Микола Дупляк ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №5, 2023-02-05

Еugeniusz Misiło. Obóz «Jaworzno». Zbrodnia nieukarana.

Ukraińcy i Polacy w Centralnym Obozie Pracy Jaworzno

(1947 – 1949).

Archiwum Ukraińskie, Jesionowo, 2022. – 1016 str.

Треба радо привітати вихід монументальної публікації д-ра Євгена Місила про польський концентраційний табір «Явожно». Хоч про це місце злочину з різних причин знав чи не кожен українець у Польщі, за комуністичної влади про нього не можна було говорити й писати, подібно, як в Україні не можна було говорити про Голодомор. Згодом про Явожно писали різні автори. Можливість ушанувати жертв концтабору з’явилася після падіння комуністичного режиму в Польщі. Перше урочисте богослужіння в Явожні в пам’ять про замучених тут українців відбулося 27 вересня 1992 року в присутності родин закатованих і колишніх в’язнів концтабору. Про це подбало Об’єднання українців у Польщі. Ця традиція триває досі. 23 травня 1998 року з пошаною до жертв концтабору, загиблих у 1943-1956 роках, в Явожні відкрили пам’ятник у присутності президентів Польщі та України – Александра Кваснєвського й Леоніда Кучми – та інших державних діячів. Із цієї нагоди прем’єр Польщі Єжи Бузек, між іншим, сказав: «Недалеко ледве остиглих крематоріїв Освенцима й Бжезінкі кати, які привласнили собі право діяти від імені польської держави, створили новий концентраційний табір, жертвами якого за понад десять років стали поляки, українці та німці». Проєкт пам’ятника, біля котрого тепер щороку вшановують жертв ненависті та насильства, створив Богдан Боберський. До цього шляхетного діла прислужився й Євген Місило. 

Прискіпливий дослідник, яким є автор рецензованої книги, зазначає, що, всупереч твердженням, пам’ятник жертвам, яких ховали без жалю і поваги, навіть без трун, не стоїть на місці їхнього вічного спочинку. Таборовий цвинтар, де в безіменних ямах зникло понад 4000 німців, сілезців і понад 162 українці, розташовано кількасот метрів далі. Чому ж тоді впродовж багатьох років влада говорила родинам жертв, що саме тут могили їхніх родичів? Чому прокурори Комісії переслідування злочинів проти польського народу в Катовицях під час слідства, що тривало майже 15 років, не встановили правдивого місця злочину щодо жертв концентраційного табору? Тим більше, що в Явожні та біля нього живе чимало в’язнів і вартових табору. Чому не подбали про догляд за цвинтарем як одним з найцінніших доказів у справі вчинених злочинів? Чому не здійснено ексгумації жертв злочину? Подібних питань можна ставити більше…

Вдумливий читач напевно спитає, хто ж цей прискіпливий дослідник, що так багато знає? Тож дозвольте написати дещо про нього. Євген Місило – талановитий дослідник минулого українців у Польщі та політики польських урядів щодо меншин у ХХ столітті. Він народився у польському засланні на Ольштинщині, але його батьки (обоє з польсько-українських родин) походять з Ярославського повіту на Закерзонні. Під час і після студій був активним співтворцем українського студентського руху в Польщі, редактором кількох публікацій. Понад десять років працював у Польській академії наук (ПАН). 1990 року створив центр документації польсько-української проблематики – Український архів. Д-р Євген Місило – автор і співавтор багатьох монографій та десятків статей, присвячених історії українців у Польщі, українському підпіллю, комуністичним репресіям, УГКЦ і жертвам польсько-українського конфлікту. Окрім Польщі, публікації Євгена Місила виходили друком в Україні, Німеччині, США та Канаді. Напевно, ніхто в Польщі не написав більше про польсько-українські відносини, ніж автор рецензованої книги.

Дослідник зізнається, що пише з пошани до правди, з любові до історії. Більшу частину свого життя він присвятив документуванню історії українців у Польщі, пошукам матеріалів у досі засекречених архівах. Нагромаджував і публікував спогади свідків, зберігав від забуття імена членів українських підпільних організацій: тих, хто загинув, і тих, кого засудили до смертної кари в комуністичних тюрмах Польщі. Автор відновлює пам’ять про українців і поляків, запроторених у концентраційний табір в Явожні та інші польські катівні після Другої світової війни. Із цього приводу польський науковець професор Анджей Пачковський з Інституту політичних студій ПАН написав: «Д-р Євген Місило – один з найкращих експертів історії України та українців і польсько-українських відносин у ХХ столітті. Його публікації джерельних матеріалів прекрасно підготовлені». 

