Оля Русіна ■ УКРАЇНА ■ №19, 2022-05-08

На вулицях Києва досі багато «довоєнної» реклами. Коли йдеш містом, за неї постійно чіпляється погляд. Мені особливо запам’яталися: анонс вечірки, яка мала відбутися 25 лютого, постери фільмів, які мали би бути в прокаті в березні, і реклама житла у мальовничих київських передмістях. Квартира в Бучі у гарному житловому комплексі, приміром. Передмістя Києва, яке ще донедавна вважалося престижним і чудовим місцем для сімейного життя; затишні будинки серед соснових лісів. Скільки з них вціліло тепер?

У квітні я вперше з початку повномасштабної війни потрапила за межі столиці – ми поїхали в область допомогти прибирати міста після російської окупації. Потрапити туди було непросто – не лише через зруйновані дороги та мости, а й через, як ми жартома говорили, високий конкурс на посаду волонтера в області. Поїхати допомогти хотіло справді багато людей; їх могли пустити тільки на розміновані попередньо території, після того, як рятувальники Державної служби із надзвичайних ситуацій (ДСНС) приберуть основні завали, при роботі з якими потрібна спеціальна техніка. Спочатку я натрапила на групу в соцмережах під назвою «Добробат»: там шукала волонтерів для допомоги якраз ДСНС. Наприкінці першого дня для допомоги зареєструвалося 3000 добровольців, а рятувальники попросили приїхати 50 людей – звідси й «конкурс». 

Утім, чим далі просувалося розміновування, тим більшим ставав фронт робіт і спрощувався доступ волонтерів до звільнених міст. Подекуди люди почали самі контактувати з місцевою владою, збирати волонтерів та інвентар і приїжджати з Києва допомогти. Домовлялися про виїзди прямо в соцмережах, знайомилися між собою на місці. До однієї з таких груп долучилася і я.

Гостомель

У перший день до Гостомеля ми добираємося із Сашею, який живе недалеко від мого району, має автівку і зголошується забрати й мене. Саша – айтішник, живе та працює нині на Західній Україні. Бере відпустку на тиждень, аби приїхати до Києва допомогти із прибиранням на деокупованих територіях. Напередодні виїзду він навіть встигає зганяти у магазин по інструменти та будівельні рукавиці – купує для себе й для мене. Коли я пропоную розділити витрати на бензин, категорично відмовляється, жартуючи: «Я ж айтішник». 

– Знаєш, – каже Саша, – я ж оце за весь цей час навіть не чув вибухів. І не бачив вживу руйнувань.

Початок поїздки збуваємо за моїми розповідями про життя в Києві на початку повномасштабної війни, коли росіяни намагалися прорватися у столицю. Потім в’їжджаємо до Ірпеня, навколо починаються зруйновані будинки, кістяки спалених машин на дорогах – подекуди приватних автівок, а подекуди військової техніки. Я, хоч і провела останні два місяці ближче до війни, ніж Саша, такі виразні сліди безпосередніх бойових дій настільки зблизька також бачу вперше. У Києві весь цей час було дещо інакше – переважно ракетні удари, диверсійно-розвідувальні групи в окремих районах. Тут люди зіткнулися з російською армією у відкритих боях.

Часом, коли проводиш цілі дні за переглядом фото, читанням репортажів та свідчень про окупацію – опиняючись у цих місцях, мимоволі вдивляєшся у краєвиди навколо, намагаючись щось упізнати у побаченому (тільки тепер) на власні очі. Чи це та сама дорога, на якій стояла та сама розстріляна машина із тілом водія усередині? Яка, зрештою, різниця, якщо таких автівок на різних дорогах були десятки? І звідки ця нав’язлива звичка людської психіки шукати щось упізнаване, знайоме – навіть серед слідів нелюдських злочинів?

Ми проїжджаємо міст із діркою в полотнищі, протискаючись між краєм діри і краєм мосту; минаємо будинки, більш і менш зруйновані. Проїжджаємо повз вцілілий супермаркет «Новус». Не полишає відчуття, що, їдучи так, ти ніби заглядаєш у шпарини різних реальностей: вціліла квартира, спалена квартира. Розстріляний магазин, просто зачинений магазин. Зруйнована кав’ярня біля зупинки громадського транспорту: на вітрині стоять неторкнуті шматочки тортів, засипані склом. Ніби картинка із мирного життя поруч із картинкою з війни невміло склеєні у фоторедакторі. Мозок відмовляється поєднувати ці картинки в одну реальність, бо це означає визнати абсолютну ірраціональність, випадковість усього: ось у цей будинок прилетіло, а цьому пощастило. 

Утім, це не стосується цілих рядів будинків, котрі, як видно, росіяни просто цілеспрямовано розстрілювали. Бо могли. Бо будівлі виглядали занадто красиво. Бо треба було зірвати на комусь або на чомусь свою фрустрацію. І тут, роздивляючись їх, ти знову ловиш свій впертий мозок на бажанні раціоналізувати. Зрозуміти, чому вони зробили те, що зробили. Кажеш собі, що це марна справа, і намагаєшся зосередитися на роботі.

У Гостомелі ми прибираємо двори кількох багатоповерхівок. Робота «ручна», тобто не потребує спецтехніки – тільки руки, кілька лопат, граблів та мішків. Місцевий працівник, який приводить нас на локацію, пояснює: гостомельській владі зараз дещо складніше, ніж бучанській чи ірпінській, бо в Гостомелі вбили мера, а очільники інших міст вціліли. «Он Ірпінь уже набагато більш прибраний. Але ж його і звільнили раніше, найпершим з усіх. У нас в Гостомелі – військове містечко, то ви його ще не бачили… Та й там, зрештою, уже немає на що дивитися», – каже чоловік. Я пригадую гостомельський аеропорт – саме там росіяни спалили найбільший у світі літак «Мрія». 

Працюючи в Гостомелі, ми не зустрічаємо місцевих – у місті саме триває кількаденна комендантська година. Є щось іронічне в тому, що вона завжди називається «годиною», попри те, що триває щонайменше ніч, щонайбільше – кілька днів. Ніби час у цю мить зупиняється і стискається до розмірів шістдесяти хвилин. Приблизно так само почуваєш себе в підвалі, коли чекаєш, поки закінчиться повітряна тривога. 

Ми вигрібаємо пінопласт та скловату, що порозліталися із простріляних будинків навколо. Тут же валяються напівз’їдені складові російських сухпайків, порожні картонки від них, осколки (як виявилося потім, одним із таких осколків Саша пробив колесо в машині по дорозі сюди), відстріляні гільзи. Багато скла, яке повилітало з вікон від вибухових хвиль. На вцілілих вікнах та дверях видно, як вони ставали спробами якоїсь комунікації з окупантами увесь цей час: аркуші А-4 з написами від руки «Діти» (досі не познімали, думаю я, а від звільнення минуло ж уже кілька тижнів), на дверях до під’їздів – великим літерами «Цивільні», «Живуть люди», навіть «Ми тут живемо». Навколо будинку з таким написом ми якраз прибираємо скло з вікон. Постфактум, коли вже знаєш ставлення росіян до цивільних, мимоволі жахаєшся, коли бачиш ці написи: думаєш, чи не підписали ці люди собі смертний вирок, лишаючи такі вказівки на будинках в надії, що російська армія не чіпатиме мирних мешканців?

В одній із квартир повилітали шибки, а на балконі – сушаться рушники. На дверях до сусіднього під’їзду – ще один напис: «Ми повернулися».

Біля однієї з багатоповерхівок знаходжу написану від руки записку. Хтозна, чи залишив її хтось із мешканців цього дому, чи занесло сюди вітром. У короткому тексті на кілька рядків жінка повідомляє про смерть свого чоловіка – за кілька днів після початку повномасштабної війни; через бойові дії вона не змогла його поховати. У самому низу аркуша – приписка з проханням її пробачити, адресованим уже померлій людині. Жінка залишила свій номер телефону. Повернувшись у Київ, дзвоню за цим номером – виявляється, тіла чоловіка досі не знайшли. Морги зараз переповнені, процедури упізнання тривають довго.

Бородянка 

У квітні в медіа розлетілося фото: майже повністю зруйнований будинок, одна стіна, що залишилася від квартири, і на тій стіні висить шафка – єдине, що вціліло. Дивовижно, що висить і не впала від вибуху. Ця фотографія зроблена якраз в Бородянці. 

Стіни провалюються, відкриваючи цілі кімнати, і, навіть не прагнучи цього, ти мимоволі спостерігаєш за уламками чийогось приватного життя. Кухні, вітальні, спальні, книжкові полиці, столи та стільці. Ці картинки повторюються раз за разом і стають частиною ландшафту. За кілька днів після поїздки в Бородянку я впізнаю знайомі вже двері та частину кімнати зі зруйнованого будинку, біля якого ми працювали, на фото в одному з численних репортажів когось із журналістів. Пам’ятаю, як вітер грався фіранками у вікні дому навпроти. Насправді ж це один із численних різновидів приниження у війні: кілька прямих влучань – і чиїсь життя виставлені напоказ, позбавлені приватності і ніколи вже її не повернуть – незалежно від того, чи розглядають тепер перехожі ці розчахнуті на вулицю квартири, чи, навпаки, відводять очі. 

Найбільше з Бородянки запам’яталася тиша. Ми працювали у зруйнованому дитсадку: треба було винести звідти вцілілі меблі і розвести їх до двох інших дитсадків. Ми носили, грузили на причіп, який тягнув трактор, чекали поки на іншій локації його розвантажать і він повернеться порожній, носили, знову грузили на причіп і так по колу. До війни цей двір мусив бути дуже затишним: навколо дитсадка – будинки, порослі деревами двори. Може, багато дітей, що тут жили, ходили якраз у цей садок. Матері могли бачити їх зі своїх вікон, коли малечу виводили на прогулянку. Може, вони тішилися, що дитсадок так близько – зручно і безпечно, якраз під домом.

Їхні домівки, мабуть, і стали для цього садка своєрідним щитом – бо багатоповерхівки навколо вигоріли практично повністю, а садок постраждав відносно менше (хоча його працівниця все одно сказала – відбудовувати навряд чи будуть). Тиша цих будинків переслідувала мене того дня кожної миті, куди б я не пішла. Навіть коли наша група волонтерів перегукувалася між собою, навіть коли хтось сів за знайдене в садку піаніно і заграв відому пісню «І москаля нема, немає москаля…», а всі навколо підспівували. Тиша згорілих багатоповерхівок – пустка, що залишилася після людей, які там жили; цей особливий вид порожнечі, який ми пізнали тільки зараз: коли мимоволі замислюєшся, чи вижив тут хоч хтось, і де ті люди тепер. Дивлячись на будинки в Бородянці, я мимоволі згадую, як ще на початку війни читала, що багато мешканців тут загинуло під завалами в підвалах. Чи з цими будинками було так само?

Цю тишу не розвієш – її, навпаки, все лиш посилює. Наше метушіння серед чорних занімілих будинків, коли ми вивозимо останні вцілілі речі з дитсадочка, жваві голоси людей і навіть абрикоси, що вперто розквітають поруч із чорними стінами, тільки поглиблюють пустку, ніби сама вона – як вирва від бомби в землі, нагадування про те, чого тут уже ніколи не буде. 

Чекаючи на одну з «ходок» трактора, кілька волонтерів ідуть допомогти місцевій мешканці – її квартира єдина вціліла у під’їзді навпроти. Вона просить розкрутити і винести диван. Звісно, вціліла – відносне поняття, думаєш ти, коли бачиш засипані склом кімнати та розкидані речі, однак тут принаймні нічого не згоріло. Поверхом вище від помешкань лишилися тільки окремі стіни. Від однієї з квартир – ще й двері, у замку яких несподівано уцілів ключ, і так і стирчить тут, ніби господар швиденько замкнув хату, аби спуститися в підвал під час повітряної тривоги. Замок і досі виконує свою роль, двері не відчиняються, але крізь діру в стіні поруч видно, що від квартири мало що зосталося. Ключ є, а дому більше немає.

Неподалік, біля ресторану, який слугує точкою збору для волонтерів (знову ж таки, відносне поняття, бо сам ресторан зруйнований, хоча локація на ґуґл-картах лишилася), випадково помічаю ще дещо: кілька десятків фотографій, акуратно складені гіркою і притиснуті згори каменем, щоб не розлетілися від вітру. Кольорові світлини – типові картинки для приблизно двохтисячних років: я впізнаю одяг та інтер’єр квартир. Мабуть, випали із котроїсь зі зруйнованих домівок навколо, а хтось дбайливо позбирав і залишив тут; фотографії на кшталт цих за часів мого дитинства були у кожному другому фотоальбомі. Згори – одна старіша фотокартка: чорно-біла, надрукована на характерному цупкому папері. На ній – кілька чоловіків, схожих на військових, позують до групового знімка. На фоні кольорових, зроблених на «мильницю» фото, ця світлина одразу впадає в око. Я не історикиня, тому не можу навіть приблизно визначити, яких років це фотографія, а на звороті нічого не написано. Уявляю лише, як її, певно, зберігали в родині як сімейний артефакт.

Притискаю її каменем на вершечку купки інших фото і думаю – сподіваюся, господар їх знайде; аби був живий і повернувся сюди. 

Поділитися: