Ігор Ісаєв ■ ПОГЛЯДИ ■ №15, 2020-03-12

Фото з польсько-українського кордону в Корчовій, де тисячі українців у скупченні намагаються в’їхати на Батьківщину 27 березня, обійшло світові мас-медіа. Про це написали найбільші англомовні видання: «Reuters», «The New York Times» чи англійська редакція RT (кол. «Russia Today»). Тісні, з обмеженою гігієною кілометрові черги вразили – у той час, коли уряди наказують тримати дистанцію, черга на польсько-українському кордоні виявилася сильнішою від коронавірусу.

«До кінця п’ятниці, 27 березня, буде закрито державний кордон та припинено всі пасажирські перевезення. Два тижні тому я закликав громадян терміново повернутись до України», – наголосив у спеціальному зверненні 26 березня президент України Володимир Зеленський. – «Про тих, хто не зможе повернутись у найближчі два дні, подбають наші дипломатичні представництва та українські громади за кордоном», – додав він.

Цей текст спричинив черги на трьох ще чинних пропускних пунктах між Польщею та Україною. Попри уточнення Міністерства закордонних справ України, що після 27 березня українці зможуть і далі повертатися (тільки не рейсовим транспортом), слова президента були інтерпретовані частиною медій і громадян як цілковите закриття в’їзду в Україну. Ті, хто жили на дві країни, знову мусили робити вибір за досить обмежений час.

Залишитися чи виїхати?

Причиною прийняття такого екстремального вибору два тижні перед цим стала польська влада – котра закрила кордон Польщі для іноземців 13 березня. Чимало громадян України, що тимчасово перебувають у Польщі, зрозуміли це як наказ виїхати. Варшава дала на вибір близько 30 годин – за цей час ціни на проїзд до кордону виросли навіть удев’ятеро. В українських групах Польщі  у соцмережах мігранти відчайдушно шукали відповіді – залишитися чи виїхати. Під час попередньої облоги кордону преса звернула увагу на небезпеку: обмежена кількість туалетів, до того ж платних. Це спричинило дисонанс із постійними закликами дотримуватися гігієни.

Київ також змусив мігрантів вирішувати досить швидко. Текст звернення Зеленського був опублікований на президентській сторінці о 20:00 четверга, отже в бажаючих було 28 годин до моменту заявленого закриття кордонів. Питання про вибір, котра країна, знов почало звучати на українських форумах в інтернеті: цього разу умови були важчими, у Польщі почалися перші звільнення і виселення з гуртожитків. Загроза епідемії стала очевиднішою, як і ризик втрати роботи – тому після заяви Зеленського виїхати вирішила більша кількість людей, ніж півмісяця перед тим. До того ж, наприкінці березня на польсько-українському кордоні працювали лише три пункти перетину: жоден з них не був пішим. Якщо польська сторона пропускала громадян України пішки, то українські прикордонники змушували шукати їх транспорту. Ціни за переїзд кількох десятків метрів бували вищими, ніж кілька місяців тому автобус із Любліна до України.

«Якщо у вас є можливість залишитися у країні вашого теперішнього перебування, будь ласка, зважте усі ризики. Ваша відповідальна поведінка може зберегти ваше здоров’я і життя людей, що навколо», – закликало МЗС України.

Хто подбає про громадян України? – «Закордонні громади»

От тільки заклики до відповідальної поведінки громадян звучать щонайменше дивно – там, де безвідповідально поводиться влада. Заява Зеленського як мінімум була такою: це був збір побажань, без урахування наслідків.

Як хоч би з тим, що про громадян України поза межами держави «подбають українські громади за кордоном». Що хотів сказати автор – невідомо, проте організації, до яких я звернувся з запитанням: Об’єднання українців у Польщі чи фонд українських мігрантів «Наш вибір» не отримали з боку Києва запитів щодо координації допомоги громадянам.

Три дні після заяви Зеленського міжнародну Робочу групу для підтримки українських громад під час пандемії створив Світовий конгрес українців: проте на момент створення ця група щойно заявила про тісну співпрацю з Міністерством закордонних справ України, урядами, громадськими організаціями та Церквами. Натомість залишені громадяни найчастіше потребують негайної допомоги. Як вони мали звернутися до українських громад у зв’язку зі зверненням президента – певно не знають навіть на Банковій.

Київ звинувачує Польщу  у виникненні черги

У день величезної черги в Корчовій кілька представників української громади з Перемишля возили воду громадянам України. У Щеціні Іван Сирник з місцевого ОУП допомагає місцевим громадянам України, котрі потрапили в карантин. Мирослава Керик з «Нашого вибору» зібрала гроші і відкрила інфолінію для мігрантів. У Любліні за сприяння Кшиштофа Становського, директора у місцевому самоуправлінні, відомого приятеля української громади, діє фейсбучна група допомоги українцям у Польщі: тут можна знайти надійну інформацію про легалізацію, сам Становський популяризує спрощену процедуру надання номера PESEL для громадян України (без нього важко звернутися до лікаря), є також вебінари для мігрантів. Усі ці ініціативи мають місце без втручання і відома українського президента.