Офіційна назва концтабору в Явожні була така – «Центральний табір праці». Насправді це була центральна катівня. Під час Другої світової війни німці влаштували тут філію концентраційного табору Аушвіц (пол. Освенцим) – Біркенау. Польська комуністична влада використовувала таборові бараки ще до капітуляції Німеччини. Спочатку запроторювала туди сілезців, німців і німецьких полонених, а також членів польського збройного антикомуністичного підпілля, а з 1949 до 1950 року – польських малолітніх злочинців.

Нове дослідження Євгена Місила – книга пам’яті українців і поляків, яких замучили в цьому колишньому німецькому концтаборі в 1947-1949 роках унаслідок злочинної військової акції «Вісла» під приводом співпраці українського населення з Українською повстанською армією. Концтабір у Явожні став місцем «мартирології» українців. Тут над ними несамовито знущалися польські вартові, «капо» та службовці комуністичних органів безпеки, які виснажували своїх жертв голодом, биттям і приниженням їхньої національної гідності.

Автор книги поставив перед собою завдання дослідити, ким же були ув’язнені за дротами концтабору, звідки родом, якого віку, професії та як їх звали. Хотів відповісти на питання: скільки їх, коли й чому були закатовані, замучені голодом, чиї спотворені, голі тіла були кинуті до безіменних ям, викопаних поблизу на таборовому цвинтарі в лісі «під Соснами», від яких зараз не лишилося навіть сліду. Тим, хто пережив таборові страхіття, заборонено про це говорити. Поховавши ці тіла, влада бажала затерти сліди цього злочину.

Д-р Євген Місило хотів знайти прізвища злочинців: сторожів, «капо», слідчих Уряду безпеки, суддів і катів, що виконували смертельні вироки. Із поставленим перед собою завданням автор упорався чудово – настільки, наскільки йому вдалося роздобути потрібну інформацію. З накопиченого впродовж багатьох років матеріалу він підготував три книги. До рецензованої в цій статті праці увійшли біографічні замітки 3871 в’язня, що потрапили до концтабору під час акції «Вісла». Прізвища ув’язнених опубліковано в географічному порядку – за воєводствами, повітами й населеними пунктами, в яких вони жили до часу виселення або запроторення до Явожна. Це дозволить родичам і нащадкам жертв знайти про них потрібну інформацію, а дослідникам відкриє більш повний образ репресій проти українців у Польщі, на Закерзонні, після Другої світової війни.

Чимало місця й уваги автор присвятив описові знайдених в архівах джерел, з яких було взято необхідну інформацію. Це була таки наполеглива й велика праця дослідника, бо не всі матеріали збереглись: деякі навмисно знищили, деякі загубились, а деякі перенесено на збереження в інші місця. Як пише автор книги, прізвища слідчих, за малими винятками, досі були майже незнані. Їхні злочинні дії ніколи не було засуджено, а жертви їхнього злочину досі не діждалися реабілітації та справедливості.

Табір в Явожні був найбільшим концтабором у післявоєнній Польщі, але не поодиноким. Вважається, що тоді в країні існувало щонайменше 570 таборів різної величини і різного призначення. Комуністична влада постійно замовчувала їхню наявність у Польщі. Переконувала в цьому й інші держави. Коли 1993 року ми з групою представників американського суду зі Скрентона, Пенсильванія, відвідували гітлерівський концтабір в Освенцимі, я говорив їм про сусідній польський концтабір в Явожні, в якому після війни мучили українців, але вони не могли цьому повірити.

– Перший транспорт з 17 українськими в’язнями прибув до Явожна 9 травня 1947 року. За дроти концтабору загнали близько 4000 осіб – українців, поляків, з них понад 800 жінок та дітей. Ув’язнення в концтаборі цивільних українців і застосовані проти них тортури, смерть десятків осіб унаслідок виснаження, голоду, хвороб, насильства і побиття створили з Явожна один з трагічних символів польської післявоєнної політики проти непольського населення, – підсумовує автор.

Ув’язнення українського цивільного населення в концентраційному таборі «Явожно» пов’язано з рішенням Польської робітничої партії від 29 березня 1947 р. про цілковите і примусове переселення (зокрема змішаних українсько-польських родин) під приводом ліквідації УПА та ОУН на польські й колишні німецькі землі з метою швидкої полонізації та винародовлення. Мовляв, Польща має бути лише однонаціональною державою, а при цьому йшлося про фізичне знищення українського збройного підпілля й цивільних структур ОУН. Автор пише, що рішення про створення концтабору для підозрілих українців було прийнято за п’ять днів перед початком акції «Вісла». Здійснення такої операції під конвоєм війська й міліції, за участі загонів безпеки мало всі ознаки депортації, а не переселення. Людей, яких не змогли насильно депортувати в попередні роки до Радянської України, тепер за дві години викинули з рідних хат, увезли в незнане як злочинців і розселили по кілька родин на великих просторах поміж польським населенням без права повернутися додому. Засоби масової інформації повідомляли, що везуть страшних українських злочинців. За ними було встановлено поліційний нагляд. Майже десять років українцям довелося жити в жахливих умовах – без рідної книжки, школи та церкви, без рідного друкованого слова. Тих, хто всупереч забороні повернувся до рідної хати, щоб узяти з собою щось необхідне, на рідне поле, щоб зібрати посіяне збіжжя, місцева міліція арештовувала, передавала «УБекам», а ті запроторювали їх до Явожна.

Зловлених партизанів УПА катували в різних тюрмах, а згодом у концтаборі «Явожно». Остання група полонених зі 112 українців прибула туди 22 травня 1948 року з Кошиць, що в Словаччині. Це були полонені в тодішній Чехословаччині вояки УПА і члени цивільної сітки ОУН. Автор наводить точну статистику арештованих у поодиноких повітах і змальовує жахливі умови, в яких вони жили у концтаборі. До Явожна було заслано 3936 осіб української національності, зокрема 823 жінки та кільканадцять дітей. 

Найбільше в’язнів було з Ряшівського воєводства – 2726, які до часу арешту жили в 473 місцевостях на терені 13 повітів. З Люблинського воєводства – 854 особи зі 162 місцевостей у шести повітах. З Краківського воєводства запроторено 160 осіб з 33 місцевостей у двох повітах і з міста Краків. Меншу кількість в’язнів привезли з інших воєводств. Згідно зі статистикою, яку наводить автор рецензованої книги, до концтабору «Явожно» потрапили 21 вчитель, 2 лікарі, аптекар, 2 інженери, керівник копальні нафти, фіякри (візники – ред.) з Криниці та Ґданська, актори театру з Чесанова, кільканадцять колишніх вояків Польського війська та ветерани Червоної армії. Були й колишні в’язні гітлерівських концтаборів і польського санаційного концтабору «Береза-Картузька», та кільканадцять лемків –  в’язнів австрійського концтабору «Талергоф». За дротами Явожна було 27 священників – 22 греко-католицьких і 5 православних.

Основну кількість запроторених до концтабору становили українські селяни, а деколи цілі родини з жінками й дітьми. Наприклад, з села Добра-Шляхецька Сяніцького повіту в таборі було 92 мешканці, зокрема 21 жінка; 98 осіб привезли з села Вербиця Томашівського повіту, а з сусіднього села Гребенне до табору потрапило 87 осіб. Ув’язнення українців до концтабору «Явожно» було рішенням політичним, позбавленим правових основ. Було зовсім таємним, ніколи не опублікованим у збірнику законів. Не згадували його в засобах масової інформації. На практиці арешт українця та заслання до концтабору в 1947 році залежав тільки від волі командирів полків і дивізій. До табору найчастіше потрапляли «за співпрацю з УПА» або «за поміч УПА харчами».

Євген Місило змальовує жалюгідну картину життя в’язнів у концтаборі. Вони спали по двоє на триповерхових дерев’яних нарах, на голих дошках, в одязі, в якому туди потрапили. Під час дня не можна було сидіти або лежати. Голодні, спраглі, виснажені фізичними навантаженнями, побиттям на допитах і знущанням вартових та «капо», затиснуті на невеликому просторі, вони мусили весь час стояти у визначеному місці. Не могли також говорити, а коли ж говорили, то тільки польською. Розмовляти українською мовою було заборонено. 

Однією з причин високої смертності серед українських в’язнів були жахливі санітарно-гігієнічні умови. На відміну від німців, українці в таборі не могли йти до лазні, не мали рушників, не міняли білизни ані одягу, не могли ні купатися, ні прати. Люди вмирали з голоду та виснаження. Тих в’язнів, що під впливом катувань зізнавалися у співпраці з українським підпіллям, судив військовий суд у Кракові. Цей суд засудив разом 558 осіб, зокрема 93 до смертної кари і 465 на довголітню каторгу. Між ними було 89 жінок. Від кари звільнено лише 28 осіб – майже всі поляки, звинувачені у співпраці з УПА, яких боронили приватні адвокати та їхні родини.

Найчастіше причиною смерті в’язнів у концтаборі було брутальне побиття під час слідства. Багатьох закатували вартові або «капо». Не стерпівши биття, молода жінка кинулась на електричні дроти. Унаслідок знущань загинуло понад 162 особи, зокрема п’ять жінок, троє немовлят і один греко-католицький священик. Загальна кількість жертв українців і поляків у таборі становить 231 особу, а разом із замученими там німцями, сілезцями і німецькими військовополоненими – понад 6000.  

У 1990-х роках українці в Польщі домагалися від демократичного уряду відшкодувань для колишніх в’язнів концтабору, які отримують польські жертви комуністичних репресій. Але слідство перекреслило їхні шанси на будь-яке моральне та матеріальне відшкодування. Як наслідок, українці й поляки – жертви сталінських репресій – залишились єдиною категорією громадян Польщі, яку юридично позбавлено права до визнання їхніх страждань несправедливими. Влада незалежної та демократичної країни, яка після 1989 року засудила гітлерівські та сталінські злочини, досі противиться визнанню українців і поляків, ув’язнених у Явожні під час акції «Вісла», жертвами комуністичних злочинів і злочинів проти людяності. Така дійсність підтверджує слушність автора, висловлену в заголовку книжки: злочин непокараний. Про те, як важко українцеві в Польщі домагатися правди та справедливості, чи не найкраще знає д-р Євген Місило.

Злочинці, що катували українського селянина й інтелігента та безкарно знущалися над ним досхочу в польських тюрмах і в таборі «Явожно», отримали пенсії та нагороди. Їх виправдали комуністичний і демократичний уряди, а польському громадянину українського походження таки відмовили в рівних правах на справедливість. Що ж, як писав Тарас Шевченко, лише «в своїй хаті своя правда і сила, і воля». Саме цю волю нині відчайдушно боронять на фронті від російських загарбників найкращі сини й доньки України.

Безперечно, своїм садизмом проти українців та ще й громадян Польщі держава не може пишатися, але й не може вічно приховувати злочин, бо, як говорить наше прислів’я, правда – як олива, наверх вийде, навіть після 75 років.

Щоб дати читачам найповніший образ того, чим для українців Закерзоння був концтабір «Явожно» та що діялось у ньому, д-р. Євген Місило витратив дуже багато часу та виснажливої праці. Зібраний у книзі матеріал свідчить про вагу його дослідницьких зусиль і невпинну послідовність у намічених ним цілях. Слід пам’ятати, що за десятки років з цього світу відійшло багато жертв знущань – свідків злочину. Послідовно затиралися сліди про Явожно, губилися або було знищено документи в багатьох архівах. Автор не пише про те, скільки бюрократичних перешкод треба було подолати, щоб здобути матеріали, які там зберігають. Про це можна лише здогадуватись. Перевіривши величезну кількість архівних документів, дослідник не називає жодного, де йдеться хоч про спроби Польської римо-католицької церкви боронити українців Закерзоння від ганебної депортації під час і після акції «Вісла». Це підтверджує факт, що на такий жест доброї волі ця інституція ніколи не спромоглася. Задля власної користі вона солідаризувалась з апаратом насильства. 

Створений автором Український архів напевно був дуже корисним. З різних причин нелегко було зібрати свідчення від колишніх в’язнів концтабору. Після багатьох років, що минули з того часу, деякі відверто боялися говорити про таборові страхіття. На основі отриманих матеріалів автор дає нам широку статистику репресій проти українців і тих поляків, яких підозрювали у співпраці з українським підпіллям. Читач багато довідається про життя запроторених до бараків, про жахливі санітарні умови та харчування, постійні фізичні навантаження, якими виснажували людей, та безперервне катування в’язнів. І це не все. Нащадки знайдуть у книзі чимало даних про своїх рідних, друзів і знайомих, побачать їхні світлини та чимало історичних фотографій з життя українців на Закерзонні. 

Публікацію ілюструє й збагачує 35 копій різних документів та разом понад 660 чорно-білих світлин, майже 4000 біографій в’язнів, збір спогадів і свідчень, що їх упорядкували прокурори Інституту національної пам’яті, план концтабору, а на зворотних сторінках книги – табло зі 140 світлин в’язнів Явожна. До речі, на обкладинці книжки міститься фото Михайла Ланчука – одного з наймолодших в’язнів концтабору.

Рецензовану книгу доповнює список 112 членів українського підпілля, депортованих з в’язниці в Кошицях до концентраційного табору в Явожні. Біля кожного прізвища вказано дату й місце народження, професію та тюремний номер. 

На завершення вміщено подяку багатьом людям. Усім українцям і полякам, хто допоміг автору в дослідженнях, й тим жертводавцям, завдяки яким видано книжку, зокрема й Посольству України в Польщі та Польсько-українсько-канадському стипендіальному фонду «Калина». Це ж бо завдяки співпраці та помочі багатьох інституцій та окремих осіб у Польщі та поза нею ми зараз бачимо велику настільну книгу кожного українця-закерзонця, який зберігає від забуття прізвища в’язнів концтабору в Явожні та повертає їм належну пошану, – підсумовує автор.   

Далі подано особовий індекс, що охоплює прізвища всіх в’язнів табору та номери сторінок, на яких можна знайти дані з їхньої біографії або короткі згадки про них, індекс джерел, фотографій, що опубліковано в книжці. Він інформує про джерела 640 світлин і 20 копій документів з номерами сторінок у книжці. Крім того, дослідження доповнюють географічний індекс та список найважливіших скорочень. Такий науковий підхід дозволить читачеві легше знайти необхідну інформацію.

Оскільки тираж книжки не названо, можна здогадуватись, що він невеликий. Будемо сподіватися: цю працю, написану польською мовою, продаватимуть у польських книгарнях, вона дійде до польського читача та знайде належне їй місце в польських бібліотеках. Тим більше, що останні переповнено ще післявоєнною антиукраїнською літературою, якою, часто як обов’язковою, користуються учні шкіл. Книга Євгена Місила допомогла б полякам пізнати правду та краще зрозуміти своїх українських сусідів, встановити кращі відносини між нашими народами. На жаль, представлена в книзі правда багатьом очі коле. Ще не всі дозріли до її сприйняття. За правду не всіх нагороджують, а часто й карають. Коли з’явилося перше видання книжки Євгена Місила під назвою «Akcja “Wisla” 1947», автора одразу звільнили з роботи в Польській академії наук. Після другого видання цієї книжки д-р Євген Місило вже ніде не міг знайти роботи, навіть на автозаправці та кухні. Щоб заробити на хліб щоденний, йому довелося їхати на будь-які заробітки до Німеччини. Проте автор ніколи не переставав писати.      

Свою книгу дослідник розповсюджує переважно самотужки. Охочі купують її в домівках ОУП, у прицерковних залах і прямо біля церков. Люди, зокрема й священнослужителі, вітають автора з успіхом, купують книгу пам’яті про в’язнів концтабору, радіють, що вона нарешті з’явилася. Одначе не всі. Бувають і винятки. Деякі греко-католицькі священники (наприклад, у Білому Борі) не дозволили авторові «торгувати» біля церкви, а на щорічному православному відпусті на горі Ґрабарка, де був і московський патріарх, автора книги прогнав якийсь бородатий монах, мовляв, без його згоди не можна продавати книжок.

Дослідник зізнається, що прибуток з продажу цієї книги використає на видання другого тому «Obóz “Jaworzno”. Zbrodnia nieukarana», присвяченого трагічній долі 558 в’язнів, яких після жорстокого слідства вивезли з концтабору до в’язниці Монтелюпіх у Кракові. Там їх окремо судив військовий суд, при цьому майже сотню з них засудив на смертну кару.

Велика дослідна праця автора не лише заслуговує на пошану читачів до нього, але й на необхідну підтримку всіх чесних людей – українців і поляків. Заслуговує на щире слово пошани від усіх українців. Слід подбати, щоб увесь матеріал, що його зібрав дослідник Євген Місило, якнайшвидше було опубліковано. Ми довго чекали на появу книги «Obóz “Jaworzno”. Zbrodnia nieukarana». Було б дуже добре, щоб після війни в Україні вона вийшла також українською, англійською та іншими мовами.

Книжку можна придбати в інтернеті або за телефоном. E-mail: akcjaw@gmail.com. Телефон: +48 607 131 306.

Поділитися: