучі вуглинки жалів». Мимоволі, думаєш про бодлерівські квіти зла, хоч тут радше квіти добра викопує зло. Хоча іноді навіть неусвідомлено одні демони виганяють інших, що причаїлись під виглядом чогось прекрасного. Так, у першому циклі збірки «Розмова з природнім» тендітність і ніжність квітів замінюється стовбуром дерева, що символізує несхитність, силу, коріння. А разом із тим перехід у дорослість видніється деякими страхами, як камінь на шиї, який згодом перетворюється на зброю, що могла би стати за інших умов любов’ю. Ці рядки говорять про онтологічну дуальність людського життя і такий же світ ліричної героїні. Тут вона – твердістю каменя стоїть в обороні самої себе, але згодом мусить ставити серцю своєму «патчі від зморшок і тріщин».
«Крилаті риби» – це велике бажання показати свою силу, але водночас відвагу заявити про страх чи сором, і зламати зовнішні уявлення про те, як має бути. У циклі «Монолог діалогів поміж ними і нами» знайдемо архетипи жінки-праматері, сильної «як кора трьохсотлітнього дуба» й густої як «кров сивого ангела», що породжує асоціації з давньослов’янською богинею весни та родючості Ладою, чи великою матір’ю, яка своєю спідницею накриє увесь свій рід та захистить від ворогів, як Анна Коляйчек у Гюнтера Граса. Але водночас, вона жінка-загадка, легка як весняна роса, фарбує губи червоною помадою і вдягає колготи у сіточку. Бо жінка може і це її право – бути, якою хоче незалежно від тиску суспільства. Ні, у поезії Дарини Попіль немає маніфестів фемінізму, але є пошук себе, іноді запитання без відповіді, а іноді відповіді на запитання, яке їй ставить її ж суспільство, її ойкумена. Власне цілий цикл віршів «Монолог діалогів поміж ними і нами» містить у собі розкриття самосприйняття жінки, яка все ще молода, але вже не юна. Коли тиск суспільства стає все відчутнішим, і треба давати йому певні відповіді чи може відсічі, тоді внутрішній діалог посилюється і максималізм юності перетікає у аргументовану молодість. Як, наприклад, алюзія на знаний монолог «Будь леді, казали вони» у виконанні Синтії Ніксон:
«поки ти молода – кажуть вони
мусиш вчитись усе встигати
родити дітей дбати про себе працювати
не додивлятись фільми свої і сни
не заглиблюватись глибоко в себе
там же лише дурні бажання і мрії»
І маємо одразу відповідь ліричної героїні:
«поки ти молода – кажу собі
будь однозначно правдива сама з собою
не підлаштовуй під інших гострі свої кути»
З іншого боку, майже біблійно звучать строфи з дзеркальних віршів, де кожен куплет починається рефреном з полярними значеннями: «Жінка боїться…» і «Чоловік казав жінці…». Але все ж навіть, якщо жінка боїться, а чоловік сказав жінці «тримайся за моє плече», жінка по його слідах «сама тихо піде шукати себе». До того ж вже в назві збірки, що містить слово «риби» знаходимо один із найдавніших символів християнства. Та й цілий цикл «Розмова з видимим і невидимим» експонує тему пошуку бога, чи його сприйняття в моменти тривоги чи навіть депресії, які закінчуються маніфестом любові:
«треба просто любити любити любити любити
Бога в небі і в інших і в світі й собі натомість»
У віршах немає релігії, але є духовність, віра, внутрішній діалог з видимим та невидимим, земним та вічним. Є сиві янголи, бажання освячення, згадки про сповідь, але водночас віра в «очі його і чоло руки його і губи плечі і ноги», яка чомусь у вірші є грішною і вимагає прощення… Закономірно, що поруч із пошуком бога є й філософія, адже «над нами лише небо – наш найрідніший дах», що робить нас річчю в собі із вічним життям, «хіба що на Марсі», що дає нам лише одну відповідь на його сенс:
«будемо просто дихати повітрям
вбирати у себе всі пахощі цієї землі
будемо одночасно старими і дітьми
врешті будемо просто: беззаперечно живі»
Особливої уваги заслуговує третій цикл віршів збірки «Подвійне серце мігранта діалог з майже реальним», де авторка у всій широті показує спектр емоцій та переживань пов’язаних з життям у двох, а то й у трьох країнах. Наскрізним є образ дому та батьків, що разом із рослинними символами дерев та коріння представляють внутрішній калейдоскоп емоцій, що їх переживає людина, яка з тих чи інших обставин покинула рідну місцину. Власне тому риби й крилаті, щоб швидше долати відстані. У збірці знайдемо й Варшаву, що після Львова стала «другим коханням» Дарини, але перше часто дає про себе знати, забираючи ліричну героїню на «побачення». Тому серце потрібно поділити, аби вмістити у нього «лева» та «сиренку». Крім того для мігрантів відстань стала ще нестерпнішою під час епідемії коронавірусу, і ця тема також знайшла відображення у віршах Дарини Попіль. Наприклад, вірш «Карантинні сни», описує дорогу додому в цей дивний час як метафоричну подорож Фродо, що несе перстень влади, аби нарешті звільнитися чи дочекатись повернення короля. Подібне загравання з популярною культурою у віршах дуже навіть непогано представляється в сучасному контексті і побуджує уяву читача домальовувати і свої образи.
Загалом збірка поділена на п’ять тематичних розділів-циклів, де кожен вірш завдяки багатству образів та символів, як я уже згадувала на початку, при прочитанні постає намальованим полотном. Разом вони творять картинну галерею, прогулянка по якій неодмінно подарує багато естетичного та інтелектуального задоволення.
