Анна Назарович ■ ІСТОРІЯ ■ 2009-02-26
{mosimage}
Був час, коли про Бані-Мазурські знали всі українці в Польщі. Навіть водії автобусів, приїжджаючи туди, оголошували жартома: “Stolica Ukrainy – Banie Mazurskie”. Був час, коли на вулиці та в крамницях частіше можна було почути українську мову, ніж польську. А почалося все так…
У невеличкому селі Пилаки (Piłaki – Венґожівщина) після акції “Вісла” поселили українців із Холмщини, Галичини та Підляшшя. За деякий час молодь почала збиратися біля хати пана Савицького і співати, як колись на рідних землях… Їхній спів дуже сподобався вчителеві-поляку, який запропонував створити хор.
Згодом цей хор перенісся до села Кутів, а на Центральних обжинках у Варшаві 1957 р. він репрезентував Ольштинщину. Щоправда, хористам дали в руки, щоб нести, якісь ідеологічні лозунги, однак було важливо, що перед головною трибуною, де сиділи ті, хто прирік українців на полонізацію, ішли вони – українська молодь, співаючи “Їхав стрілець на війноньку”. Співали, немов кидали виклик владі. Серед них же були недавні в’язні, ішли, не боячись, що їх знову посадять за ґрати.
На превеликий жаль, ті, кого я питала, не пам’ятали прізвища дириґента. Мені важко написати щось більше про цей гурток, оскільки я не була його членом. Однак, пишучи про культурну діяльність у тих околицях, я вважала, що моїм обов’язком є хоча б згадати про цей перший з перших українських хорів у Польщі, який був добре відомий широкій публіці.
Мабуть десь 1952 р. у маленькому селі Врублі, що поблизу Бань- Мазурських, почав діяти інший український хор, який концертував у навколишніх селах. Його організатором і дириґентом була молода холмщанка Євгенія Галагіда (згодом Іваник). Вона організувала ще й драматичний гурток у селі Ліси, який почав ставити українські п’єси. У цьому ж селі постав ще й мішаний хор. Українське життя помаленьку розвивалося.
Читаючи це, сьогодні хтось може подумає, що всі охоче приходили до хорів. А це було не так. Скільки треба було наїздитися, напроситися, переконувати! Усі ж після того, що пережили ще так недавно – 1947 р., боялися. Не один доброзичливий остерігав мого батька, що мене і сестру вивезуть у Сибір. Пам’ятаю, як Галушка, Калитка, Гукович, Хомин та інші чоловіки казали до сестри (Є. Іваник): “Як буде співати Контролевич, то і я піду співати”. Не помагало пояснення, що Контролевич не має голосу. Відповідали: “Нехай стоїть і губами ворушить, а співати будемо ми”. І щоб хор міг існувати, Степан Контролевич одягав вишивану сорочку та йшов на сцену. Розумів, що інші бояться і вірять, що коли вже когось заарештують, то його, бо “przewodniczący gminy”.
Багато разів траплялося, як у селі Ольшево, що нас не хотіли впустити до залу. Та це нас не злякало, бо мешканці підказали, що в селі є понімецька світлиця. Звичайно, ми перед концертом, поробивши з гілля мітли, спільно з глядачами замітали сцену і зал. Так ми показали, що нас нічим не злякати, бо не лише відбувся концерт, а ще й забава була до 3 години ранку (аж до приїзду міліціонера).
Іншим разом ми були змушені їхати на концерт возами, поспішали, не обідали, ані не вечеряли. Після концерту усі були голодні, а лише дві особи мали по куснику ковбаси й по скибці хліба, то поділили їх на 15 осіб. Смакувало, як ніколи!
Якось голова Ліської ґміни Краєвський, коли Є. Іваник прийшла просити про дозвіл поставити п’єсу у світлиці, заявив, що “швидше трава на камені виросте”, ніж українці вийдуть на сцену. Ключів не дасть! Та наші артисти вирішили, що недарма ж вони вчилися і вистава повинна відбутися. І так сцену спорудили у стодолі Антона Фаля, на току, а глядачі сиділи на подвір’ї. Наперекір усім і всьому, наші гуртки концертували по селах із запалом та успіхом.
Повертатися вночі велосипедом з Лісів до Бань Є. Іваник самій було страшно, тому вона припинила працю з драмгуртком і хором. На щастя, за деякий час до Лісів приїхав із в’язниці Дмитро Кущак і від початку організував театральний колектив, який ставив багато п’єс, зокрема “На перші гулі”, “Безталанну” та інші. У ті роки був це єдиний український драматичний гурток на тому терені.
Мабуть десь у 1964 р. Д. Кущак переїхав із Лісів у Бартошицький повіт. Проте праця гуртка не припинилася – його очолила випускниця українського Бартошицького педліцею Анна Галагіда (згодом Назарович). Змінився також репертуар, став більш веселий, ставилися п’єси “Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка”, “Вернісаж” та “Під червоною калиною”.
А. Назарович організувала також славний і популярний тоді колектив “Мазурські зозулі”, про який багато писалося не тільки в “НС”, а й у “Panoramie Północy” та інших польських газетах. Крім того, діяв ще дитячий колектив, який також вела А. Назарович. Особливо він запам’ятався патріотичними інсценізаціями на шевченківські свята, вечори, присвячені Лесі Українці, а також чудові “Вечорниці з Україною”. Словом, тоді культурне життя в Лісах було вельми жваве, багате і різноманітне.
У Банях Мазурський у той час діяли два хори – чоловічий та мішаний, який об’єднався з врублівським. Обидва вела Є. Іваник. Вони виступали як в українському, так і в польському середовищах. З нагоди обжинків, різних державних та інших свят і річниць всюди співали українські пісні. Не раз хор із Бань -Мазурських виступав в Елку, Ломжі, Лелькові, Пенєнжні та Білостоці.
З огляду на маленьких дітей, Є. Іваник відійшла від культурної праці, а на її місце прийшов Пантелеймон Лобачевський. Це завдяки його копіткій праці виросло в Банях покоління хлопців, які вміли грати на акордеоні, гітарі та мандоліні. Тоді це було велике щастя для сільських дітей! Потім вони майже всі грали в Лігницькому ліцеї. При сприянні С. Контролевича П. Лобачевський організував ще й естрадний гурток “Зірка”, який об’їздив майже всю Білосточчину й Ольштинщину. Коли П. Лобачевський помер, усі в Банях дуже жаліли, бо він був дуже вартісною людиною. Та на все Божа воля…
При українській школі в Банях (існувала від 1956 р.) діяв дитячий хор і танцювальний колектив. У перші роки ці два колективи вела Є. Іваник, та згодом до школи прийшли вчительки (ще з довоєнним досвідом) Катерина Піддубчишин (згодом Никеруй) та Марія Гнатюк, які зайнялися тими гуртками, вчили дітей хороводів з рушниками і квітами. Незабаром їм почали допомагати випускниці щецинської україністики – Анна Предко (згодом Гнатюк) та Марія Шупер (згодом Оринчак). Дівчата з великою посвятою не лише їздили навчати української мови до сусідніх сіл, а ще й прилучилися до культурної діяльності – стали членами мішаного хору П. Лобачевського та вели дитячі колективи. Навчали в Банях, доїжджали велосипедом по 4 і 6 км до сіл, вечорами бігли на репетиції, а в неділю їздили на концерти. Подумайте, хто б з молодих нині так хотів? А вони працювали…
Коли К. Піддубчишин вийшла заміж за М. Никеруя, її перевели вчителювати у село Ґрижево, що біля Бань. Там вони організували театральну групу, яка внесла цікавий репертуар в культурне життя Повітового правління УСКТ в Банях. Що він був ведений на високому рівні, свідчить хоча б факт, що був закваліфікований до півфіналу міжвоєвідського огляду у Венґожеві.
Далі буде
“Наше слово” №9, 1 березня 2009 року {moscomment}
