Ярослав Присташ – головний редактор «Нашого слова» ■ ПОГЛЯДИ ■ 2009-05-19
Нещодавно я прочитав розмову з проф. Каролем Модзелевським – істориком, дисидентом з 68-го року (“Kiedy historyk może być ścierwojadem”, Gazeta Wyborcza, 24.04.2009). Професор після прочитання матеріалів есбеушників висловив ряд цікавих думок. Як жертва цих служб, він говорить, що зібрані есбеушниками інформації записані за допомогою їхнього комунікаційного культурного коду, і щоб ці записи зрозуміти, їх треба перекласти на термінологію дослідника. Функціонер записував почуте своєрідною мовою, якою послуговувалися в його культурному просторі – це була мова пропаґанди.
Допитуваний, особливо інтеліґент, у такий спосіб ніколи не говорив. Правилом було, що “інформатор говорив, а офіцер писав по-своєму”. Далі проф. Модзелевський констатує, що існувала своєрідна субкультура СБ, а здобуті інформації часто свідомо фальшувалися. Така велика установа мала свої інтереси, вела персональні та групові ігри у своїй структурі. Звертає також увагу, що не все написане є святим, а таємність документів не ґарантує правди. Часто дослідника засліплюють емоції і він ставиться до есбецьких джерел без належного критицизму, тому історикам варто застосувати у їх вивченні антропологічний підхід. Не можна інтерпретувати сумнівів на користь своїх тез. Але не можна також інтерпретувати невигідні джерела як невірогідні. Колишній опозиціонер висловлює значущу істину: “Нема об’єктивної історіографії. Кожен історик, коли формулює якесь твердження, з хаосу елементарних інформацій вибирає те, що визнає важливим. Потім поєднує в сенсовну цілість, яка популярно називається фактами. А чим є оцінка важливості? Становищем рецензента!”. Він також засуджує істориків, які вплутуються в політику, бо та дуже емоційна.
У контексті боротьби за історичну правду дослідники забувають, що історія – це одне, а інтерпретація – це зовсім інше. Ю. Нецьо вважає, що його висновки – це історія і тим самим робить головну методологічну помилку: до своїх тез добирає відповідні документи й інтерпретує так, як йому вигідно. Метою публікації Ю. Нецем матеріалу про М. Сича не є історія, а власне політика. Особливо, коли ці матеріали використовується проти М. Сича. Цим самим Ю. Нецьо (свідомо чи ні – без значення) став інструментом у боротьбі з М. Сичем. З опублікованих документів не виникає, що М. Сич був таємним співпрацівником, навіть якби мав таким бути. Вся справа опирається більше на вірі, ніж знанні. У його причетність до співпраці з СБ вірять ті, хто хоче вірити, так само, як і ті, хто не вірить. А опубліковані джерела зовсім не наближують до правди. З них виникає лише те, що СБ допитувала М. Сича. Решта – це віра та інтерпретації.
“Наше слово” №20, 17 травня 2009 року