Водночас з боку Києва пролунали звинувачення в бік Польщі стосовно черги 27 березня. Голова Державної прикордонної служби України Сергій Дейнеко виступив 31 березня в ефірі телеканалу «1+1» і наголосив, що проблема полягала «не в прикордонниках України, а у тому, що черги накопичувались на польському боці».

От тільки дані очевидців (та здоровий глузд) підказують, що з інтерпретацією Дейнека не все гаразд: що значить, що черга «накопичувалася»? Чому, як наголошують очевидці, польські чиновники зуміли пропустити громадян України пішки, а українські – змушували шукати автівки? Чи прикордонники не усвідомлювали, що таким чином створюють загрозу здоров’ю людей і корупційну схему водночас? Створений само собою чиновницький бар’єр, до слова, українська сторона героїчно намагалася побороти – рятувальники перевезли частину людей своїм транспортом, проте їхніх зусиль було замало: під вечір прикордонники здалися перед юридичним бар’єром і вирішили також зі свого боку пускати людей пішки. Того дня з Польщі в України в’їхало 22 тисячі людей. У суботу на кордоні було вже спокійно.

Гра польської політики

Утім, критиків черги в Корчовій не бракувало з польського боку. Міський голова Перемишля Войцех Бакун був невблаганний: «Усе це не відповідає рекомендаціям Санітарно-епідеміологічної служби чи Міністерства охорони здоров’я. Забороняється збиратися більш ніж двом людям, дозволяється здійснювати лише необхідні поїздки», – так його висловлювання цитують англомовні медіа.

У бік України Бакун почав вкидати політичні камінці під час вивозу українських громадян потягами «Укрзалізниці» з Перемишля. Політик руху «Кукіз’15», що очолив місто внаслідок кампанії 2018 року, до якого втягнув антиукраїнський електорат, знайшов благодатне поле для політичного маневру: напад на українську владу та воєводу Підкарпаття з конкурентного ПіС за погану організацію і водночас – представлення українців, котрі повертаються додому, як джерела загрози.

«Ми пропонували допомогу в організації, забезпечення водою, гарячими напоями, їжею, сухими пайками тощо, але не було з ким говорити. Замість цього ми отримали кілька сотень людей з Польщі, а може, і з інших європейських країн, котрі переміщаються містом у пошуках їжі та напоїв о першій вночі», – написав Бакун 20 березня. Для нього опис ситуації з українцями на кордоні став політичним паливом – його зауважили центральні ЗМІ: «немає цензурних слів, щоб показати, що нам приготувало посольство України у співпраці з нашим урядом», – наголошував він.

Коронавірус, з одного боку, викликав почуття екзистенціальної загрози. З іншого – показав, що жоден уряд не є в стані впоратися з масштабом проблем на різних фронтах: медицина, суспільні обмеження чи закриття кордонів. Усі рішення приймаються нашвидкуруч і не бувають позбавлені вад (розпорядження про обмеження руху може з’явитися в законодавчому щоденнику за годину перед нововведенням, а може й кілька разів змінюватися).

Польщу епідемія застала в найгірший з можливих моментів – політичної поляризації, неможливості громадянського консенсусу, відсутності довіри до рішень. І як наслідок – мотивованих підозр, що рішення є наслідком політичної калькуляції (як-от критика Бакуна), а не стратегії з охорони населення від пандемії.

Години мотивують десятиліття

Політична мотивація рішень чи автопромоція публічного життя на епідемії досить сильно контрастують із рівнем самодопомоги. Стан непевності, загрози для життя, евакуацій чи недовіри до «чужих», а водночас самоорганізації чи волонтерства у чомусь нагадує Донбас–2014 (у суспільному, не військовому контексті) – дуалізм людських виборів на тлі епідемії, підлість і благородність, індивідуалізм і колективізм в одній картинці можуть вражати. Українські громадяни, котрі штурмують аеропорт і виламують його двері, та українські мігранти, котрі збирають на допомогу українським медикам. Іммігрант з Італії, котрий на Хмельниччині через гучномовець закликав земляків залишитися вдома, і його сусіди, котрі розтрощили авто і викрали апаратуру. Врешті український президент, котрий викликає чергу іммігрантів, і українські дипломати, котрі стають на голову, щоб повернути додому громадян.

Це лише підтвердження, що теперішній період – критичний, у лічені години може вирішитися те, що мотивуватиме наше життя на десятиліття. Зараз знищуються людські життя, кар’єри, економіки держав і цілі їхні інститути.

А польсько-український кордон – стоїть. Ця фортеця [з одним туалетом] стає незноснішою,  неприступнішою. Навколо неї розвивається тіньовий інститут польсько-українського прикордоння, він зміцнює стереотипи, відроджує й укріплює мотивовані упередженням реакції.

Кордон як інститут зміцнився там, де інші сфери зруйнувалися або зазнали серйозних втрат. І він імовірно мотивуватиме польсько-українські відносини ще більше, ніж це було досі.

Поділитися: