Людмила Лабович ■ ІСТОРІЯ ■ №17, 2020-04-26

«Кажут люде, што я умру, а я хочу житі» – співається у похоронній пісні на Підляшші. Смерть завжди викликала в людях жах та одночасно спонукала до роздумів про сенс життя і форми загробного буття. Традиційний підхід до смерті жителів підляських сіл – це своєрідна суміш релігійних догматів та первісних, язичницьких вірувань. Звичайно, чим старший підляшанин, тим більше колоритних уявлень в нього про смерть.

«Смерть і христінкі не вибірают щаслівої годінкі»

Смерть у колишньому, не лише сільському, традиційному суспільстві була чимось щоденним. Війни, епідемії, хвороби, погані умови життя, велика смертність вагітних жінок та малих дітей – усе це мало вплив на підхід до питань, пов’язаних з людською кончиною.

Розповсюдженість смерті зумовила формування цілої низки своєрідних вірувань, які є народною інтерпретацією релігійних догматів та передусім прадавніх, дуже добре укорінених поганських уявлень. Це не лише віра у загробне життя, але й переконання, що померлі постійно присутні у світі живих, до якого можуть приходити та впливати на людей – помагати, шкодити, перестерігати або попереджувати про майбутнє.

Серед найстаріших підляшан поширена віра у можливість фізичної присутності померлого. Прикладом є хоча б історія з Орішкова, де після Другої світової війни чоловік за намовою дружини вбив свою сестру та згодом повісився. Після смерті, як розповідають старші жителі, шибеник приходив і лякав свою дружину. Нібито бачили його й жителі села у формі «чорної заслони».

Якими були методи підляшан проти небажаних візитів померлих? Дуже схожі на ті, що описував Чеслав Мілош у «Долині Ісси»: викопати тіло, відрубати голову, положити її між ноги та посипати маком. В Орішкові нібито помогло.

За народними віруваннями, померлі ходять по землі 40 днів після смерті. Вони приходять також під час поминальних субот, на Святвечір, Проводи. Тому й, бувало, люди готували бесіду на могилах близьких на Проводи або залишали відчинені двері після поминального обіду в хаті.

«Дай руку, дай ногу»

З вірою в те, що люди не вмирають разом зі смертю тіла, пов’язане переконання про певні форми «життя» покійника. Отже, досі підляшани вірять у те, що можна попросити покійника, щоб він допоміг особам, які його одягають: «Треба просіті і вуон усьо тобіе випростіт, дасть рукі, усьо, бо то покойнік вже ж застиває, што не дасі ради і треба просіті, і всьо одпустіт».

«Дай руку, дай ногу – нормально до покойніка говорат», – кажуть не зовсім ще старі жительки Чижів. Що цікаво, такі «розмови» з покійниками досі ведуться у похоронних будинках і лікарнях у Гайнівці, де часто працюють люди родом з ближніх сіл.

Тіло померлого підляшани використовують також для лікування. Буває, що й нині люди, в яких є різні рани, плями, шрами, просять небіжчика забрати їх в потойбіччя. Процедура дуже проста – береться мізинець померлого та торкається місце, де є якась цятка. На Підляшші можна почути багато розповідей людей, для яких психологічною травмою з дитинства були такі методи зцілення за участю померлих.

Тіло померлого використовували також для всіляких практик, пов’язаних із лікуванням алкоголізму. Ще останніми роками можна було почути розповіді про те, як дружини п’яниць клали в труну пляшку горілки з вірою в те, що померлий забере алкоголізм чоловіка «на тамтой свіет».

«Спіться, то й сніться»

Хвірткою, крізь  яку до живих приходять померлі, є сни. Хоч часом можна почути на Підляшші, що «покойнікі сняться на дощ», але все-таки люди намагаються знайти глибше пояснення такого нічного «візиту». Кажуть, якщо уві сні померлий оживає – біда оживе, а як небіжчик забирає когось до себе – та особа помре.

Буває, що поява померлого уві сні – це просто докір сумління. Ось приклад з одного з підляських сіл: «Маті нашиковала одежу, коб їїе одягнулі на смерть. А дочка каже: «Де ж я тебе так одягну? То ж то коліснє, бридкє!». І дочка купіла нове всютко, вбрала матеру, а вона юой нуоч у нуоч снілася. Ну, што тут зробіті? Юой сказалі, коб вона тую одежу взяла і занесла на могілу матери. І вона зайшла, занесла тоє звезане всьо, што било на смерть, вигребла ямку і загребла. І, казала, бив спокуй». Таких історій можна почути доволі багато.

Коли сниться небіжчик, підляшани радять: «Як є помінальни суботи і часом присніться покойнік, той што умер, і штось просіт, коб йому чи даті їесті, чи одягнутіся, то, кажут, треба іті до церкви і даті за упокой».

«Мрут і нам дорогу трут»

Люди здавна боялися смерті та вірили, що одна смерть може спричинити другу. Тому й під час похорону підляшани дуже ретельно шукали різні знаки, які б свідчили про наступні поховання. Передусім уважно стежили за померлим: «Кажут, як одкрити очи чи одне око, то покойнік знов буде».

Популярною є й віра, що якщо люди ідуть за труною далеко один від одного, то невдовзі знову хтось помре. Люди намагалися вберегтися від можливого наступного похорону і таким чином: «Як ведут покойніка і хтось напротів їеде, то теж хутко покойнік буде. То стают. Як їеде напротів самоход, а ведут покойніка, то стає і як переведут, тогди їеде. Так є і тепер».

Переконання, що померлі присутні в житті людей, не лише символічне, пов’язане з давньою вірою в те, що світ мерців є паралельним до світу живих. Тому й досі живий у підляських селах культ предків, про яких слід пам’ятати: віддавати шану, просити помочі, але також остерігатися злого впливу.

На фото авторки статті: хрести на старому цвинтарі в Новому Березові.

Поділитися: