Андрій Павлишин – головний редактор «Західної аналітичної групи» ■ ПОГЛЯДИ ■ 2009-04-24
Отож, конфлікт навколо “Народного дому” в Перемишлі плавно перетік у нову серію безконечного серіалу. Цей серіал, як і багато інших, виглядає безнадійно нудним, цікавим лише для знімальної групи. А коли і їй набридне вигадувати нові перипетії сюжету, то автори сценарію завжди зможуть “поховати” своїх персонажів. Схоже, що саме цього, тобто остаточної руїни будинку в Перемишлі, прагнуть містечкові політикани…
Колись, у давнину, у сатрапів, тиранів і абсолютних володарів був такий звичай: вони обмінювалися заручниками високого роду, які жили при чужинських дворах як ґаранти миру, ризикуючи накласти головами у разі військового походу з їхньої батьківщини.
Ці варварські “ґарантії” плавно і непомітно переросли у новітню демократичну епоху в “історичну політику”, у рамках якої заручниками стали національні меншини, пам’ятки архітектури та права громадян на вільне пересування світом.
У випадку з перемиським “Народним домом” своєрідним важелем шантажу для польських націоналістів стала вимога надання у Львові приміщення для місцевого товариства польської культури.
Аж ніяк не заперечую потреби в повноцінному приміщенні для культурних запитів львівських поляків. Це наша, українська провина, що вони й досі його не мають, і не наша справа, наскільки ефективно вони використовують те, що уже мають. Демократична українська держава – я певен у цьому, як громадянин, – повинна бути навіть кращою і більш запопадливою у дотриманні прав національних меншин, аніж держави Європейського Союзу, у тому числі Польща.
Історія з приміщенням для польського товариства у Львові має уже чималий, “бородатий” бекґраунд. Здавалося, свого часу, одразу після Помаранчевої революції, було знайдено прийнятний варіант із презентабельним будинком армійського театру на початку вул. Городоцької. Проте, як і багато інших сподівань, породжених Революцією, і ця справа якось потиху зійшла на пси. Радше за все, визначальними стали ґешефт-інтереси впливових бізнесменів, які “поклали око” на цей будинок, – мовляв, він їм і самим придасться.
Натомість, як противагу, місцева влада запропонувала для культурного центру ділянку під забудову поруч із храмом св. Антонія на вул. Личаківській. Проте лідери польського товариства одразу ж відкинули цю “блюзнірську” пропозицію, бо земля колись належала католицьким монахам. Відмовка ця лицемірна, адже всі ділянки та будинки у Львові колись комусь належали, а в сучасній Україні немає явища реституції.
І от, цілком несподівано вигулькує вимога передати львівським полякам будинок на Личаківській, 99. Усе було б нічого, якби він належав міліції, армії, службі безпеки чи Церкві. Але потенційними кандидатами на статус бездомних виявилися діти. Бо це будинок творчості дітей, один із небагатьох закладів, де молодь може провести з користю позашкільний час, які залишилися після шквалу брутальної “прихопизації” бурхливих 90-х рр. Гадаю, що батьки та педагоги, доведені до відчаю кризою, будуть дуже невдоволені спробою виставити дітей достоту в обійми “вулиці”.
Що і треба було новітнім візантійцям. Поки триватиме наступна серія чвар, “Народний дім” таки цілком правдоподібно розвалиться.
“Наше слово” №17, 27 квітня 2009 року {moscomment}
