Володислав Грабан  ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №12, 2020-03-22

Встал коли свитало. Сонце позерало дохыж посеред вільгітных листя пеляргоніі, яка выполнювала обрис вікна. Краплі воды стружками стікали по шыбі, імали розіскрены проміня. Здавали ся подібны до круглых горохів – слез.

Одяг ся як штоден. Затиснул пояс, поправил дреліховы сподні, вділ шапку і вышол надвір. Ден был сьвяточний, зато вшыткы роботы останут ся для домовників – він ґазда буде вільний од занят.

Заздрил ищы до стайні. Быдлята лежали спокійно, сонні протігали хырбеты. Дітхнул гривы Сивой, поклепал юу по карху і вышол з почутьом задоволіня. Двері замкнул на скобель. Робил так все – николи не замыкал стайні на колодку. Посмотрил довкола себе і спокійным кроком повлюк ся в страну поля. Минул схыл прерізаний потоком. Вода бульчала як в великім нагрітым горци, пінила ся і выполняла закутины корыта – остро врізувала ся в глинясту землю. Лежал денеґде сьніг. Вкрывал тоньком верством лем місця отінены. Там, де не было дерев – сьніг згыб. Зближыл ся до меджы. Роками складал на ній выоране каміня. Спомнул родичів. Памятал як повідали, же каміня на полях родятъ ся в зимовий час, коли земля спит. Зато весном іх полно. Все іх было полно! Все зберали, і такым способом росли на меджах камінны кіпці. Гнеска част з них покрыла гущавина, што выросла на загонах орной землі. Кіпці значат границі давных ґаздівок – зато знає до кого належали. Меджы ведут штораз выще і выще, і там ся розливают в тмі смереків і ялиц.

Cонце пучніє як золота дыня, розсьвітлят весняний краєвид, двигат ся высоком хвильом, заливат сьвітлом обруч гір.

З высоти ліса позерат на розсьвітлену долину. Видит місце рідне – червений дах свойой хыжы. Чує як з неба кличе астряб: пій! пій! пій! Безрух його крыл креслит штораз більшы колеса. Наглі стає в місци, нерухомо, як зачеплений на шнурку літавец – чорном хоруглом крыл завісат в повітри. Значыт ищы єден круг і падат вниз як шмарений на меджу камін. Коли дотыкат земли, отверат парашут крыл. Двигат здобычне. Діє ся тото так непостережені, же зміна, яка наступила в леті птаха – не полошыт тишы. В повітри царює спокій. Серед каміня, складеного на меджах, рядом идут тернины. Іх колячы рамена хоронят ґранатовы овочы, залишены зимом. На камінных кіпцях повільным ходом рушают мухы. Ліниво перетігают крила, ждаючы сонця.

Иде в глубину ліса. Помедже густыма вільхами видит мочыло. То ту, в горячы літні ночы вылігуют ся дикы свині, але гнеска оно ненарушене. Одкрите од сьнігу пульсує теплом. На його краю очерет згынат хырбет, наберат зеленого. Вільхы добывают першых пучків. Зірвал пару з них, притулил до лиця і почул сьвіжий запах соків. Они оголошували – зима минула!

Присіл на высокій купі каміня і розкішно радувал очы видоком села. Перед його зором отверала ся шырока гірска долина, обручена стіном зеленого ліса, котрий двигал склепіня неба. Зелене сьвітло выполнят цілий простір аж по білы гмлы – котры подібны до пеленок, сохнут на вітри. Тішыл го запах весны і сонця. Трывало то хвилинку, може більше. Сідил знерухомілий і смотрил перед себе. Топил зір в якнайдальшу околицю. Здавало ся, же з блакиту над лісом долітує сьпів небесного хору… «iже еси, на небеси»! Почул ся як в небі, посеред журавлів якы повертали домів. Вірил, же найкраще місце даруване Богом – то його Лемковина. Лем ту може быти собом. Знал, же коли буде сыпати камінны кіпці, передолжыт існуваня той землі – так як она передолжат його жытя, даруючи наступну весну .

Фото автора статті

Поділитися: