Ярослав Грицков”ян ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ 2009-09-03
{mosimage}Іван Зілинський, Праці про говірки Лемківщини (від Попраду до Ослави), Горлиці 2008, сс. 255.
У 2008 році Об’єднання лемків випустило у світ збірник вибраних мовознавчих праць про лемківські говори проф. Івана Зілинського – доробок маловідомий, явно цінний, а в нашому середовищі потрібний. Вихід книжки – щедрий дарунок для мовознавців, етнографів, лемкознавців, а й звичайного читача, що цікавиться історією лемків. Знати про неї повинен також кожний, хто старається слідкувати за лемківськими говорами, кому лежить на серці та не є байдужою справа Лемківщини.
Іван Зілинський народився 1879 р. в селі Красна, що в Підкарпатському воєвідстві в родині Миколи Ковбаси та Анни Зілинської, яка походила з Волі Ясеницької Після початкової школи вчився в Перемиській гімназії (1892-1900).
По матурі записався на богословські студії у Львові. У той час по матері прийняв прізвище Зілинський. У Відні вивчав класичну філологію. Наукове звання доктора філософії дістав 1907 р. за дослідження українських говорів в Австро- Угорській імперії. Згодом учителював в українських гімназіях Бережан, Станіславова і Львова. Від 1926 р. – він викладач Яґайлонського університету. Після війни поселився з родиною в Празі, працював у Карловому університеті. Помер у Празі 1952 р.
Том підготовили й видали відомі україністи – проф. Михайло Лесів (наукова редакція, вступ, коментарі) та Володимир Пилипович (редактор і упорядник тому). Із слова упорядника знаємо, що зібрано в ньому всі статті Івана Зілинського, що стосуються лемківських говірок по обидва боки Карпат.
Том відкриває вступне слово та обширна стаття Дослідження лемківських говірок від середини XIX до кінця XX ст. проф. Михайла Лесіва, у яких він підсумовує доробок І. Зілинського, осмислює його значущу роль у сфері лемкознавства.
Після вступу в першій частині друкується п’ять логічно впорядкованих статей професора І. Зілинського, починаючи з передруку узагальнюючої доповіді Взаємовідносини між українською та польською мовою, яку він підготовив на II міжнародний з’їзд славістів у Варшаві 1934 р., але через недугу не зміг її виголосити. Друга стаття присвячена мові закарпатців (Мова закарпатських українців) і написана як відгук на вихід монографії Івана Панькевича. Мається тут на увазі монографію Українські говори Підкарпатської Руси ї сумежних областей (Прага 1938). Інформуючи читачів про висновки, до яких доходить автор монографії, рецензент впевнено з’ясовує, що мова закарпатських українців “не творить якоїсь окремої діалектичної групи”, а її “деякі своєрідні прикмети виринули під впливом сусідських мов” (див. с. 74). Цікавими й корисними видаються Питання про лемківсько -бойківську мовну границю, а більш конкретно граничних лемківських говорів. І. Зілинський виступив тут як дослідник у повному обсязі компетентний і критичний відносно тих праць, які не досить чітко враховують “правдивий український характер” (наприклад у 3. Штібера).
До кращих досліджень у цій частині треба зарахувати обширне монографічне дослідження Лемківська говірка села Явірок (с. 105-144), села, що лежить у повіті Новий Торг в гористій околиці над т.зв. Руським Потоком (доплив Дунайця) між селами Біла Вода, Чорна Вода й Шляхтова. За словами дослідника, явірська говірка значно відрізняється від українського т.зв. “культурного” діалекту і по части від загальнолемківського говору. Черговий матеріал, то Samogłoski nosowe w gwarze wsi Krasna w powiecie krośnieńskim (с.145-164), присвячений говірці з рідного села, в якому І. Зілинський спостеріг різниці у вимові голосної носової “ą” відносно сусідніх польських говорів, зразково ілюстрував прикладами і пояснив необхідними науковими коментарями.
Далі в Додатках, як наступній частині, передруковуються спогади І. Зілинського з нагоди 50-ліття школи – Моя наука в перемиській гімназії. Їхня актуальність підкріплюється цілою низкою фактів, інформацій із шкільного життя. У матеріалах вміщено чимало знань потрібних для зрозуміння цієї особливо націєтворчої перемиської фортеці. Знайшлася тут і незвичайно цікава стаття Замішанці (с. 180-185) написана під псевдонімом І. Коростянський. Відкриває в ній автор із забуття, як сам називає, “правдивих лемків гірняків” (“замішанців”) – мешканців таких “островів польського моря”, як Яблониця, Малинівка, Красна (Коростенка), Чорноріки, Ванівка (Węglówka), Ріпник, Петроша-Воля, Опарівка, Бонарівка, Близянка, Гвоздянка.
За інформаціями, які наводить автор, ці “замішанці” походять від колишніх полонених козаків, які поселилися тут і замішалися з тубільним лемківським населенням. Вказують на те поширені там родинні назви, наприклад, Русенко, Сенько, Сірко, Пішко, Левко, Байко, Униско та ін. Крім того до наших часів ховалися по скринях останки старинної жіночої ноші: контуші, загортки, фартухи, вишивки, що нагадують Полтавщину. З цими околицями в’яжуться також перекази з княжих часів (наприклад, про галицького Володаря Ростиславича, якого захопили поляки в селі Висока 1122 р.). В’яжеться з ними і найновіша історія. Цілу мартирологію, наприклад, перейшов Український народний дім у селі Красна (у народі Коростенка), у якому мали знайти приміщення різні культурно освітні та господарчі установи. Затвердження воєвідством плану тягнулося кілька літ. Впродовж 1936 р. витягнено з великими труднощами цей будинок під дах. За допомогою різних маніпуляцій влад у селі введено роздор (заложено читальню ім. Качковського). Почалися поліційні ревізії і староство опечатало Український народний дім. У серпні 1939 р. Дім підступно замкнено, а ключі забрав солтис.
Зміст листів до І. Зілинського – це добірка не публікованих листів, яких адресатами є Тетяна Михалевич, Софія Рабій (студентки І. Зілинського), греко- католицькі священики о. Мирослав Сенета з Яселки, о. Василь Коляса із Зиндранової, о. Михайло Ковальчик з Одрехової, Лев Букатович з Дуклі, о. Михайло Дуркот (Бойківщина). До речі, слід згадати, що свої інтенсивні записи в терені він веде найчастіше за посередництвом духовенства. Тут ще окремо можна відмітити прізвища таких допоміжних працівників -священиків, як о. Іван Качмар, о. Микола Гайдук, о. Михайло Осідач, о. Іван Клюфас та ін. Окремо слід відмітити листи проф. Івана Панькевича з Ужгорода, відомого дослідника говорів Закарпаття, з яким І. Зілинського єднали спільні наукові зацікавлення. Поруч необхідних коментарів, пояснень бібліографічного типу, листи виявляють способи Зілинського в здобуванні мовознавчого матеріалу, характеризують тодішні умови і тло подій, у яких діє діалектолог.
Хотілося б ще відзначити, що книжка має й чимало інших позитивних якостей. Є свого роду енциклопедією реґіону, який після виселення, у сфері корінного населення став пустирищем, розкриває його серйозний мовознавчий джерельний матеріал, який ніхто вже не зможе створити, містить сторінки з історії етнічно українських сіл, які розташовані на території Польщі. За словами проф. Михайла Лесіва, у науковому світі визнають Зілинського, як “видатного вченого, тішиться він усесторонньою пошаною за свою невсипущу та ориґінальну наукову працю” (див. с. 10).
Вартість збірки підвищує добре редакційно- видавниче оснащення. Знадобляться читачам Діялектольогічна карта Лемківщини з визначеними границями (з географічним списом місцевостей означених на карті числами), Словничок деяких граматичних термінів, покажчик осіб та покажчик географічних назв. Лишається додати, що том видано завдяки заходам голови Об’єднання лемків Стефана Гладика.
“Наше слово” №36, 6 вересня 2009 року {moscomment}
