Максим Стрихар ■ КУЛЬТУРА ■ №15, 2022-04-10

Український композитор і піаніст Максим Петренко вже понад три роки мешкає у сілезькому місті Битомі. Народився він у Києві, є випускником Національної музичної академії ім. Чайковського.

Розкажіть про себе, свою родину і творчий шлях.

Мені 38 років. Я вчився на кафедрі оперно-симфонічного диригування та музичної режисури у класі професора, народного артиста Володимира Лукашева. Створенням музичних творів, переважно для фортепіано, я займаюся з дев’ятнадцяти років. 

Я народився у родині музикантів. Мій дідусь (батько матері), Іван Антонович Налізко (1927-2002), був видатним баяністом. Все життя він присвятив Київській філармонії, гастролював у багатьох країнах світу. Його гра відзначалася винятковою технікою та багатством звучання. Він брав участь як в урядових концертах, так і в заходах для колгоспників, робітників і навіть ліквідаторів Чорнобильської аварії. Тож я пишаюся своїм дідусем! Можна сказати, що у світ музики привів мене саме він. Він першим навчив мене, малого дошкільнятка, нот. У дитинстві я заслуховувався його грою…

На прощанні з дідусем, яке відбулося 1 червня 2002 у Малому залі Національної філармонії України, перед труною з тілом дідуся я виконав присвячений йому фортепіанний твір – етюд «Океан».

Величезну роль у моєму творчому становленні відіграла також мама. У музиці вона успадкувала від дідуся практично все. Випускниця Київської консерваторії за класом фортепіано професора Віталія Сєчкіна, Наталія Налізко стала надзвичайно потужною музиканткою. Віртуозність, блискуча техніка, сила звучання, яскравість виконання, поетичність і краса – це все грані її неповторної фортепіанної гри.

Моя мама так само була солісткою Національної філармонії. Саме вона відкрила для мене двері у світ фортепіано.

У перший клас я пішов у 1990 році до київської спеціальної музичної школи імені М.В. Лисенка. Навчався на відмінно. Але в середині 90-х перейшов до іншої столичної спеціалізованої школи №155 з поглибленим вивченням іноземних мов. Можу сміливо сказати, що це один із найкращих закладів у Києві. Із великою вдячністю згадую всіх моїх вчителів. 

Згодом я став студентом Національної музичної академії України імені Чайковського, адже всі ці роки не припиняв занять музикою з мамою вдома. Там мені пощастило бути учнем видатного українського музиканта, народного артиста Володимира Лукашева. Я згадую зайняття з ним із великою теплотою.

Якому музичному стилю ви надаєте перевагу?

Я вже 20 років пишу у романтичному стилі. Моя музика, дякуючи Богу, звучить на престижних сценах, і я дуже цьому радію. Щодо інших напрямків – мені пощастило попрацювати і для українських дитячих театрів: я був співавтором музичного супроводу для вистав Київського та Одеського академічного театру ляльок, а також новорічних програм. 

Один із спектаклів створений у джазовому стилі. Я дуже люблю цей жанр і маю свій власний джазовий авторський доробок. Музика мусить бути прекрасною поживою для душі – це мій головний мистецький принцип. Течії атонального авангарду я особисто не сприймаю.

Окрім того, що пишу твори, я також допомагаю у менеджерській організації сольних концертів авторської музики у виконанні моєї мами Наталії Налізко, яка дуже часто для цього приїжджає з Києва у Польщу. 

Моїм взірцем у фортепіанній музиці є Фридерик Шопен, також люблю магічний фортепіанний стиль Ференца Ліста. 

Знаю, що одним із найвідоміших ваших творів є «Еверест». Що спонукало до його написання?

Я присвятив створенню цієї поеми для фортепіано 8 років. Українська прем’єра відбулася на сцені Колонної зали Національної філармонії України 14 травня 2019-го. 

Твір мав великий успіх. Він присвячений найвищій вершині світу, і не тільки створює засобами музичної виразності образ самої гори Еверест, а й оспівує героїчний подвиг альпіністів, які йдуть її підкорювати, ризикуючи власними життями. Першою його виконавицею стала моя мама – піаністка Наталія Налізко. 

Узимку 2020 року «Еверест» прозвучав (також у маминому виконанні) на благодійному заході у протестантському храмі святої Катерини у Києві. Зібрані кошти передали на придбання подарунків для дітей-сиріт Дарницького інтернату. У молдовському Кишиневі твір виконали на сцені Органної зали у пам’ять про видатного українського митця Віталія Сєчкіна (1927-1988). Уродженець Харкова, він був піаністом-віртуозом, професором у Київській консерваторії та викладачем моєї мами. Сьогодні «Еверест» разом із іншими моїми творами звучить у Польщі (Катовиці, Битом, Живець тощо). 

Цікаво, чим відрізняється життя композитора в Україні і в Польщі?

Загалом життя митця – це постійне емоційне напруження та велика духовна віддача. В Україні бути композитором непросто. Молодому авторові, яким би геніальним він не був, треба мати великі гроші, аби вперше у житті зняти в оренду концертний зал для дебютного концерту. І це тільки початок. Безумовно, державна підтримка є, але її недостатньо. 

У Польщі дещо інакше… Я це добре бачу. Я часто говорю, що якби всі українські музиканти повернулися додому – тут не відкрився би жоден оперний театр. Найкращі виконавці у Польщі – це часто українці. Тут добре розвинена система державної підтримки.

Чи тут на класичну музику ходить більше глядачів, чи відчули ви якісь відмінності у порівнянні з Україною?

Скажу так: мерії польських міст змагаються між собою в тому, хто організує більше безкоштовних концертів класичної музики для пересічних містян. Це прекрасно! В Україні, на жаль, цього немає. Тож високе мистецтво відкрите для тих, хто має змогу заплатити. А не кожному фінансовий стан дає можливість це зробити. 

Окрім того, мені дуже подобається польська традиція благодійних концертів, і я був би щасливий, якби Україна перейняла цей звичай. 

Які особливості польської і української систем підготовки музикантів?

Вони практично однакові, адже створені ще за часів соціалізму. Є мережа бюджетних дитячих музичних шкіл та ліцеїв із безкоштовним навчанням для талановитих дітей. Вищі навчальні заклади в обох країнах пропонують освіту як за державним замовленням, так і за контрактом. Тут відмінності між Україною та Польщею немає. Різниця є в оплаті праці українських музичних педагогів та їхніх польських колег.

Спілкуючись із українськими вчителями, зокрема з Світланою Дуткою – прекрасною викладачкою музичної школи у селищі Перегінське Івано-Франківської області – я захоплююсь її ентузіазмом і любов’ю до дітей. Так, пані Світлана і в сніг, і в дощ іде до своїх маленьких акордеоністів. Саме на таких вчителях, а не на грошовому забезпеченні, і тримається музична освіта в Україні. 

Відомий композитор Роман Ревакович якось сказав: «Польські музичні установи не виконують українського репертуару, у філармоніях він з’являється вкрай рідко». Чи це дійсно так?

Так, це правда. Справа у тім, що держава тут підтримує передусім своїх громадян. Це правильно, якщо не хочеш, аби вони поїхали світ за очі. Окрім того, аби займати певну позицію у Польщі, треба мати власне житло, прописку, пакет документів, прекрасно знати історію, культуру, мову. Інакше ти будеш чужим. У цьому сенсі мені пощастило, бо я маю польське походження. Окрім того, я пишу вірші польською мовою. Моя аудиторія – це передусім інтелігенція середнього і старшого віку. 

Чи спілкуєтеся ви тут з українцями?

Нечасто, але декілька знайомих маю. 

Над чим зараз працюєте?

На травень цього року у мене запланована серія концертів авторської музики у Верхній Сілезії. Я продовжую створювати нові твори – натхнення, Слава Богу, не полишає мене.

Розмова була записана до початку повномасштабної війни в Україні

Поділитися: