ЛЕМКІВСЬКА СТОРІНКА ■ №45, 2018-11-11

Вперше про творчість Нелі Шейко-Медведєвої я дізналася зі статей дослідника Закерзоння Романа Кабачія, присвячених лемківській поезії в Україні. Мені запали в пам’ять цитовані рядки:

Тоти кричали мі: «Лемка ти, лемка!»
Сеси: «Москалька!
Приблуда зо Сходу!»
А в моїй халупі чинилася тиха злука
Двох скервавлених кусів
єдного народу.

Нарешті цей та інші вірші пані Нелі можна прочитати вже не окремими рядками, а повністю. І дізнатися назву цього вірша «Хто я?», а також висновок авторки: «Я – галичанка, і лемка, й козачка зо Сходу. Я – всеукраїнка!». Окрім віршів – є ще й нарис із зізнанням про секрет тієї «тихої злуки»: «Мої батьки прожили разом у мирі і злагоді майже 60 років завдяки тому, що мама не намагалася «українізувати» тата. Шанувала його бесіду, звичаї, родину…».

Видавничий дім «Комора», якому належить цьогорічна публікація, позиціонує своє видання як життєпис у поезії та прозі кількох поколінь людей, котрі втратили власну батьківщину, але зберегли самобутність, родинну пам’ять та побутову культуру.

«Дороги камени» – це перша книжка в сучасній українській літературі, написана як українською літературною мовою, так і лемківською говіркою – діалектною формою української мови. За словами Володимира Шейка, сина авторки, пані Неля свідомо уникала в письмі твердого середньоязикового ЬІ, характерного для мовлення карпатських горян. Перше слово назви книги «Дороги» правильно потрактувати змогли тільки знавці лемківської. Решта українців, як свідчать дискусії в соцмережах, зрозуміли це слово як «дорогу», щиро дивуючись, чому в словосполученні «дороги камени» такий порядок слів. Зрештою, перефразовуючи Юлію Дошну, «хто хоче зрозуміти лемка, той зрозуміє», тому мовні метаморфози не зупинять допитливого читача. З іншого боку, пані Неля сміливо виходить за рамки – вона не послуговується жодним зі стандартів русинської мови, «довіряючи лише своїй дитячій пам’яті».

На сторінках книги можна зустріти і суто лемківську лексику, і впливи надсянських говірок (халупа, нех) і навіть закарпатських (цімбор, зацімборити). При потребі читач може зазирнути до «Словничка лемківської говірки», розміщеного наприкінці. Відтак кожен, хто не хоче щось робити, може точно позначити цей день в своєму календарі – «На святого Нигда».

Книга складається з восьми циклів, поезія чергується з прозою в довільному порядку. Рідко коли зустрінеш передмову аж на 54 сторінки, яка починається питанням «Хто ми?». Неля Шейко поволі, наче мати дитину, вводить читача у курс справи – хто такі лемки, де їхня земля, чому їхня доля гірка… Далі з україномовною прозою «бориславського циклу» тут сусідують римовані рядки лемківською. Поезія, на мій погляд, вдається пані Нелі найкраще. А найсильнішою стороною її віршів є відкритість – справжня, аж до кісток.

Треба віддати належне авторці – вона не кривить душею, а чесно пише, що її батько Семан вирушив у радянську Україну під впливом агітаторів, які обіцяли великі заробітки на шахтах Донбасу. З Донеччини він повертається до родини – але вже не у Ванівку під Коросном, а в Борислав, куди приїхали вигнані з батьківщини його односельці.

Місту Борислав пощастило потрапити до повісті Івана Франка. Бориславські лемки мають бути щасливими, що про їхню долю так пронизливо написала Неля Шейко. Спочатку вона бачила Борислав маленькою дівчинкою зі змішаної родини: її тато – з переселенців села Ванівки (Короснянський трикутник), а мама – зі Східної України. Пізніше пані Неля навідувалася до батьків у рідне місто, де «кождий камін потіє ропов», щоби знову відчути його атмосферу і наслухатися «бесіди». І вже у зрілому віці, коли «ник мі юж не завадит» і «ник мі не заборонит», пані Неля ще пильніше оглянула свій лемківський куток і побачила його… «невкоріненим».

Залишили Борислав польські нафтовики – натомість приїхали Костко з Чорнорік, Семан з Ванівки, Климко з Коросна… Запитуючи, а де ж господарі хат, у які зайшли переселені лемки, Неля Шейко-Медведєва констатує:

Чужи хати. Чужий сморід
і порохи чужи.
Нам немили й ми немили,
а мусимо жити.

Цикл «Тіни змарнілих богів» авторка розшифровує як «Міти для дітваків». Тут – ціла галерея образів тих, які «давно богували». І виписані вони так майстерно, що й сам жахаєшся смердючого Вахабунду, смієшся над брехливою Лайбою, яка смажить хробаків…. До цих образів просяться ілюстрації, бо ж люблять їх не тільки дітваки, особливо серед читачів міфології. З циклу вибивається оповідання «Висвята в генерали» – про історію молодого бориславського лемка та його метаморфози після повернення з радянського війська.

Окремо подані львівський і київський поетичні цикли. «Карби на мапі Закарпаття» – це поетичний розділ про закарпатську Лемківщину, яка перебуває у складі України. Короткі віршовані етюди присвячені селам і містечкам – Перечину, Зарічеву, Стричаві.

Неля Шейко-Медведєва. Джерело: Вікіпедія

«Дорога домів (Третє тисячоліття)» – це бесіда із самим собою, поезія зрілості, коли у розмові з братом вже не боїшся підсумувати: «Нікого не ошукали, не підманули, пригортали кожну істоту, що горнулась до нас…, дарували духів свого дитинства навіть тим, які зрадили нас».

Образи фраєра, відлюдька, невдахи, вар’ята, вдови, вдівця, старого кавалєра і старої панни – їх пані Неля змальовує в образках «Такі ріжни люди». «Безумна розмова з каменем у Карпатах» – завершальна поезія циклу «Карби на мапі Закарпаття». Лаконічні формулювання вражають образністю: «Лемки – пчоли без жала, носят меди народам інаким, што мают востри пазори й дзьобаки». Авторка запитує у каменя, «што буде з тима… без жала, до котрих я ся удала». І чує відповідь: «Бог даст за жалі їм звізду щасну, де будут жили гідно і красно…».

Оптимістичні рядки сусідують із щемно-гіркими:

А на Лемківській хата…
Студит мідмурок поземка.
Буде вулиця, каплиця,
Але чи будут лемки?!

«Дороги камени» – це розмова не стільки про кам’янисту землю, скільки про її мешканців. Про людей, які ходять вже по іншій червениці, а живуть і марять тією, яку втратили. Старші схилили голови. А молоді, народжені вже не вдома, коритися не хочуть. І на кожну образу й приниження місцевих бойків дають відповідь. («В молодших
класах майже щодня билася за будь-що з хлопцями-бойчуками»). Колесо ненависті зупиняють досвідченіші. «Стерп! – рубає дідо… – То їх земля з діда-прадіда. Вони нас ту не запрашали, не сподівали ся нас. Поневіж ми свою землю стратили, мусиш ся трохи понизити».

Авторка зізнається, що їй хотілося розповісти «всю правду про знищену, розпайовану між різними народами Лемківщину з її нерозгаданою історією». Водночас вона шкодує, що знає про неї менше, аніж варто було б: «Моя
правда — це не правда мудрої сови, яка згори спостерігає за розореним мурашником, а правда мурахи, що народилася вже поза ним, — замість реального досвіду, нечисленних міфів і численних запитань, які мене бентежили й продовжують бентежити».

Розмірковуючи над минулим у вірші «Лемковино, де ти єси?», пані Неля ще у 1985 році, задовго до української незалежності, скрушно зауважувала, що «постирали тебе з мапи, поділили небо», водночас запитуючи сама себе:

Пошто плачеш, жоно вперта,
за прадавним жбаном,
Што го товкли і розтовкли
сусідски гетьмани?

Але жінка не була би жінкою, якби не давала надії. Попри сум і розпач, промінчик надії завжди пробивається у рядках пані Нелі – бо є пам’ять і лемківське слово, є «ясні вочи доні», а в колисці гойдається син. Прецінь і маленькі цяточки лемківських сіл крізь сльози виглядають вже не пустками, закинутими і забутими, а сяючими зірочками. Бо насправді це лише півсправи – зануритися в минуле, усвідомити глибину травми і її живучість навіть у наступних поколіннях. Не менш важливо – показати іншим, як ти з нею живеш, а відтак – прожити її не тільки в собі. Нелі Шейко-Меведєвій це вдалося. І можнааплодувати не тільки таланту, але й відвазі.

Ідея оформлення обкладинки, ймовірно, запозичена з книжки Петра Кирпана «Порвані коралі». У ній донька автора, малярка Анна Кирпан, представила мапу Лемківщини через суто художнє рішення, тоді як Лера Гуєвська для книжки Н. Шейко-Медведєвої використала двоколірний графічний спосіб.

Наостанок додамо, що книга побачила світ за фінансового сприяння Фундації дослідження Лемківщини у США та її голови Андрія Хомика.

Поділитися:

Категорії : Bez kategorii

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*