Євген Яковенко ■ ПОДІЇ ■ №43, 2024-10-27

13 вересня у «Вітрині Східного дому» у Варшаві відбулася панельна дискусія «Польсько-українські стосунки в період міжвоєння (1918-1939 рр.)». Учасниками дискусії стали: український історик, професор Юрій Шаповал з Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. Кураса НАН України, голова української групи Українсько-польського форуму істориків, а також професор Ян Пісулінський з Ряшівського університету, учасник Українсько-польської комісії для дослідження взаємин 1917-1921 років та учасник польської групи Українсько-польського форуму істориків.

Дискусію модерував доктор Маріуш Зайончковський з Інституту політичних досліджень ПАН, учасник польської групи Українсько-польського форуму істориків. Ця подія була першою з трьох польсько-українських історичних панельних дискусій в рамках підготовки до Польсько-українського історичного конгресу, який має відбутися в листопаді 2024 року за ініціативи фонду «Центр Карта» (Fundacja Ośrodka Karta).

Вступ до розмови зробив Збіґнєв Ґлюза, очільник фонду «Центр Карта», співзасновник польсько-українського діалогу «Польща-Україна: складні питання». Зокрема, він сказав, що зараз його фонд опинився на межі банкрутства, і навіть були думки припинити функціонування «Вітрини Східного дому» як філіалу фонду, однак завдяки приватним особам вдалося зібрати протягом двох тижнів 220 тисяч злотих.

Під час дискусії було обговорено аспекти передумов польсько-українського договору 1920 року між Пілсудським та Петлюрою, Ризький мирний договір 1921 року та сам перебіг українсько-польських відносин в період міжвоєння і, зокрема, становище української національної меншини в Другій Речі Посполитій.

Становлення української та польської державності

Щодо спільного та відмінного у становленні польської та української державності на момент завершення Першої світової війни професор Юрій Шаповал вважає, що відмінністю «була недовіра українських політиків (починаючи з Грушевського) до мілітарних сил». І також додає: «Коли в листопаді 1918 року вже польська незалежність стала реальністю, то Пілсудський в першу чергу – крім інших питань – зайнявся армією, і польська армія нараховувала 500 000 людей». Професор Шаповал апелює до слів українського поета та публіциста Євгена Маланюка, що фіни та поляки були свідомі неминучої трагедії майбутньої війни за державність, натомість українці такої свідомості не мали. Водночас професор Ян Пісулінський переконаний, що «щастя поляків було в тому, що поляки були в стані конфлікту практично зі всіма тогочасними сусідами Польщі, однак аж до серпня 1920 року жоден з тих сусідів не хотів цілком знищити польську державність». Також професор зазначив, що «українці мали цілковиту загрозу існуванню». Д-р Маріуш Зайончковський також підкреслив, що в цей період поляки та українці опинилися в ситуації військового конфлікту, оскільки мали низку територій, на яких проживали спільно і які вважали власними.

Ризький мирний договір 1921 року

Договір, який було підписано 18 березня 1921 року між Польською державою та радянською Росією (за участі представників радянської України та Білорусі), завершував польсько-радянську війну 1919-20 років. Водночас представники Української Народної Республіки не були допущені до участі в підписанні договору, а українську сторону представляла совєцька Україна. Юрій Шаповал, як автор першої біографії українського радянського політика Олександра Шумського (активного прихильника політики українізації в УРСР 1920-х), розповів маловідому історію, як делегація совєцької України, що прибула до Риги, не володіла українською мовою. Тож до Риги було вислано Шумського, а згодом, після конфлікту Шумського з російською частиною делегації, до Риги було направлено українського радянського політика Юрія Коцюбинського, сина письменника Михайла Коцюбинського. У книзі «Олександр Шумський. Життя, доля, невідомі документи» (2017) щодо цього конфлікту

професор Шаповал також роз’яснює: «Польська делеґація весь час підкреслювала, що Польща трактує Ризьку угоду не лише як угоду з Росією, а й із сусідніми Україною та Білоруссю. Це призвело, як засвідчено у польських документах, до певного напруження між представниками власне Росії та “буферних” утворень, себто України та Білорусі».

Важливість Львова для українсько-польських відносин

Як Шаповал, так і Пісулінський виокремили значну роль Львова. Зокрема, Ян Пісулінський підкреслив важливе місце Львова у період неіснування Речі Посполитої як незалежної держави (у період між 1795 та 1918 роками). На його думку, в цей період Львів, який опинився в складі Габсбурзької монархії, «мав важливу роль для збереження та зміцнення польської ідентичності», а також «був центром вільної та необмеженої польської думки: літератури, культури, мистецтва» в період покращення становища поляків у рамах галицької автономії після 1867 року. На думку Юрія Шаповала, «у планах побудови Польської держави Львів займав важливе місце як політичний, культурний та інтелектуальний центр», і водночас після відновлення польської незалежності в 1918-му «польська перемога в боротьбі за Львів ще більше віддалила, збільшила дистанцію між нашими народами, посилила шовіністичні впливи в польській політиці». Цей фактор, на думку Шаповала, є важливим для розуміння процесів, які відбувалися в польській політиці 1920-х.

Роль українців у міжвоєнній Польщі

Українці в міжвоєнній Польщі були найчисельнішою національною меншиною. Під час дискусії Ян Пісулінський виокремив, що «українці в Другій Речі Посполитій були громадянами другої категорії». Наприклад, важливим елементом кар’єрного зростання в міжвоєнній Польщі було зречення своєї української ідентичності. Також він зазначив, що політика Другої Речі Посполитої «зміцнювала почуття відокремленості лемків, бойків та гуцулів». А Юрій Шаповал, підсумовуючи основну частину дискусії, також додав на противагу: «Ян скаже мені про закон Грабського 1924 року (згідно з цим законом створювалися двомовні школи, зокрема для українців, й передбачалося збільшення присутності польської мови в

шкільній освіті Польщі), а я йому скажу, що був Український інститут у Варшаві. Ян мені скаже, що переслідували тих, хто симпатизував Західноукраїнській Народній Республіці, Українській галицькій армії, а я Яну скажу, що українці служили в польській армії й займали високі посади. (…) Кожен історик стикається з тим, що повинен бачити в історичному процесі домінанти». Професор Шаповал також сказав, що завжди, коли йдеться про міжвоєнний період, він згадує слова речника українсько-польського примирення Єжи Ґедройця: «Він писав, що поляки як державотворчий народ несуть відповідальність за українців, білорусів та литовців».

«Міжвоєнний період був трагедією поляків та українців»

Дискусія завершилася активним обговоренням. Так, на думку Збіґнєва Ґлюзи, демократія в Другій Речі Посполитій завершилася після вбивства першого президента міжвоєнної Польщі Ґабріеля Нарутовича в 1922 році, за якого голосували, зокрема, представники національних меншин. Ґлюза також наголосив на тому, що як і більшість поляків був переконаний, що Друга РП була цивілізованою і толерантною країною, натомість пізніше зрозумів, що це була «досить паскудна країна і насправді трактувала погано всіх». Підсумовуючи, він зазначив, що ключ до розуміння причин Волинської трагедії лежить в українсько-польських стосунках періоду міжвоєння.

Йому відповів професор Шаповал: «Коли в інтерпретацію історії втручаються політики, справа переходить в площину безнадії. Тому це треба брати до уваги, коли ми говоримо, що можемо подолати стереотипи, які накопичилися, зокрема, щодо подій на Волині». Він зауважив, що в період міжвоєння проростало коріння подальшого українсько-польського конфлікту, а також процитував слова професора Менджецького, який писав, що в період міжвоєння «поляки обрали найгіршу модель ставлення до національних меншин».

Продовжуючи тему можливості сучасного якнайшвидшого порозуміння між українцями та поляками щодо Волинської трагедії, професор Пісулінський привів метафору з білим слоном, який лежить в салоні і якого неможливо ні обійти, ні зрушити з місця. А професор Шаповал зазначив, що найважливіша річ, яка зараз є між українцями та поляками, – це російська агресія проти України, цивілізованого світу та більшості європейських країн.

На кінець дискусії д-р Зайончковський висловив думку, що «міжвоєнний період був трагедією поляків та українців» і що українсько-польському діалогу в період міжвоєння заважали праві сили – як польські, так і українські. Підсумком також були слова Збіґнєва Ґлюзи щодо шансу на порозуміння в контексті спільної праці українських та польських істориків: «Від моменту польської реакції на початок повномасштабної війни й напливу української діаспори – маємо шанс. Раніше було значно гірше. Це великий аргумент, який ми повинні використати. І я маю надію, що так і станеться».

Поділитися: