КОНФЛІКТ у Західній Україні

Ян ПісулінськийРЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ2009-05-19

{mosimage}

Ihor Iljuszyn, UPA i AK. Konflikt w Zachodniej Ukrainie, Warszawa 2009

Ця відносно невелика книжка (191 ст.), видана Об’єднанням українців у Польщі за фінансової допомоги МЗС України та Українського народного дому в Торонто, стосується найболючіших моментів у польсько-українських відносинах. Отож, добре сталося, що вона видана польською мовою, завдяки чому польський читач матиме нагоду, яка не часто, на жаль, трапляється, ознайомитися зі становищем цього українського дослідника, відомого досі тільки в середовищі істориків.

Автор, тепер керівник Кафедри міжнародних відносин Київського славістичного університету, безсумнівно має відповідні кваліфікації до виконання цієї ролі, які здобув багаторічними дослідженнями польського підпілля на колишніх східних землях ІІ Речі Посполитої і його відношенням до підпілля українського, результати яких умістив у книжці “ОУН-УПА і українське питання в роки ІІ Світової війни (у світлі польських документів)” (Київ, 2000), а також кривавих подій на Волині (“Волинська трагедія”, Київ, 2003). Він також член Робочої групи при українській урядовій комісії, що займається оцінкою діяльності ОУН і УПА. Польському читачеві відомий передусім як учасник польсько-українських семінарів, присвячених обговорюваним подіям, матеріали яких видавалися в обох країнах у серії “Польща -Україна: важкі питання”.
Слід погодитися з автором короткого Вступу Мирославом Чехом, що завдяки обговорюваній книжці польський читач має нагоду ознайомитися, хоча б посередньо, з доробком української історіографії на цю тему. Особливо тому, що (це належить зазначити відразу) маємо справу з ретельною й основаною на широкій джерельній базі спробою розробки цієї надзвичайно важкої теми. Однак вона не претендує на детальний опис складного і заплутаного польсько-українського конфлікту. Ігор Ільюшин концентрується в основному на авторському висновку, який значною мірою становить полеміку як з польськими, так і з українськими авторами. Такий підхід до теми однак може деякою мірою стати на перешкоді читачеві, не обізнаному належно із хронологією чи перебігом подій на Волині, у Східній Галичині чи на Люблинщині, тим більше такого, який сягне по цю працю з розбудженою згаданим Вступом надією на докладне з ними ознайомлення.
Автор веде свої висновки виважено, обережно формулюючи оцінки і підтримує свою арґументацію відповідними прикладами. Водночас у тих випадках, коли не вистачає однозначних доказів для доведення даної тези, відверто це зазначає. Слід підкреслити, що у своїй праці навіть більше критикує тези, а то й деякі міфи, закорінені в українській історіографії, ніж ті польські. Це свідчить про інтелектуальну відвагу автора. Становить це гідний похвали виняток на фоні публікованих протягом багатьох років в обох країнах численних праць, що їх навіть не варто називати, а які, замість пошуків правди, ставлять собі за мету захист рації “своєї” сторони і полеміку тільки з тезами другої сторони конфлікту. Особливо варто відзначити критичне ставлення автора до доробку еміґраційної української історіографії та до “переписування” її тез у сучасних працях, що виходять тепер в Україні (ст. 25-26), проте не раз з однаковим критицизмом ставиться й до деяких польських опрацювань.
У перших розділах автор коротко розповідає про події, які передували вибуху конфлікту (1939-1943 рр.). На жаль, не помічає, яке значення для взаємних відносин обох націй мала гітлерівська політика в Ґенеральному Губернаторстві, що ставила українців деякою мірою у привілейоване становище, щоб згідно з принципом “розділяй і владарюй” використати польсько-українські антагонізми у власних цілях.
В одному з найважливіших питань, тих, що викликають найбільше суперечок про причини початку проведення силами ОУН і УПА антипольської операції на Волині, автор ставить тезу, що спровокували її безпосередньо дії гітлерівської окупаційної влади після втечі в ліс 5 тис. українських поліцаїв у березні 1943 р. Йдеться йому передусім про те, що ті заступили їх поліцаями, завербованими серед польського населення, і використали до пацифікації українських сіл, викликаючи тим самим контроперацію українського підпілля (ст. 118-123). Додає до того участь поляків у структурах окупаційної адміністрації і прагнення виконувати роль господарів на тій землі. Спричинилися до того й відділи радянських партизанів, що прибули на Волинь і втягнули до спів праці частину польського населення. Полемізує при тому з дотеперішніми поглядами, наявними в українській історіографії, де у спричиненні конфлікту звинувачувалося польське підпілля з приводу попередніх репресій щодо українських діячів на Холмщині й Підляшші. Погоджуючися з цим останнім ствердженням, слід однак зауважити, що перші масові вбивства цивільного населення на Волині сталися ще на початку 1943 р., хоч їх ескалація наступила дійсно після зміцнення українського партизанського руху згаданими поліцаями, що дозволяє ставити під сумнів основну тезу автора. Крім того, польське населення, хоч його представники безсумнівно займали посади в гітлерівській адміністрації (додаймо ще, що тільки нижчого рівня, на якому не приймалися рішення), з огляду на малу, заледве кількавідсоткову чисельність (загалом не більше 300 тис.) і ослаблення внаслідок радянських депортацій у 1939 – 1941 рр., не могла становити реальної загрози. Не слід теж цілком дискредитувати вплив націоналістичної ідеології на генезис злочинів, вчинених щодо поляків. І. Ільюшин не висловлюється також щодо тези, що проведенню операції проти польського населення сприяла деморалізація українських поліцаїв, що виникала з їхньої попередньої дієвої участі у проведеному гітлерівським окупантом винищенні єврейського населення, про що згадувала польська історіографія.
Варто теж зазначити, що й досі в Україні, на жаль, не часто зустрічається визнання, що ініціатором трагічних подій на Волині було українське підпілля, а також одночасне засудження вчинених ним убивств беззахисного цивільного населення, як і аналогічних злочинів, вчинених польськими силами, підкреслене в закінченні (ст. 180). Показує теж дійсний масштаб перебільшуваних часом випадків допомоги окупанта польському населенню. Разом з тим показує, що випадків польських відплатних операцій щодо цивільного українського населення було більше, ніж признають хоча б Семашки (ст. 139-145). Водночас важливо, що автор вводить поділ на операції, які проводили підпільники з обох сторін, і дії колабораційних формувань під командуванням гітлерівського окупанта, які багато авторів з обох сторін оцінюють рівнозначно.
Однак автор, підкреслюючи спротив частини українців щодо вбивств поляків, обминає терор українського підпілля щодо тої частини своїх земляків, які не хотіли брати участі в нападах на польські села, або ж помагали польським сусідам, не раз рятуючи їм тим самим життя.
Згадані вище зауваження не применшують однак оцінки праці І. Ільюшина як вартісної і дуже цінної для вивчення польсько-українського конфлікту воєнного періоду.

“Наше слово” №19, 12 травня 2009 року

Поділитися:

Категорії : Рецензії та огляди

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*